Follow our new website →

www.comebackalive.in.ua

Сталеві воїни. Випуск з Максимом Єрмохіним

Сталеві воїни. Випуск з Максимом Єрмохіним


Максим Єрмохін родом з Хмельниччини. В армії він з 2012 року, тож питання йти чи не йти захищати країну, коли росіяни почали окупацію, не виникало. У 2014 році, ще будучи курсантом, випрошував у керівництва поїхати на війну, але йому відмовили, сказавши: «Ви, курсанти, вчіться, а потім подивимося». У свою першу ротацію потрапив у 2017 році. Називає це незакритим гештальтом і каже, що має комплекс з цього приводу. А вже друга ротація змінила його життя.

«Я вже купив квиток на потяг, ми мали повертатися з ротації. І за тиждень я пішов в останній вихід. Була маленька доріжка, по якій ми неодноразово ходили. Її ніхто не міг замінувати, бо це було фізично неможливо. Перед цим дощ пройшов — земля чи стала м’якішою, чи та волога, яка була в землі, трохи припідняла міну. Першим пройшов мій товариш, а за ним пішов я і натрапив на міну. Спочатку подумав, що можливо зачепив розтяжку, але потім подивився, що там ямка, з однією ногою все було зрозуміло одразу, а друга була покоцана».

Після підриву та протягом всього шляху евакуації військовий був при тямі. Він почав відчувати біль, але розумів, що потрібно морально підтримувати хлопців, які його виносили і евакуйовували.

«Жахливо було їхати на КСП ґрунтовою дорогою і медичним “Богданом”. Я лежав, у мене на нозі два турнікети. Все, що від неї залишилося, — розтрощене і розірване. Інша нога теж перемотана, бо порвана. А по ґрунтовій дорозі, як “Богдана” трясло, мої ноги підкидало і било з усієї сили об ноші. А до цього ж моменту не кололи знеболювальні…».

Як відходив від наркозу, як його перевозили зі шпиталю в шпиталь Максим пам’ятає кадрами. На прийняття себе нового Максиму знадобився час.

«Саме усвідомлення, що як раніше вже не буде, прийшло до мене місяців за п’ять. Одразу здавалося, мовляв, я все розумію. Одразу ж ти лежиш, на візку, чи на милицях, і не дуже користуєшся ногами. Я ж бачу, що ноги немає, тому, переконував себе, що все розумію. А коли почав ходити на милицях, почав вивчати себе заново. Звичні речі, які робив раніше і не задумувався, почав вивчати заново…».

Тепер, знаючи все з власного досвіду, Максим розповідає іншим і про падіння на культю, і про незручності, які точно виникатимуть перший час. Але, коли дорослі чоловіки, втрачають певну самостійність, перестають щось могти, виникає агресія.

«Коли не виходить, це злить. Особливо ветеранів. Бо вони частіше схильні до прояву емоцій, до агресії, в тому числі, і до самого себе. Особливо злить, коли тебе вчать, ти намагаєшся ходити так, як ходив раніше, а воно не виходить, ти намагаєшся зробити, як тобі кажуть, а воно так само не виходить. Найважче — пройти етап, коли вчишся ходити».

Свій протез Максим називає перевагою, а не недоліком, тому абсолютно не соромиться ходити, наприклад, у шортах. За ставленням до людей з ампутаціями військовий поділив для себе українців на категорії.

«Перша категорія найменша — дивляться: “А, протез, ну ок, буває”. Друга — найбільша: коли йде людина, бачить в тебе протез і робить вигляд, що вона не дивиться. І третя категорія — це люди, які дивляться і в них дисонанс — нормально йде і якась хрінь замість ноги”.

Повну версію розмови слухайте на усіх доступних платформах: Apple Podcasts, Google Podcast, SoundCloud, YouTube, Anchor.


Переглядів: 2920

Останні новини