Рятувати життя — на честь кіборга Олександра Кондратюка

Рятувати життя — на честь кіборга Олександра Кондратюка


«Я йду на війну не воювати, а рятувати життя», – так доброволець Олександр Кондратюк заспокоював дружину Мирославу, збираючись на фронт. Старший лейтенант української армії, начальник медичної служби 90-го окремого батальйону 81-ї аеромобільної бригади, кіборг із позивним «Чорний Вовк» рятував життя ще до війни, бувши звичайним інтерном і волонтером. Чергування на швидкій, а після робочої зміни – Євромайдан, де Олександр з перших днів надавав медичну допомогу.

Морози й снігопади, міліційна облога і невпинні спроби розігнати силою мирний протест гартували й гуртували людей, доки на новий рік просто неба разом у центрі Києва зібрався мільйон незгодних українців. Майдан явив світові утопію, чудо самоорганізації, силу народної волі, велич людського духу і, щохвилини, 24\7, дивуючи ворогів та самих себе, став головною площею планети протягом гарячої зими.

Коли Олександр з іншими волонтерами створювали медичну сотню, ніхто не передбачав сотні небесної. У медпунктах від початку було людно, клопотів вистачало, вільна хвилинка випадала хіба вночі. І це ще до того, як силовики почали стріляти у неозброєних, викрадати поранених зі швидких і лікарень, катувати та вбивати людей.

Медики повсякчас перебували на вістрі подій, а з першим загиблим потрапили всередину кривавого виру, опинившись найближче до смерті. Для багатьох із них це була перша зустріч із неминучим. Неможливо уявити, що відчуває лікар, який не може допомогти, коли на руках помирає людина, коли засвідчуєш смерть, повідомляєш найгіршу новину, а таких звісток було сотні. Це було бойове хрещення.

Відкривши вогонь по мирних демонстрантах, злочинна влада підписала собі вирок. На жаль, досі не виконаний ані в Україні, ані в Гаазі. Майдан повалив режим Януковича, але замість тріумфу – хоронив і оплакував Небесну сотню. Всеукраїнську жалобу очорнила ще одна велика біда – війна.

Поки існують імперії, триватимуть війни. З путінською Росією по сусідству мир неможливий, бо можливий лише «русский мир». Обравши європейську інтеграцію, Україна фактично повернулася спиною до неї. Те, що Москва нападе, сумнівів не викликало, лише питання: коли? А якщо згадати російський флот у Криму, проросійського президента в Києві, всюдисущий московський патріархат і кремлівську пропаганду на національних телеканалах – наступ ішов давно, якщо взагалі припинявся.

У 2014-му Росія обрала для нападу момент скорботи та безвладдя, непевності та дезорієнтації, коли Україна залишилася без президента і головнокомандувача, без дієвого уряду і боєздатної армії. Але Кремль вкотре не врахував Майдан. У центрі Києва та інших міст стояли мобілізовані українці, які негайно перевдягнули траур на камуфляж. Просто на площах формувалися батальйони добровольців. В один із них записався лікар Олександр Кондратюк.

Як медик, Олександр завжди спішив на допомогу тим, хто її потребував – міг на вулиці діагностувати проблему і дати фахову пораду незнайомим. Як громадянин, був працьовитим і чесним. Як людина, усе життя ставав на бік слабших і скривджених. Олександр мав загострене почуття справедливості й до останнього жив у згоді з ним. Воно привело його і тисячі інших українців на Помаранчевий, потім на Євромайдан і зрештою на оборонну війну проти Росії.

Імперська загроза добре видима для колишніх колоній, тож більшою несподіванкою була не агресія зі сходу, а реакція заходу. Те, як світ залишив Україну саму проти сильнішого ворога, дозволив ведмежу анексію й інтервенцію посеред Європи, відмежувався у глибокій стурбованості. І це у 21-му столітті, коли пандемія, зміна клімату та інші глобальні виклики вимагають від усього людства єднання, взаємодії, рішучості, не лишаючи місця для чиїхось амбіцій і вигод.

Ще за 20 років до Майдану найбільші держави планети (включно з Росією) підписали Будапештський меморандум, зобов’язавшись захищати Україну, її суверенітет і безпеку – в обмін на ядерне роззброєння. Київ єдиний виконав узяті зобов’язання, і аж тепер позбувся останніх ілюзій, дізнався справжню ціну міжнародним гарантіям, переконався у світовій політичній кризі. На тлі підписантів, які виглядають мовчазними спільниками Росії, українці увійшли в історію, як миролюбний народ.

Відколи Україна відмовилась від ядерної зброї, в ній лише побільшало продажних політиків, зрадників і кремлівських агентів. А миролюбний народ не раз встиг проявити свою волелюбність. Кількість загиблих за незалежність українців у поточній війні перейшла за десятки тисяч – неосяжні для уяви й розуміння цифри. Воєнна статистика часто зводиться до смертності, оминаючи врятовані життя. Однак без медиків людські втрати були б значно більшими. Олександр Кондратюк пішов на війну рятувати життя, проте війна не жаліє ні миролюбні народи, ні мирне населення, ні носіїв мирних професій.

