Покинув Америку, аби захищати Україну — пам`яті Володимира Питака

Покинув Америку, аби захищати Україну — пам`яті Володимира Питака


Ніхто не знає звідки взялася та сорочка. Чорна вишиванка, чорніша від ночі, чорна, як свіжа рілля. А може з тої пісні, про чорні вишиванки українських героїв, що співала йому бабця, провідниця ОУН, і чи співала взагалі?

«Хай полежить, ще встигну вдягнути», – казав, посміхаючись, Володимир Питак. Не встиг.

Він привіз її з Чикаго в березні 2014, коли повернувся додому. Із Львівського аеропорту одразу поїхав до військкомату та став на облік добровольцем.

Передували цьому довгі три місяці нервових телефонних розмов Питака з братом Ігорем: «Ну що, наші на Майдані перемагають?», – питав постійно і врешті-решт купив авіаквиток, залишивши у минулому десять років американського життя з грін-картою. Дивного життя-одіссеї, подорожей далекобійником по східному та західному узбережжям Сполучених Штатів. Детройт, Чикаго, Нью-Йорк, Лос-Анджелес, знову Чикаго. Орендовані квартири, нові роботи та звичка не тулитися до інших, не шукати допомоги, не просити.

«Тут кожен за себе, немає людини – немає проблеми. І рідних нема, хочеш стати своїм – відмовляйся від того, до чого звик. Нещодавно зупинився у місцевих протестантів, пропонували допомогти з кар’єрою, зв’язками, якщо їхню віру прийму – та нащо воно мені? Не можна заради можливостей від себе відмовлятися. Країна велика, красива, але така чужа. Як тільки назбираю грошей, відкриємо СТО в нас в Дарахові, будемо як нормальні люди жити».

– То може женишся вже?
– Як вже дома стану на ноги, то й оженюся, зараз дівчата натякають, щоб я їх з собою в Америку забирав, а я в Україні жити хочу».

Ці короткі діалоги його молодший брат Ігор згадує тепер часто, та мало їх, цих розмов у пам’яті. Десять років американського життя Володимира – замкнена скриня, одразу не відімкнеш.

Відкривати Америку ні для себе, ні для родини, він не хотів. Подався на грін-карту випадково. Роками їздив на заробітки в Чехію, мав отримати робочий контракт в Португалії, та щось не склалося. Випадково подав документи на ту омріяну багатьма карту та повернувся на заробітки до Праги. Вдома малолітній брат, батьки, на дворі 2004-й, треба заробляти, допомагати. Аж ось подзвонили до сусідів в село: «Ваш Володя виграв грін-карту, американцем тепер буде».

Не став.

Полетів в Штати знову за мрією – заробити на відкриття СТО в рідному селі, підтримати родину. Відмовився від зв’язків та корисних контактів. «Не хочу нікому нічого винним бути». З англійської знав тільки «чікен» та «вотер». Це вже потім він вивчить мову так, що на війни буде перекладачем для іноземних журналістів. До того ще далеко було.

Проте життя дивна штука: в Штатах жив Володимир врешті-решт зі своїми, хай і осторонь. Ходив на зібрання діаспори в Чикаго, дружив з іншими хлопцями-заробітчанами, та на довгих нічних міжміських переїздах слухав «Братів Гадюкіних». А ще багато читав, як любив з дитинства, з української історії. В АТО ті історичні знання не давали заснути побратимам до рання: сперечалися, гадали, що б було, якби Хмельницький тоді не пішов на Переяславський мир. Як то мати хижого та підступного ворога під боком? Примарні питання, що випаровувалися вдень, щоб повернутися вночі.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

В школі його називали «синьо-жовтий». Він перший вдягнув значок з прапорцем на шкільний піджак. Син члена Народного Руху України, онук своєї баби.

«Ще коли на Майдан у 2004 році їздив, казав мені, що Янукович – то тільки початок, побачимо ще, як росіяни підуть на нас війною, маємо готуватися», – згадує брат.

І Володимир готувався.

«Я тоді працював в будівельному магазині, коли була друга хвиля мобілізації й мене запросили на медкомісію. Багато хто з хлопців її проходив, їх відпускали додому чекати дзвінка, а от мене не відпустили, сказали, що зразу забирають у військову частину. Ледь вмовив машину додому завезти», – розповідає давній друг Питака, односелець Андрій Юрків. Вже з дому він подзвонив і сповістив про це Володимира.

«Тільки я повернувся в військкомат, і через годину Володя приїхав за мною. Підійшов до комісара й каже – відпустіть Андрія додому, бо в нього жінка і двоє малих дітей, я за ним дослужу. І комісар каже, що Андрія вже не відпустить, бо потребує годних людей. Володя поїхав тоді додому і ще два місяці оббивав пороги військкоматів, лежав у лікарні лікувався, лишень би взяли. Нарешті в кінці липня таки потрапив в штурмову піхотну бригаду», – продовжує розповідь Андрій.

Гроші відкладені на омріяну СТО частково пішли на спорядження, а сам Володимир – на службу у 128-му окрему гірсько-штурмову Закарпатську бригаду. Додому дзвонив не часто. Лише братові вже узимку сказав, що стоять вони під Дебальцевим, укомплектовані боєприпасами.

«Ми називали його між собою «німець». Він любив усе німецьке: німецьку форму, німецькі авто, та й сам був прискіпливий такий, знався гарно на техніці, на зброї – точно німець. Ми всі зенітники й Володя достоту вивчив нашу ЗУ 23 – як зібрати, як розібрати, вона в нас завжди ідеально обслугована була», – згадує його побратим Борис Холодьоз.

Холодьоз був останнім, хто 25 січня 2015 року бачив Питака живим в бою за висоту 307,5 поблизу Санжарівки, на його очах він і загинув. В тому бої проросійські сепаратисти тричі штурмували українські позиції. На третій раз танк супротивника почав давити українських воїнів. Не стерпівши того, Володимир Питак вискочив з окопу з гранаткою в руках в надії підірвати танк. Не встиг. Гранатометник супротивника розстріляв Володимира на місті.

Меморіальна дошка, виготовлена тернопільським скульптором Тадей Гондович, й відкрита на фасаді школи побратимами бійця зі 128-ій гірсько-піхотній бригаді

Десь далеко, у Польщі, наприкінці розмови Холодьоз важко зітхає у слухавку і довго мовчить.

«Знаєте, Володі подобалася українська повстанська пісня Машинґвери. Коли є можливість я приїжджаю на його могилу та включаю йому нашу пісню».

Машинґвери, Штурмґевери,
відкривай, мерзота, двері!
Ми прийшли вже, гейя, гойя.
Кров схолоне, буде лятись.
Хтось зависне на гілляці.
Ми прийшли вже, гейя, гойя…

Лине над могилою героя України Володимира Питака, над його рідним селом, річкою Брушницею, старим цвинтарем, та новою, збудованою Ігорем Питаком СТО, тою самою, про яку так мріяв старший брат.

Автор: Ольга Духніч

Фото: Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 3720

Останні новини