Наш земляк Роман Набєгов

Наш земляк Роман Набєгов


Ми не знаємо українців.

Ми, українці, не знаємо самих себе.

Іще навесні 2013 ми вважали, що терпітимемо Януковича вічно. Бо розчаровані, бо легковірні, бо цінуємо сите життя більше за абстрактну свободу. Українські чоловіки «можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю», – писала Ліна Костенко, і ми в глибині душі погоджувалися з таким визначенням. Бо й справді, хіба українці здатні на щось путнє?

І раптом, буквально в один день ми стали іншими. Вийшли на Майдан, схопилися за зброю, пішли добровольцями на фронт. Чи може бути так, щоб ціла нація змінилася за мить? Звісно, ні. Просто ми не знаємо українців.


Роман Набєгов

Дивимося на фотографію Роми Набєгова і не можемо відігнати від себе цю думку. Ми не знаємо українців. Херсонець. Ми не знаємо херсонців. Інформаційний простір живиться міфами про якийсь особливий «Південний Схід» України, російськомовний і запропагований російським телебаченням, пострадянський та потенційно небезпечний. Ми теж з Півдня, наш рідний Очаків за кількадесят кілометрів від Романового Херсона, тому відчуваємо на собі точно таке недовірливе ставлення, і не довіряємо самі собі.

Роман Набєгов – міліціонер, слідчий райвідділу. Ми не знаємо міліціонерів. Точніше, навпаки – знаємо аж надто добре. Знаємо, що українська міліція – це організоване злочинне угрупування, що справи там ліплять для того, щоб витягти гроші з людини, з бізнесу, з нерухомості. Шантаж, фальшування, наклепи, катування – оце справжня зброя міліціонера, а зовсім не пістолет у кобурі.

І раптом: «Все, чого я прошу у Вас, це лише шансу гідно називатися працівником міліції й в цей тяжкий час битися за свою країну». Це з листа, який Роман написав міністру Авакову після чотирьох (!!!) відмов у проханні відправити його в АТО. Ні, ви прочитайте ще раз: «гідно називатися працівником міліції». Слідчий прохає відправити його не в санаторій, а під кулі, прохає не теплого місця, а участі у бойових діях.

Ми не знаємо українців. І дивимося в обличчя Романа, немовби у колективне дзеркало, щоб розібратися у власному народові.

Нам пощастило: мати Романа Набєгова зібрала усі його записи – щоденник, вірші, публіцистичні та літературні спроби в одну книжку, і завдяки цьому ми маємо можливість зазирнути йому в серце, відчути те, чого не можна осягнути розумом.

Отже, Роман Набєгов, херсонець, міліціонер, усіма можливими способами домагається відряджання в АТО і йде воювати за Україну. Потрапляє до міліцейського батальйону «Миротворець». Бере участь у зачистці Слов’янська та Дзержинська. Робота міліцейська – патруль, блок-пост, пошук сепаратистів. Коли батальйон направляють в Іловайськ, половина складу відмовляється їхати у м’ясокрутку, адже вони все-таки не військові, а міліціонери. Роман лишається у батальйоні. Двічі доброволець. Спочатку 4 заяви до МВС з проханням відправити в АТО, потім – лист Авакову, і врешті останній вибір – Іловайськ. Війна.


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


Патріотизм – затерте слово. Занадто часто його вживають не за призначенням. У одному зі своїх юнацьких віршів Роман пише: «Я за Україну, якщо треба – згину!». Але написати – це одне, а от зробити те, що написав…

Звичайний херсонський хлопець, якого можна зустріти на запилюженій літній вулиці, або у караоке з друзями за пивом. Ви навіть не обернетеся йому вслід. У школі нічим особливим не вирізнявся – хіба зануреністю у себе, характерною для тих, хто народився під знаком Скорпіона, та невластивою фізично розвиненим, спортивним хлопцям добротою. За призовом пішов служити на флот, не ухилявся – ви скажете, це вже нетипово, і ми погодимося, й справді, дивний вчинок, як на початок 2000-х. Втім, Роман орієнтувався на майбутню роботу в міліції, а там служба в армії є суттєвою вимогою. Автобіографія, що її Роман написав у 2013-му, містить дивні рядки: «Під час несення служби, кожного дня я просинався та лягав поряд із морем. Може, саме воно вдихнуло у мене натхнення на написання віршів… Саме в Севастополі я почав читати класичну літературу та, захопившись творчістю Лєрмонтова, творити свої перші вірші». Зазвичай міліціонери в автобіографії не згадують Лєрмонтова та власні вірші. А Роман іде далі – перераховує письменників, з якими познайомився у той час: Булгаков, Екзюпері, Шекспір, Зюскінд. Він не приховує, що у школі особливо книжками не цікавився, а от на флоті – раптом пробило.

До речі, більшість віршів Романа написані російською – і це цілком зрозуміло, враховуючи вплив Лєрмонтова, російську школу, російськомовну родину, телевізор і атмосферу 2000-х. Не зрозуміло інше – звідки виникло бажання писати українською? Може, ми чогось не знаємо про Херсон?

А й справді не знаємо. Нам довелося бути в Херсоні навесні 2014-го, коли на Перекопі рили позиції для гармат і танків та засівали мінами поля проти можливої атаки росіян з окупованого Криму. Ми були на площі перед облдержадміністрацією, і люди розповідали нам, як на цю площу прийшли сепари з метою захопити будівлю та поставити «народного губернатора», як це було в Миколаєві та Одесі. Але тут у вікнах стали херсонці, озброєні мисливськими рушницями, і оголосили, що стрілятимуть без попередження. Тож сепаратисти розгублено тупцяли на місці, хоч самі були при автоматах, і потім їх виловлювали по місту, забираючи зброю та передаючи її новоствореній самообороні.

