«На щиті»: 155 історій тих, хто загинув за нас і Україну

«На щиті»: 155 історій тих, хто загинув за нас і Україну


«Мы никогда не будем прежними, мы стали, как оголенный нерв. Мы люди без кожи и она у нас никогда не вырастет», – сказала мама Євгена Харченка з позивним «Ред», який загинув у Іловайську, Ірині Вовк – журналістці та волонтерці, яка зібрала 155 таких історій у три книги.

Коли на презентації трилогії Іра зачитувала прізвища 154 хлопців і однієї дівчини, які загинули на війні, здавалося, вони ніколи не закінчаться. І з кожним іменем в голові відбивало: «Разом з ним в душах повмирали цілі родини».

Ірина працювала над книгами понад три роки. Почалося все з невеличких програм, а про книгу дівчина й не замислювалася одразу.

«Я їздила тривалий час на Схід, а потім завагітніла і востаннє поїхала в Широкине. Далі почалися проблеми зі здоров’ям і на фронт вже стало їздити важко. Мене навіть на полігон не пускали. Я тоді ще в нормальному ZIKу (до купівлі телеканалу Віктором Медведчуком – ред.) працювала. Не могла писати про комуналку, а коли бачила помилки в текстах про армію, мене це дратувало», – каже Іра.

Вона запропонувала проєкт, який назвали «Полинові воїни» – хвилинний ролик в якому, наприклад, мати загиблого бійця розказує якусь історію – про останній дзвінок сина чи якийсь факт про нього.

«Мене надихнув фільм «5 днів у серпні» про грузинську війну. Там наприкінці сидять рідні загиблих цивільних і розповідають, що снаряд влучив у будинок і чоловік загинув... Дуже хотілося зробити подібне про наших воїнів», – говорить журналістка.

Оскільки роботу над проєктом Іра розпочала у серпні-вересні, то шукала контакти родин, чиї рідні були в Іловайську. Спершу назбирала родин 10 загиблих і поїхала зі Львова знімати їх у Києві.

«Але, – розповідає дівчина, – вони багато говорили не на камеру, договорювали потім телефоном. Дехто відмовився говорити на камеру, але розповідав просто так. Розмови я збирала на диктофон».

Розуміння необхідності створення саме книги до Ірини прийшло тоді,  коли знищили бойовиків Гіві таМоторолу. Вона це пояснює так:

«Вся моя стрічка була заповнена новиною, коли вбили Моторолу й Гіві. Так, люди писали з ненавистю про це, але, чорт забирай, ви знаєте цих бойовиків, і навіть їхні прізвища, але не знаєте прізвищ наших загиблих! Я зрозуміла, що треба писати імена, дати народження – тому 19, тому 25… І що вони загинули за те, щоб ми тут всі тусувалися».

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

«Волове серце»

Спочатку Іра думала зібрати двісті історій, щоб книга називалася «200», а її чоловік, військовий, сказав, що це погана ідея, бо родини не люблять, коли їхніх рідних називають «двохсотий». Тоді дівчина зупинилася на цифрі 100.

«А потім мені почали самі писати й запитували, чи могла б я про їхнього чоловіка написати», – говорить вона.

Розповідає, що зазвичай, коли знімальна група приїжджала додому, їх пригощали й дуже тепло зустрічали. Журналістка зауважує, що для цих родин увага та пам’ять про синів, чоловіків, братів дуже важлива.

«Сім’я Тряпко Віталія – суцільна інтелігентність, батьки викладачі, ставляться з великою ніжністю один до одного. Ми їх відзняли, збиралися їхати, а батько каже: "Пройдімо до сусідньої кімнати". А там стіл накритий величезний. І мама додає: "Ви не можете поїхати просто так, ми до вас готувалися"».

Ірина Вовк

Ірина говорить, що родини загиблих дякують за будь-яку можливість розповісти про своїх рідних, хоч це й схоже на колупання рани, яка не заживає.

«Тьотя Наташа Харченко, мама "Реда" з Іловайська сказала: "Мы никогда не будем прежними, мы стали, как оголенный нерв. Мы люди без кожи и она у нас никогда не вырастет". Так, рана в них не закриється, не загоїться, але інакше я б не розказала те, що хотіла. Якби я написала про сухі факти, то вони б так і сприймалися: двоє 200-их, троє 300-их», – переконана журналістка.

