Про Володю, Олю та Данилка — спадок Володимира «Тайфуна» Кияна

Про Володю, Олю та Данилка — спадок Володимира «Тайфуна» Кияна


Цю історію можна було б почати так, як починаються казки. Наприклад:

У прегарному давньому місті жили собі Оля і Володя. Вони познайомилися, вирішили бути разом, і одружилися. Й народився у них синочок Данилко. Але тим часом почалася війна. Володя був з діда-прадіда військовим, тож пішов воювати. І невдовзі його не стало. Володя загинув на війні. Оля залишилася з Данилком.

Сумна виходить казка.

Володимир Киян, позивний «Тайфун», командир роти й заступник комбата одного з батальйонів 80-ї бригади загинув 3 вересня 2015 року. Він ще встиг потримати на руках новонародженого сина, а потім повернувся на Схід.

Володя мав військову освіту, і пішов до військкомату одразу, як почались бойові дії. Його марудили: цей наш одвічний бюрократичний безлад, документи ніяк не знаходились, тож Володимир Киян записався у добровольчий батальйон «Шторм», – всидіти вдома він не міг. Затишний Львів, повний кав'ярень і туристів, місто, де він почувався вдома, де зустрів Олю, – цей Львів потребував захисту. Володя, як чоловік військовий (а він мав досвід бойових дій в Іраку) розумів це гостро і чітко. Хтось мусив іти боронити затишне й мирне життя. Капітан Володимир Киян чітко усвідомлював, що це має бути не абстрактний «хтось», а саме він.

«Бог артилерії» – так називали його побратими в АТО. Випускник Сумського інституту артилерії, Володя знав і любив військову справу, у своїй галузі він був фахівцем найвищого рівня.

Сумно писати ці дієслова у минулому часі: «знав», «був». Проклята війна...

Третього вересня в околицях міста Щастя життя Володимира Кияна увірвалося. Трагічно й раптово.

Розумний і вдумливий чоловік, він не мовчав, він говорив, аргументовано й чітко, – вже під час військових дій з капітаном Кияном зустрічались кореспонденти преси, і його інтерв'ю вражають осмисленістю, глибиною, розумінням суті конфлікту і свого місця у ньому:

«Наша війна навчила мене інакше ставитися до своєї країни. Я себе ніколи не вважав патріотом. Ніколи не кричав “Слава Україні!” і так далі. Я до цього всього якось спокійніше ставився, хоча й любив завжди її, Україну. А зараз я розумію, наскільки важко буде її втратити. Розумію, що ця країна мені потрібна».
«Я отримав за Ірак учасника бойових дій. А зараз УБД отримують ті, хто на фронті й близько не був. Тоді нехай з мене його знімуть, я не хочу стояти в одному ряду з уявними бійцями. Мені не потрібні ці пільги. Ми країну захищаємо не за пільги».
«А ще мені не зрозуміло: ми з Росією воюємо, чи ні? Якщо воюємо, то якого біса посольство Росії робить на території України, як і банки? Якщо ми з ними не воюємо, то я збираю свої речі і йду звідси. Росія – це країна, яка веде війну, чи принаймні спонсорує її. І тут через це гинуть люди. Вона відтисла у нас шматок території, але ми продовжуємо співпрацювати з ними. Навіщо?»


Ось такі різкі й непричесані думки капітана Володимира Кияна опубліковані, зокрема, на сайті «Цензор.нет». Обґрунтовано, аргументовано, переконливо – як і має міркувати чоловік, що розбирається у своїй справі й має чіткі орієнтири у житті. Речі названо своїми іменами, без прикрас, без озирання на тих, хто там десь угорі керує процесами.

Часто думається на таку химерну тему: особисті знайомства. Є давній вислів, що шлюби вершаться в небесах, а мені здається, що це стосується і просто знайомств. Адже це також союзи, які укладаються між людьми. Хтось стає тобі близьким приятелем, з яким і на відверті зізнання можна наважитися, ще хтось – просто добрим знайомцем, приємним співрозмовником, симпатичною особистістю, з якою цікаво перекинутися словом. А зі скількома гарними й добрими людьми так і не трапиться познайомитися і заприязнитися в цьому короткому земному житті!..