Ні, Романа в адміністрації не було. Але були десятки й сотні інших херсонців, таких самих, як він. Тих, що вчора не вірили у себе, і раптом буквально в один день стали громадянами, українцями.

«Написав рапорт на відрядження в АТО… Я не розумію, чому на війні гинуть хлопці, яким по 20 років і які мають вдома дружину та малу дитину. А я неодружений, 28-річний міліціонер, який за своє життя прийняв дві присяги на вірність Україні та українському народові, сиджу у кабінеті й друкую протокол допиту алкоголіка, який вкрав дві миски», – пише Роман у листі. А під час Майдану, де міліція мала захищати Януковича, занотовує у щоденнику: «Вони не прочитали у житті жодної книжки, але чудово розбираються у людях, їм треба красти й платити хабарі за спрощення життя. Європа тут нікому не потрібна. Потрібен хаос під титульним аркушем закону. Хитрі шакали. Ті, хто зараз на Майдані, борються за те, що для вас – смерть. Опирайтеся, боріться, не дайте їм перемогти. Інакше вони створять країну кращу, ніж у Європі, де діятимуть закони та не буде корупції. Це ж згубить вас, знищить ваш світ. Треба боротися! Крадіть, платіть хабарі, не читайте книжок. Не дай Боже вам зрозуміти, що таке Батьківщина, бійтеся цього.


Роман з побратимами

І червоною ниткою: «вони не читали книжок».

Книжки. Саме у них Роман шукає істину. І знаходить Україну. Свою, власну, неповторну.

Можна лише подякувати Романовій мамі, пані Оксані, за те, що зібрала у книгу все, що знайшла у сина на комп’ютері – окремі записи, міркування, чернетки, дописані й недописані вірші. Бо вони зафіксували для нас унікальний процес – осмислення Людиною свого місця у цьому світі. Незграбні іноді слова дають значно більше за відшліфовані, редаговані літературні твори. «Человек как источник энергии», «Планета Земля – „информационное пространство”», «Я есть», «Признание в любви», «Чому «дідовщина» ще жива?», «Громадські об’єднання та організації – майбутнє демократичної України», «Существует ли Бог?» – так називає Роман свої записи, і власне про те саме пише у віршах: кохання, містика, історія, Україна.

Як згадують бойові побратими, Роман не був відкритою людиною, і позивний у батальйоні мав промовистий – «Шаман», але у своїй творчості він розкривається повністю – адже писав усе це переважно для самого себе.

Така от людина іде працювати в міліцію (в українській мові лише пишеться «міліція», а читається «корупція»). Хіба не знав, куди іде? Знав. Є записи, у яких хлопець міркує саме про це – чим міліція, така, яка є, відрізняється від міліції, якою має бути. Ідеаліст… А ви вірите, що у наш час існують ідеалісти?

Ми читаємо Романові слова, і намагаємося розібратися в собі. Чому ми вирішили, що зараз не час для ідеалістів? Чому вважаємо, що міліціонер не може бути порядною людиною? Чому ми не віримо у щирий патріотизм – аж поки людина не віддасть життя за Україну?

Пафос – занудна і фальшива річ. Зазвичай пафосом прикривають порожнечу. А тут все просто: написав «я за Україну, коли треба – згину», – і коли стало треба, згинув. Чоловіче слово. Пообіцяв – зробив. Без фанфар, без крупних планів та тривожної музики.

Роман загинув під час виходу з Іловайська у так званому «коридорі», який організували російські окупанти. Автобус потрапив у засідку. Роман, який за розкладом їхав на сходинках з кулеметом, першим вистрибнув на землю і відкрив загороджувальний вогонь, коли його скосило осколками снаряду. Це смерть не випадкова, смерть героїчна. Можна сказати, що й добровільна, бо напевно, міг цього не робити, міг ховатися, але… але не міг.

Сталося так, що на Майдані ми потоваришували з лікарем «Миротворця» Всеволодом Стеблюком, який на своїй знаменитій машині з позивним «Жужа» вивіз з Іловайського котла десятки поранених. Всеволод багато розповідав нам про ті дні, про розпач і надію, переляк і хоробрість, про зраду та самопожертву, і тому ми розуміємо – саме завдяки таким, як Роман, врятувалися інші бійці, саме ті, які взяли ініціативу на себе, дали шанс решті. Саме вони перетворили заплановане росіянами знищення безпорадних людей на кривавий, трагічний, але все-таки бій регулярної армії.

Ми не знаємо українців, ми не знаємо самих себе. І лише перед лицем смерті можемо остаточно дати відповіді на всі запитання.
Читаючи Романові записи, не можеш позбавитися враження, що ти знав цього хлопця. Може, тому, що у кожному його слові ти бачиш свої слова і в кожній його думці шукаєш власну. А може, тому що ми з ним – земляки, південні люди з вигорілим на літньому сонці волоссям, з повними грудьми гарячого степового повітря, з Дніпром, що протікає через наші вени, з одвічними запитаннями у блакитних очах.

Він шукав себе, а знайшов Україну.

Він шукав правду, а знайшов Батьківщину.

За свою знахідку він заплатив найвищу ціну, але передав її нам.

Тепер це – Україна Романа Набєгова:

Люби Україну! Вона не забуде,
Люби Україну, душі краще буде, – прохає він з юнацькою щирістю ще з далекого, мирного 2008-го року. Сподіваємося, його душі зараз краще, бо свою любов Роман довів нам беззастережно.

Автори: Брати Капранови

Головне фото:  Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 2524

Останні новини