Follow our new website →

www.comebackalive.in.ua

Сталеві воїни. Випуск з Олександром Бабченком

Сталеві воїни. Випуск з Олександром Бабченком


Олександр Бабченко служив у 92-й окремій механізованій бригаді. Повістку йому вручили ще під час першої хвилі мобілізації і сказали стандартну на 2014 рік фразу: "Ми вам зателефонуємо пізніше". До війська Олександр потрапив вже з третьою хвилею мобілізації, служив на Луганщині. Шосте число ветеран називає особливим – 6 серпня мобілізували, 6 вересня відправили у район АТО, а 6 жовтня під час бою він отримав поранення.

У першому епізоді подкасту "Сталеві воїни" Бабченко розповів про свій бойовий досвід, поранення, фізичну й психологічну реабілітацію. 

"Коли вже ми відходили, я йшов попереду, виводили мінометників. А коли йдеш попереду, називається "в голові", йдеш кроків на 10-15 попереду, якщо раптом потрапляєш на розтяжку, щоб в інших був шанс згрупуватися, відійти. Почув, що летить міна. Одна упала в Сіверський Донець, я навіть не встиг слова сказати – друга переді мною. Хлопці казали, що я їх прикрив собою… Але, просто так трапилося, основна маса осколків влучила в мене. Удар в груди, в ноги, і в голові: "Невже це все?"

Олександр намагався піднятися, відповз, через велику крововтрату почав втрачати свідомість. Не надто пам’ятає, як було далі. Мінометний обстріл продовжувався, але хлопці повернулись за ним. Сашко називає це тим, що під час небезпеки всі маски спадають, і на війні стає видно справжніх людей.

"В ясній свідомості я не був, але пам’ятаю ключові моменти. Бій ще йшов, двоє хлопців з мого підрозділу мене тягнули лежачи, щоб не потрапити під обстріл. В принципі, якби мене залишили на пів години, я стік би кров’ю, а вони тягнули. Міна летіла, а вони обидва лягали на мене по боках, щоб прикрити".

Прийняти нову реальність у всіх виходить по-різному. У своїй ситуації Сашко підбирає слово "пощастило" дізнатися про втрату ноги по факту, хоча й не впевнений, що воно влучне.

"Мені, може, й легше було, що коли вийшов з коми, ноги вже не було. Мене перед фактом поставили. Лікар пояснив, що було два варіанти – рятувати або мене, або ногу, бо ще мав поранення в бік, в грудну клітину, велика крововтрата. Лікар сказав: "Я тебе обрав". Коли хлопцям в госпіталях кажуть: "Ми зараз покладемо тебе на стіл і відріжемо ногу", – їм, може й важче".

Зі слів більшості військових, щоб не впадати у відчай після того, як приходить усвідомлення про втрату кінцівки, вони самі себе починають налаштовувати на швидке протезування. Мовляв, роблять протез, я його вдягну й одразу піду у своїх справах. Сашкові довелося відчути розчарування від такого самоналаштування.

"В мене в голові було, мовляв, поки протез зроблять, дні два, і я побіжу. Збирався на службу повертатися. Я дивився відео, як закордонні військові займаються спортом і відновлюються. Думав, ось-ось, але не розумів – щоб до цього дійти, потрібні роки. Щоб до цього призвичаїтися, навчитися. Коли мені протез зробили, думав. на протезі піду на метро, до вокзалу, поїду на Суми й все. Дві палки, я тримався, приставним кроком і ледь не плакав. Мої сподівання не виправдалися".

Потім в Олександра була реабілітація в Австрії. Туди він летів на протезі, з двома милицями, дрібним кроком. Через місяць він повернувся додому, використовуючи одну милицю, як ціпок – для підтримки.

"Я довго ходив з ціпком. А потім поїхали на море в Затоку, і там тренувався ходити по піску – вчився ставити ногу, дивився. як працюють м’язи. Перший день ще походив з ціпком, а потім він до кінця відпочинку лежав в номері. Важко, падав, але ходив. Найважче – призвичаїтися робити ті речі, які вважав елементарними, коли були обидві ноги".

Дружина і син допомогли чоловікові відновитися морально тим, що не нарікали, не жаліли і не знецінювали його. Це й давало ветерану сили швидше призвичаїтися до нових умов.

"В приватному секторі жили, снігу насипало, дружина його відкидає, а я, що – стоятиму? Взяв лопату. впав, ну піднявся. Вночі прокидаєшся, встаєш, впав з ліжка. На протезі, я не завжди можу швидко підбігти. Але, до всього звикається. Вдома ніхто не акцентував. І це психологічно мені допомогло".

Є одна річ, яка не минає нікого, хто втрачає руку чи ногу – фантомні болі. Дехто з ними вчиться боротися, дехто терпить. А ще є сни. І до цих речей, напевно, варто бути готовим.

"Часто снилося, що біжу, що повернувся у свій підрозділ, з хлопцями обіймаюся. Коли прокидаюся, такий жаль, що це лише сон. А фантомні болі – це одне, ось, коли п’ятка чухається! Здуріти можна – її немає, а вона чухається".

Олександр стверджує, що кожен переживає свою травму по-різному, але підтримка від тих, хто втратив кінцівки на війні, дуже важлива.

"Ось, переді мною стоїть такий, як я, тільки в нього ампутація раніше була. І він ходить, працює на роботі, бігає, займається спортом, – а чому я не зможу? Успішні приклади мотивують".

Повну версію розмови слухайте на усіх доступних платформах: YouTube, Apple PodcastGoogle Podcast, Spotify, SoundCloud


Переглядів: 2103

Останні новини