«Навіщо пам`ятник, як я живий?» – на честь Романа Фурика

«Навіщо пам`ятник, як я живий?» – на честь Романа Фурика


Роман Фурик народився у місті Коломия Івано-Франківської області. З двох синів був старшим. Молодший брат із дитинства мав його за взірець і наслідував в усіх справах. Роман з дитинства мріяв служити прикордонником, тому заздалегідь почав дресувати собаку, яку промовисто назвав Радар. Та служити випало в іншому роді військ, щоправда, таки кінологом – на військову службу Роман пішов зі своїм вірним чотирилапим другом.

Здавалося б, чого бажати: життя склалося, діти виросли, отримали вищу освіту! Але Романові не давав спокою безлад у державі. Узагалі, він був людиною порядку, дисципліни й високої моралі. Дружина, пані Уляна, згадує, як гостювали на весіллі в родичів, а там п’яний хуліган почав розмахувати ножем. Ризикуючи життям, Роман кинувся рятувати ситуацію, щоб не постраждали весільні гості, отримав поранення, але особисто довів дешпетника до відділення міліції, здав його в руки стражам порядку й аж тоді подбав про медичну допомогу собі. Тож коли, здавалось би, надії Помаранчевого майдану не справдилися і Янукович зі своєю гоп-компанією розпочали розправу над Україною, вирішив їхати у Київ на Майдан.

На майдані Романа поранили: заплатив власною кров’ю за врятоване життя друга.

Як тільки почалася кривава бойня на Донбасі, Роман сказав Уляні:

«Я йду добровольцем, щоб молодь кулі не брали. Таким хлопцям, як наші, ще треба одружуватися, дітей родити, вони не мають життєвого досвіду. Нехай краще вже моє покоління виконує військовий обов’язок! Ми й світу трохи побачили, й армію відслужили, й обстріляні, і в таких ситуаціях побували, що воєнний досвід маємо!»

«Ніколи не думала, що Роман – такий патріот! – пані Уляна замислюється, згадуючи щось важливе, й продовжує, – коли в міліції служив, я остання дізнавалася про найстрашніші речі. Бувало, вже все місто аж гуде від чуток, а Роман хоч би словом промовився. Питаю – відповідає, що так, була небезпека, але навіщо мені те знати?»

Роман Фурик. Фото: Kolomyia.today

Пішов добровольцем у батальйон Національної гвардії України імені генерала Сергія Кульчицького. З Коломиї в цьому військовому з’єднанні було п’ятеро добровольців. Четверо, слава Богу, живі. Один Роман загинув. В АТО він тричі служив. Не підполковником – рядовим солдатом. Такими були умови контракту. Спочатку – в Слов’янську, потім у Дебальцевому, а останній раз – у Станиці Луганській. Два перші якась особлива небезпека не відчувалася. Ми знали, що Роман досвідчений військовий, це по-перше. По-друге, чомусь усім здавалося, що на Донбасі дуже швидко все закінчиться й там усе аж не настільки серйозно.

«Уявляєте, я навіть у Москву на заробітки поїхала й звідти телефонувала Романові в АТО, – пригадує дружина. – Зовсім у голову не приходило, що наші розмови можуть прослуховуватися, що мене здатні викрасти, а від Романа вимагати приїхати за мною. Звичайно, він би приїхав, попри найстрашніші наслідки для себе. Завжди телефонувала я, а не чоловік. Отже, Роман добре усвідомлював небезпеку такого нашого спілкування. Телефонні розмови були дуже короткими: не більше однієї хвилини».

Уляна терміново повернулася додому. Роман якраз уже був у Коломиї. Поки ротація не пройшла, відпочивав, але насправді не знаходив собі місця: рвався на Донбас. Мама Романова була категорично проти, щоб він утретє їхав на фронт. І сини просили не їхати, і жінка наполягала – не допомогло. В АТО воювали Романові бойові побратими, він уже просто жив подіями Донбасу. Раніше був дуже спокійний і розважливий, а тут почав уночі прокидатися, крізь сон когось кликати, комусь віддавати накази. Війна дуже міняє психіку людей. Але все тримав у собі – жодної негативної інформації. Ні слова про чиюсь загибель. Якщо й розповідав, то хіба що з гумором про те, як вони будували землянки, як укріплювали колодами окопи.

«Ніяких передвісників його смерті не було, – пригадує дружина Уляна. – Нічого. Нічогісінько. Перед тим, як моя мама померла, у нас на балконі без жодних причин шибка розбилася й скло у духовці тріснуло. А тут – нічого. Тільки подружці приснилося, що якісь її померлі родичі дуже турбуються, як їм Романа додому привезти. Та ще Романове авто ніби передчувало біду. Напередодні чоловік потрапив у ДТП. Ремонтував машину, щоб встигнути 2–3 січня бути в Києві. В АТО вже військова машина також ламалася на кожному кроці, наче відчувала нещастя й старалася втримати хлопців якомога далі від небезпеки. Роман мав бути за кермом, тому дуже нервувався, що машина барахлить».

Востаннє він телефонував, коли жінка була у гостях. Вони жартували, сміялися, розповідали, як і де справляли Різдво. Наступного дня після тієї розмови побратими пригадували оптимізм Романа: «Сьогодні Степана. Мій тато Степан – значить, нині нікого не вб’ють».

Роман Фурик. Фото: Kolomyia.today

Як це сталося?

«Машина увесь час ламалася. Хлопці, повертаючись із військової операції, вирішили скоротити дорогу – й потрапили в засідку. Зав’язався бій. "Бусик" довелося підпалити, щоб зброя, яка була в цій машині, не дісталася ворогам. Два Романи прикривали відступ наших бійців. Кажуть, мій чоловік чомусь повернувся перевірити, чи ніхто не залишився пораненим, – і снайпер його застрелив. Першим про це довідався старший син, зателефонував і мовив: "Мамо, тата вже нема". Кілька днів чекали, бо тіла полеглих чомусь повезли в Харків. Романові друзі поїхали туди. Коли привезли вбитого, цілим гуртом усю ніч сиділи біля труни й згадували все найкраще, що разом пережили».

Ми прощаємося. Завдяки пісні, яка звучить з її телефону замість гудків: «Просто заходи ты ко мне во сне в гости, просто посидим мы наедине с грустью, просто заходи, буду очень ждать, веришь? Верю и зайду, только ты открой двери», – та по очах пані Уляни, розумію, як тяжко даються цій жінці зовнішній спокій і витримка. Як вона насправді тужить за своїм Романом.

Автор: Ольга Слоньовська
Фото:  Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 4820

Останні новини