Покидаючи Донецьк. Історії вигнання й боротьби за повернення

Покидаючи Донецьк. Історії вигнання й боротьби за повернення


30 серпня День Донецька. Тимчасово окуповане місто лишається однією з найболючіших ран на карті країни. Особливо для тих, хто втратив там свій дім. Деякі історії виїзду з міста нагадують вестерн, деякі – драму. Для когось повернення стало недосяжною мрією, хтось змирився і «пустив коріння» в інших містах, а для когось боротьба за можливість повернутися додому стала сенсом й метою життя. Олена Максименко зібрала три історії донеччан, які впевнені у тому, що Донецьк – це Україна.

З гранатою в кишені та за допомогою бойовика – історія втечі Михайла Вершиніна.

Михайло Вершинін на псевдо «Кіт» до війни був приватним підприємцем, у Донецьку мав власну станцію техобслуговування. У 2014 пішов добровольцем захищати Україну, а по тому очолив патрульну поліцію в Маріуполі.

«У мене історія прикольна і трохи божевільна – я в неї сам іноді не вірю, коли розповідаю, хоча це було насправді, – зізнається він. – Я був у такому ж інформаційному просторі, як і більшість дончан: «Росія брати», «Майдан – зло», «краще б працювали». І коли почалися мітинги, я пішов подивитися, що це за люди. Тому що мені ж казали – проплачені. Коли я прийшов, побачив два різних життя. Я побачив скляні очі оцих от «товаришів» із Ростова, говір і перегар сильний. І вдумливі, нормальні погляди людей, котрі… вони з дітьми тоді ще приходили. І для мене все ніби цеглинка за цеглинкою вибудувалося, і я зрозумів: моє – оце!»

Остаточне ставлення до Росії як до недруга сформувалося після захоплення Криму.

«Сервісна станція з 1999 по 2014 рік – у мене була купа клієнтів в Донецька, з якими я постійно спілкувався, – згадує Вершинін. – Основна маса клієнтів, із якими мені завжди було приємно спілкуватися, проукраїнські. Ну так вийшло».

Потроху підприємець почав знімати на відео ворожі блокпости й техніку, об’їжджаючи їх на своєму «Ланосі-пікапі», та передавати це українській розвідці.

«У мене паспорт донецький, машина донецька, я у комбінізончику виїжджав, в окуляриках, замухришка такий з шиномонтажу – це був мій стиль! І мене всі сприймали на цих блокпостах – «сепари» вважали, що я дружбан ліпший!»

Потроху він познайомився з іншими волонтерами та включився у допомогу військовим. Почав доправляти усе необхідне – зокрема в оточений ДАП. Для особливо цінного вантажу у «Ланосі» довелося зробити подвійне дно.

«Ззаду є місткість для запасного колеса. І ми відкрили підлогу, зробили спеціальні надрізи, і в мене був люк там, і ще трохи далі, де теж можна було заховати. Апаратуру, карти – ми все це діло ховали у подвійне дно, а зверху ставили картоплю, соління – різну фігню. Придумували «легенду», що ми їдемо з Донецька, у нас шеф сидить в Опитному. Там був «Мисливський» чи «Рибальський» будиночок, я не пам’ятаю. Готель на березі озера. І ми придумали, ніби шеф втік із Донецька, і ми йому продукти возимо. І проходили тупо через сепарські блокпости!»

Донецьк 2014      Донецьк 2014

Паралельно Михайло й далі працював у Донецьку. Серед тих, кого доводилося обслуговувати, були й бойовики. Дехто з них відмовлявся оплачувати послуги, мовляв, «на потреби революції», однак спілкування з ними натомість давало змогу витягти корисну інформацію. Тим часом надходили дані про те, що невдовзі усіх волонтерів і симпатиків України в Донецьку почнуть «щемити».

«Я поїхав із командиром частини ПВО, – згадує тодішній волонтер. – Він дуже хороший мужик, справжній офіцер, він дуже багато мені дав як командир. Я кажу: так і так, тут здається, нам треба ховатися. Він каже – зрозуміло, затискають – давай до мене. А перед цим я закупив форму – я хотів у «Донбас» іти, але не пішов, тому що сім’я залишалася в місті. Потім, коли вони поїхали, я вже вільніший став. І я коротше беру цю форму, спорядження, приїжджаю. Мене розпитали, де я служив, і сказали: окей, чувак! На тобі кулемет, ти пацан здоровий, потягнеш! І от так якось воно все закрутилося».  

Проте чоловік й далі навідувався до рідного міста, водночас допомагаючи планувати його звільнення. Сподівався, що незабаром українські сили займуть Донецьк. Та коли після нетривалої поїздки до родини в Маріуполі повернувся на базу, побачив, що ситуація змінилася.

«Командир сказав: "Бери речі й звалюй!" Я кажу: "Не зрозумів!" А всі такі похмурі, зі згаслими очима. Він каже: "Ти не розумієш, Росія зайшла, це повномасштабна війна, нема чого тобі тут робити". Я сказав, що залишуся».