Чим більше вражають історії, тим більше вони зачіпають людей, вважає Іра. Спочатку відзняті ролики весь час крутилися на телебаченні, як соціальна реклама: на чорному фоні мама розповідала, що втратила сина.

«Мені запам’яталася історія про помідор. Яків Губа, який загинув в Іловайську, незадовго до загибелі розповідав дружині, як вони кудись мали виїжджати, за ними приїхав хлопець водій. Вони зупинилися, він дістав судок з хлібом і великим помідором "волове серце". Вони з’їли цей помідор і почався обстріл. Сховалися всі, крім водія, який це "волове серце" привіз. А дружина Якова тепер, після загибелі чоловіка, не може їсти помідори, бо згадує цю історію».

Іра одразу пригадує ще одну історію: «Мама розказувала про сина і плакала не тоді, коли говорила, як він загинув під завалами, а як його друзі дзвонили з аеропорту і казали: "З нами все добре, але Славкові відірвало палець і ми хустинкою замотали". І вона плаче, бо розуміє, що синові було боляче, бо пальчик відірвало».

Авторка книги розповідає, що деякі рідні сприймають втрату як те, що могло статися.

«Наприклад, дружина Жені Подолянчука, щоразу, як я з нею говорила, казала: "Женя все життя хотів бути героєм, воїном, лицарем, військовим і загинути на війні. І він загинув на війні". Так, для неї це важко й було страшно. Але дружина розуміє, що він так хотів. Вона не переживає це легше, але раціональніше аналізує. Говорить, що коли чоловік загинув, їй стало шкода себе, бо саме їй доведеться жити без найкращого чоловіка у світі».

Друзі

Серед 155 історій, описаних у трьох книгах, були й друзі Ірини – Віктор Гурняк, Діма Жуков, Євген Тельнов. Багатьох вона знала дотично або бачилися на фронті.

«Родину Віті Гурняка, ми його "Гартік" називали, я знаю всю – і маму, і дружину, і сестричку. І про нього було важко говорити, бо сама його добре знала, і родині важко говорити. З сім’ями друзів було важче спілкуватися», – зізнається Іра.

Віктор Гурняк

«Мене дуже вразило, коли Іринка – сестра Ігоря Брановицького, – дуже плакала й сказала, що краще напише мені. Текст, який вона мені надіслала – це був лист до Ігоря – як вони були малими, як ходили до річки... Я читала й уявляла їх. Так і дала цей лист в книгу».

Найважче, каже Іра, було прощатися з батьками та дружинами.

«Завжди не знала, що казати. Тримайтеся? Так немає вже за що триматися.  От, Ганнуся Широкова, дружина "Сім’янина", в якої п’ятеро дітей – як я їй скажу "тримайтеся"?»

Ще Іра зізнається, що її мучить совість, бо не змогла написати про всіх, хто загинув на війні.

«Хоча, я розумію, що не можна всіх за раз зібрати. Та, наприклад, дзвонить мама "Ефи", який з "Сім’янином" загинув. Вона без претензій, але не вийшло тоді мені з нею зустрітися. І так я його історію не записала. В мене дурне відчуття, що я завинила перед цими родинами, про яких не написала». І от не так давно загинув Тарас Матвіїв, "Червень", – це зрозуміло, що я про них не могла написати, але воно мене гризе».

Ірина переконана, що кожна історій в книзі, яка відрізняється від іншої, справить на когось враження. Мовляв, так, це важко, пам’ятати всі імена, але хоча б одного, чия історія вразить найбільше, ім’я запам’ятається.

«Є такі персони, як Сліпак, Брановицький, Окуєва, які на слуху. Але, хтось дізнається про "Анчоуса", Бражнюка, який зі зламаною рукою поїхав на війну, Женю Яцину – КВНщика, який міг переїхати до Ізраїлю і жити там спокійно. Але всі вони пішли захищати Україну і нас».

Автор: Дар'я Бура

Останні матеріали:


Переглядів: 3108

Останні новини