З родиною Киянів ми теоретично могли б познайомитися, зовсім випадково, – я ж бо часто буваю у Львові. І чоловік я комунікабельний. Але не сталося... Не довелося познайомитися з Киянами у повному складі. Володі вже не було, коли я, автор цих рядків, прийняв рішення взяти участь у проєкті. Мар'ян Присяжнюк дав мені на вибір кілька імен загиблих учасників АТО, з родинами яких можна було б зустрітися. Я вибрав Володю Кияна. Він – з Ковеля родом, себто земляк, волиняк. Адже наша Волинь велика – і Рівненщина в неї входить, і навіть Житомирщина.

Зідзвонившися з Ольгою, представився і домовився стрітись у «Дзизі» – вже багато років, як для мене у Львові це оптимальне місце спіткань. Перша зустріч відбувалася прохолодного весняного дня, такого характерного для Львова, коли раптовий дощ може ненадовго заштрихувати міський краєвид, щоб знову змінитися сонцем з-над старовинних дахів.

Ольга з'являється за квартал ліворуч, з боку Друкарської, штовхаючи перед собою легкого складаного возика по бруківці Вірменської. У возику вовтузиться Данило, зовсім ще невеликий, йому немає навіть року. Оля невисока на зріст, ледь веснянкувата, приязно усміхнена. Данилко кирпатий, як більшість немовлят до року, також усміхнений, і то куди ширше, ніж мама.

Володимир Киян з дружиною та сином. Фото: Ольга Киян

Знаходимо місце назовні, під парасольками. Хоч ми ще у куртках, проте весна вже вступила у свої права, сидіти на повітрі не холодно, та ще в кафе й пледи видають, якщо попросити. Замовляємо каву і чай, починаємо розмову.

Оля родом із Дніпра. Але до Львова Ольга приїхала зовсім молодою дівчиною. Помітно, що людина вона рішуча і вольова, тож якщо додати поправку на юначу запальну затятість і бажання почати життя з чистого аркуша в іншому місці, вдалині від малої батьківщини, то такий крок робиться цілком логічним і зрозумілим.

Жила у Львові кілька років, мала роботу, мала своє особисте життя. Потім і львівське її життя змінилося. Оля зустріла Володю.

Далі було, як у тому, казковому початку нашої розповіді.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

Я дивлюсь на Олю і думаю про те, що вона пережила. Втратити коханого. Втратити батька щойно народженої дитини. Про що я мав би її питати? Чи бачив Володя малого? Так, бачив. Приїхав у відпустку, саме на час пологів, узяв новонародженого Данилка на руки, притис до грудей. І що далі? І все...

Оля – сильна, і вона вже давно відплакала. Хоча хтозна, що буває з нею на самоті, коли наринуть спогади. Але життя триває, і найсильніший Олін стимул до життя сидить біля нас, у візочку. Оля витягає Данилка і вмощує собі на коліна. Малий активний, чеберяє руками-ногами, усміхнено роззирається довкола, вивчаючи світ, у якому йому належиться перебувати ще багато-багато літ. Світ, у якому він зростатиме сином героя. Світ, у якому в нього не буде тата. Скільки таких відкриттів і усвідомлень попереду в цього хлопчика?!

Оля розповідає про Володю. Він був надійним чоловіком. Впевненим у собі, людиною з чіткими моральними й етичними орієнтирами. Займався бізнесом, намагаючись здобувати свій хліб, нічого не випрошуючи у держави – це теж промовиста деталь. Рішення приймав самостійно, попередньо ретельно обдумавши. Тож і на війну пішов усвідомлено. Та це зрозуміло й із вище процитованого його інтерв'ю. Зрозумів, що його місце там – і пішов.