У Донецькому аеропорті

3 вересня 2014-го Вершинін потрапив у засідку й отримав поранення. Лікувався понад місяць, відновлювався у друзів у Дніпрі. Аби не втратити ногу з пошкодженими судинами, її необхідно було розробляти. Михайло повернувся в Донецьк, і пішов до місцевого спортивного клубу. Нога потроху відновлювалася. На СТО саме почався «сезон перевзування», тож роботи не бракувало.

«Одного дня, листопад місяць, дзвонить мені сестра колишньої дружини, – згадує він. – А вона заїхала у квартиру моєї дружини, котра була колись моєю, я їй її подарував, коли ми розлучалися. Телефонує в сльозах: якісь люди ломляться зі зброєю! Я похолодів. Довго ломилися – вона все-таки їх впустила. Приїхали "товариші" з МГБ. Один із цих МГБ-шників був у нас у частині у ПВО кухарем – тобто, це був засланий "козачок", і його навмисно батальйон "Пятнашка" оформив. Крім нього ще кількох людей переманили, вони були шпигунами. Вийшли на мене через паспортний стіл, де я прописаний, і мені тупо пощастило, тому що вони не знали, де я працюю. Тому спершу приїхали на адресу моєї прописки. Потім поїхали з такою ж фігнею до тестя – також там все перерили. У мене був час сховатися».

Ще раніше, після розлучення, на СТО він облаштував собі невеличке помешкання, де було все необхідне – душ, кухня, спальне місце… Саме так він і переховувався. Була граната, якою колись розрахувався один із бойовиків. Колег попросив говорити, що його немає на роботі.

«Несподівано вони приїхали, хоча я на них і чекав, – згадує він. – Я заліз на горище, взяв гранату в руку, і в цей момент я зрозумів, що ніхріна я себе підірвати не зможу. От просто не зможу. Я почав себе переконувати, що нічого страшного немає, поговорять і відпустять (сміється – ред.). Стільки знаходиш аргументів для того, щоб не здохнути! Мабуть, Богові було потрібно, щоб я вижив. Як 3 вересня, так і далі. Мій пацанчик сказав, що мене тут немає. Мовляв, от, дивіться – вони зайшли подивилися – ніби нікого немає. Я думав, що мій пацан може мене і здати, тому що вони теж трохи "ватні" були. Після цього вони поставили там засідку, тиждень там сиділи. Я вийшов обхідними шляхами наступного дня з гранатою в кишені – мені допоміг мій охоронець, до речі, він "сепар", що воює, і він же ж мене вивозив…»

Далі була участь у бойових діях в складі «Правого сектору», повернення до цивільного життя та патрульна поліція. І надія.

«Все моє життя з 14-го року спрямоване на те, аби повернутися додому, – зізнається Вершинін. – Мені ніхто не вірить, що ми повернемося. Люди вже видихнули, налагодили своє життя. Я міг би за ці шість років вистроїти бізнес крутіше, ніж було в Донецьку. Ми в будь-якому разі маємо повернутися на свою землю! Хто це зробить?! Ті, хто виїхав з Донецька, осіли в Києві, в Чернігові й інших містах – вони вже не повернуться. Нащо їм цей стрес? Я в поліцію пішов для того, щоб повернутися додому!»

Через "чорний хід" ресторану – як покидав Донецьк Тім Златкін.

Волонтер і журналіст, відомий як Тім Златкін, на початку історії знімав мітинги прихильників «молодих республік» та захоплення будівель у Донецьку.

«До кінця не вірив, що буде активне протистояння, – зізнається Златкін. – Київ, якщо когось і присилав із силовиків до Донецька, то вони були, м’яко кажучи, імпотентами. Ми готувалися до звільнення облдержадміністрації, але накази скасовувалися постійно, і ніхто ніфіга не робив».

Згадує, що з Ростова заїжджали автобуси з псевдошахтарями для проросійських мітингів, прибічників України жорстоко розганяли, людей били. Почалися події в Слов’янську і Краматорську. Так розпочалася волонтерська діяльність Тіма: допомагав вивозити людей, попутно фіксуючи інформацію про переміщення ворожої техніки й людей.

«26 травня були вибори президента, коли Порошенка обирали в першому турі, їздив знімав сюжети про те, як блокували «сепари» вибори по всіх ділянках на Донбасі, – згадує він. – І власне з 26 для мене взагалі почалася війна, почався Донецький аеропорт – потрапив там під обстріли. Я знімав сюжети з тих країв…»

Посвідчення журналіста допомагало працювати в фактично окупованому місті, але недовго.

«У мене була «корочка» британського кореспондента, – говорить Тім. – Вони українських журналістів «щемили», а іноземних – не чіпали особливо. Але це було до моменту, коли зайшов Гіркін, а після збиття МН-17 вони захопили в полон Антона Скибу. Він був журналістом ВВС, потім CNN, чи навпаки». 