Фото: Youry Bilak

В Олександра Кондратюка була професійна мрія – стати хірургом. Лікар за покликанням, він добре вчив профільні предмети, займався самоосвітою, любив практикуватися, розрізняв на слух півтисячі серцевих шумів, але цього виявилося замало. Без грошей в Україні отримати ліцензію хірурга вкрай складно, а в Олександра їх не було. Натомість він мав принципи, несумісні з хабарництвом. Відтак закінчив педіатрію у Вінницькому університеті та поїхав на інтернатуру в Київ, але мрії не полишив. Олександр Кондратюк був працьовитим, цілеспрямованим і йшов до своєї мети крізь війну.

Перший рік війни був найважливішим, найбільш кривавим і трагічним: українська армія народжувалася на очах, а очі були повні сліз. Після Майдану і короткого вишколу доброволець Олександр Кондратюк у складі 90-го окремого аеромобільного батальйону потрапив на передову, одразу в найгарячіші точки збройного конфлікту. Він рятував життя на околицях Донецька, рятував десантників у Костянтинівці, рятував побратимів у Пісках, рятував кіборгів у Донецькому аеропорту.

Олександр мав природний хист, а під час запеклих битв і постійних обстрілів отримав ще й необхідний досвід, щоб стати хорошим хірургом. Щодня йому доводилося боротися за поранених, оперувати випадки різної складності в польових і бойових умовах. Однак війна дала йому лише доторкнутися до мрії та побути воєнним хірургом, але не стати ним. 20 січня 2015-го старший медик Кондратюк проводив евакуацію 300-х з Донецького летовища і загинув, рятуючи життя. У Вінниці на Сашка чекали дружина і чотирирічна дочка.

Похоронка прийшла до матері, У Шполу. Її сина в останню путь земляки проводжали навколішки. Сьогодні у Шполі є вулиця Олександра Кондратюка, а він – почесний громадянин міста. Меморіальні дошки на його честь відкрили всі навчальні заклади, де навчався: школа села Ярославка, Черкаський медичний коледж, Вінницький національний медичний університет імені Пирогова.

Позивний Олександра – Чорний вовк, на його шевроні – вовк із парашутом. Рідний 90-й окремий аеромобільний батальйон тепер має ім’я героя України старшого лейтенанта Івана Зубкова. Він загинув в один день із Сашком, також рятуючи своїх. Загалом в обороні Донецького аеропорту підрозділ втратив майже 40 воїнів. На річницю створення батальйону у Костянтинівці кіборги відкрили меморіал загиблим десантникам. На ньому викарбуване ім’я «начмеда» Кондратюка.

У Олександра багато відзнак і військових нагород: Орден Богдана Хмельницького III ступеня, нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту», медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України». Як і звання лейтенанта, усі вони – посмертні. Їх отримували дружина Мирослава і чотирирічна донечка Ангеліна, одну з них їм вручив президент.

Для Олександра кожен бій був битвою за Україну, яку дуже любив і вважав, що йому пощастило народитися тут, за Черкащину, де минуло дитинство Сашка, за Вінницю, де отримав медичну освіту, знайшов кохання свого життя і став батьком. У Ангеліни – татові очі, вона – справжнє янголятко. Коли Мирослава дивиться на дочку, то бачить чоловіка. Обидві пам’ятають і згадують Олександра. Ангеліна часто додає, що, коли виросте, хоче стати лікарем, як тато. Олександрова мрія живе і росте.

В основі медичних професій – допомога людям, яка неможлива без доброти, любові та праці. Всього того, що завжди повертається сторицею, поширюється і примножується – незалежно від кордонів, не підвладно смерті. Люди не забувають своїх рятівників. Адже ті дали їм нове народження народитися, відкрили друге дихання, подарували ще один шанс – завершити почате або почати з чистого листка, змінитися чи змінити світ.

Як діти – продовження батьків, врятовані життя є продовженням лікарів. Неможливо підрахувати, скількох врятував Олександр, але він живе в кожному з них. Він досі на передовій, на майдані, в операційній. З тими, хто стримує ворога на фронті чи протистоїть проросійському реваншу в тилу, хто працює заради України й будує краще життя, хто допомагає, мріє, любить.

Олександр давно хотів поїхати з сім’єю на море, обіцяв донечці навчити плавати, але не встиг. Вірні побратими виконали його бажання і влаштували поїздку для Мирослави й Ангеліни. Молода сім’я відпочила на морі без тата.

У 2014-му добровольці залишали свої родини, щоб захистити їх, покидали свої домівки, щоб їх зберегти, кидали роботу і навчання, розуміючи, що кар’єра в неволі нічого не варта. Жінки й чоловіки з усіх куточків України поїхали на війну боронити свою батьківщину. Коли політики заговорили про єдність країни, добровольці вже її показали.

Війна на Сході триває. Українські воїни гинуть щодня і щохвилини рятують мирні, сімейні, професійні життя в тилу, жертвуючи собою. За їхніми спинами не лише Україна, а Європа і весь цивілізований світ. Ціна людського життя – це ціна всьому людству. І поки тривають війни, ллється кров, правда тоне в брехні, гроші набувають дедалі більшого значення, а історія повторюється і забувається, цей світ тримається на героях. Пам’ятаймо про них! Олександр Кондратюк рятував життя і віддав своє.

Автор: Макс Лижов

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова

Останні матеріали:

Переглядів: 1950

Останні новини