Більше б нам таких, дієвих людей. Бо ж скільки патріотів напоказ ми щодня споглядаємо й на екранах телевізорів, і у реальному житті!

Володя Киян був справжнім – і мені це робиться зрозуміло від самого початку.

Володимир Киян з побратимами на Луганській ТЕС. Фото: Марія Зав'ялова

Непомітно перша зустріч перетікає у другу – ми з Ольгою справді бачилися тільки двічі. Сидимо під тими самими парасольками, лише вбрані вже зовсім легко, з коротким рукавом. П'ємо знову каву й чай. Над Львовом панує літо.

Данилко помітно підріс — у такому ранньому віці діти більшають на очах. В нього прорізалося вже чимало зубів, і він охоче демонструє їх у своїй приязній посмішці. Він конкретно побільшав, і енергії в нього теж додалося, пропорційно. Такий собі янгольський блондинчик, тьху-тьху, щоб не зурочити... Олі тепер набагато важче втримати його. А він же ще ось-ось почне ходити! Він уже поривається злізти з маминих колін, та Оля втримує своє кохане чадо.

У «Дзизі» до кави подають пророцтва на цупкому прозорому папері, у вафельних трубочках. Данило з задоволенням береться жувати трубочки, хрупає і кришить ними, тренуючи молочні зубенята.

– Олю! А чи ти думала, що коли Володя був династійним військовим, то і Данилко, як виросте, може захотіти обрати професію воїна?

Оля замислюється. Підсвідомо притискає малого до себе тісніше.

– Мама дуже проти. (Напевно, Володіна мама...) А я...

Ольга знову робить паузу.

– У нього буде своє життя...

Данилко у цей час, догризши другу трубочку, вчіпляється зубами мамі в палець.

– Ну-у! Мій Киянчику-у!.. – Оля, сміючись, не без зусилля вивільняє палець з зубенят малого.

– Перестань!

Вона сказала «Киянчику». Як гарно, зменшувальне, пестливо. Мабуть, вона так називала Володю наодинці. Але я не наважуюся запитати.

Переговоривши, ми прощаємося. Я ще маю зустріч, але зустріч та – пізніше. Тож я підіймаюся й допомагаю Олі вивезти возика поміж столиків на відносно проїждже місце.

Оля вмощує Данилка, пристібає, наче парашутиста – а він саме впіймав бісика активності: сміється, бешкетує, виривається.

Ми виходимо разом через Друкарську до Ринку, перетинаємо його попід музеєм, нікуди не звертаючи. Наступний квартал, це, здається, вулиця Сербська. Тут будемо прощатися.

– Ти далеко від центру квартируєш, Олю?

– Досить далеко. Маршруткою добираюся.

– Маршруткою? З возиком?

– Саме до нас ходять широкі, просторі маршрутки, – відповідає мені Оля.

На прощання я тисну Олі руку і легенько щипаю Данилка за щоку: бувай, малий.

Відійшовши метрів двадцять, я спиняюся й озираюся. Оля котить возика нерівною львівською бруківкою. Малий ніяк не вгамується, дриґає руками, мені аж звідси це видно. А поряд з Олею, ні для кого, крім мене незримий, іде Володя. Він обіймає Олю правицею за плечі й згори усміхається синові. Родина Киянів віддаляється від мене вузенькою львівською вулицею...

Я дивлюся їм услід, потамувавши подих. У голові роїться мільйон запитань. Чому доля забрала саме його – зрілого, розумного, повноцінного за всіма можливими параметрами?

Скільки ще доброго він міг би зробити – для Олі й Данилка, для інших людей, для народу, для України! Чи це вже я збиваюся на пафос?

Я не маю відповідей на ці запитання.

Проклята, проклята війна...

Вже коли дописувалися ці рядки, прийшла гарна новина з Ковеля. Там вулицю генерала Ватутіна перейменували на вулицю Володимира Кияна. Отже, ця історія має продовження.

Не закінчення, а – продовження.

Автор: Олександр Ірванець

Фото: Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 2348

Останні новини