Чимало іноземних журналістів поступово залишали місто. Сам Златкін змушений був покинути Донецьк напередодні Дня Незалежності. Так само, як і «Кіт», втікав з-під носа переслідувачів. Тоді з колегами пересувалися містом у робочих справах.

«Дивлюся – за нами якийсь «жигульонок» мотається зелений. Потім сиджу в «Рамаді» (готель, де перебувала значна кількість іноземних журналістів – ред.), а там така веранда – другий чи третій поверх – дивлюся вниз, а там автоматники сидять. Ну думаю, треба звалювати. Час уже. Телефоную одній знайомій, котра в МГБ якраз була. Кажу: "А що відбувається?". Відповідає: "Та вирішують, по ходу, тебе приймати чи ні». Прикольно, весело, цікаво! Подзвонив ще одному товаришу, котрий у "контррозвідці ДНР" був. Він каже: "Коротше, мабуть, звалюй давай!" Ну все: "Цілую, Пух". Мені офіціантка допомогла через чорний хід з охоронцем вийти».

Потім був переїзд до Києва й активна допомога бригадам і підрозділам. Про повернення до рідного міста волонтер відповідає без вагань: «Звичайно! У мене там дуже багато адрес, куди треба зайти, скажімо, у «гості»…

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

«Відрядження» тривалістю 6 років для подружжя Кроліковскі

Учасники дуету Krolikowski Art, концептуальні митці Александра та Александер Кроліковскі народилися і виросли в Донецьку, однак ще до окупації переїхали в Крим.

«Оскільки я старший за Алекандру, я почав займатись мистецтвом ще в Донецьку до переїзду в Крим, – говорить Александер. – Але сучасне мистецтво настільки не сприймалось тоді суспільством на початку нульових, що мені здається, ніхто не розумів, чим я живу та займаюсь. Та й навіть провести виставку мистецтва більш консервативних форм було проблематично. Адже мало хто розумів, нащо потрібна культура, і культурне дозвілля асоціювалось з відвідуванням футбольного матчу або, у найкращому разі, кіно».

Александра згадує, що познайомилась з Александром у 2007, і вони переїхали у Севастополь. Розвивали своє проєкти до окупації півострова.

«Ми мали залишити нашу студію в Криму та вирушили у Донецьк в останній день зими 2014 року. Там ми побачили на власні очі розвиток того ж сценарію, що й в Севастополі. Водночас ми зрозуміли, що наші фотографічні архіви, плівки та відбитки знищені й почали працювати над реконструкцією цих архівів, намагаючись відтворити спогади дитинства, фотографуючи ті місця, які колись закарбували на плівку в дитинстві. Згодом ці світлини, зняті в Донецьку навесні 2014, стали частиною фотоінсталяції Memory Decay та були представлені в межах проєкту Reconstruction of Memory в Києві, Польщі та Чехії, а також у Південній Кореї».

Митці не планували виїжджати з Донецька. Вони брали участь у проукраїнських акціях й стежили за розвитком подій.

«Відверто кажучи, те, що відбувалося довкола, здавалося занадто абсурдним та сюрреалістичним, аби стати реальністю, – зізнається Александра. – В травні нас було запрошено до Конгресу Активістів Культури, і ми вирушили до Києва на кілька днів. Як справжні романтики, замість теплих речей взяли вініловий програвач, аби провести приємний час із друзями. Втім, почалася війна. Матуся подзвонила мені в один момент і сказала, аби ми не вертались, бо ситуація стає дедалі небезпечнішою».

Мати вислала їм теплі речі, і – до рідного міста митці більше не поверталися.

«Перший рік після того, як розпочалася війна, ми мандрували від проєкту до проєкту, від резиденції до резиденції, по різних країнах та містах, – розповідає Александер. – Це був дуже продуктивний та насичений рік. Втім, за рік ми зрозуміли, що нам бракує певного спокою, ми почали винаймати житло в Славутичі – це містечко, побудоване як артпроєкт, досить затишне. Так, протягом кількох років ми мали таку «базу» в Славутичі, продовжуючи мандрувати та реалізовувати різні проєкти».

Вони зізнаються: попри постійну активність і досить легку адаптацію на новому місці, неможливість повернутися до Донецька та до Криму виявилася травматичною.  

«Складно сказати "повернутись", – говорить мисткиня. – Адже, як відомо, в одну і ту ж саму річку двічі не увійти, то певно й Донбас буде іншим після війни та окупації. Втім, ми усвідомлюємо, що необхідно буде працювати над безпечною реінтеграцією регіону».

«Також, оскільки ми розуміємо особливості ментальності людей на сході України та відчуваємо саму структуру травм, нанесених населенню протягом останніх шести років, то після деокупації ми плануємо працювати в Донецьку в культурній площині, відновлюючи загальногуманістичні цінності та згуртовуючи місцеву громаду навколо автентичних та правдивих сенсів», – додає Александер.

Автор: Олена Максименко

Головне фото: Krolikowski Art «Undercoming»

Останні матеріали:


Переглядів: 1506

Останні новини