Той, хто полетів в небо – пам`яті Вадима Антонова

Той, хто полетів в небо – пам`яті Вадима Антонова


Коли в навчальній частині в Петрівцях запитали, який позивний обирає, Вадим загальмував чергу. Нашвидку перебирав, як би назватися, аби було зрозуміло, що він весь – Софійчин, своєї Сонечки, Сонечка, шестирічної доньки, яку сам звав «Косички». І все, що спадало на думку, аж ніяк не пасувало до грізного бійця-добровольця першої штурмової роти.

«Так ти Антонов?!», – перепитав побратим-майданівець Михайло Савульчик, він собі вже визначився з позивним Ельф. «Авіаконструктор тобі, бува, не родич? Будеш тоді Самольот. Записуйся, полетіли автомати отримувати».

Самольота любили всі. Він першим підривався на будь-яке прохання, воював так, наче був народжений воїном, хоча навіть в армії не служив, через здоров'я не взяли. Найближчим другом був Лавр, Валерій Лавренов, вони познайомилися на Майдані в ту саму січневу ніч, коли перших героїв Небесної Сотні вбили на Грушевського.

Разом перемогли, разом пішли в батальйон «Донбас» – здавалося, що ненадовго, просто завершити оцю стихійну боротьбу за оновлення країни, яку розпочали в майданівській Михайлівській сотні.

На свій тридцять восьмий день народження, 24 липня, отримав Самольот подарунок від побратимів – право встановити державний прапор у щойно звільненому Лисичанську. І був щасливий, і святкував з хлопцями, підіймали тоді чарки за те, аби війна скінчилася, бо ніхто не хотів воювати, просто так вже судилося, що нікому, крім них. А тоді довго-довго розмовляв зі своїми Косичками, яку вона хоче собі нову ляльку – чарівну фею і якого листа сама пише татові вже не малюнками, а літерами.
А далі вони з хлопцями жартували, що було б добре, якби лікарі в добровольців, що йдуть на війну, брали сперму і заморожували, про всяк випадок. Щоб їхні дружини, кохані й просто дівчата, які б хотіли найкращих дітей ростити, могли таких народити навіть тоді, коли вони загинуть. Бо як не крути, а ця війна знищує генофонд найкращої у світі країни, України. Батьківщини світлих, вільних, сміливих людей.


Вадим Антонов

А потім треба було заходити в Іловайськ, перевірити, що там в локомотивному депо. Бо через нього йдуть поїзди з Росії, платформи з гарматами, вагони зі зброєю – здавна місто звуть«ворота Донбасу», то треба їх зачинити за будь-яку ціну. Тоді, коли ворог не зможе отримати підтримку, війна швидко скінчиться. І можна буде повести Косички в перший клас. Якраз наступного року, бо зараз ще час батальйону зупинятися в школах у різних містах Донбасу, і тут учбовий рік, з усього, вчасно не розпочнеться.

Пішли вдесятьох, і Лавр, і Яр, і Чуб, всі найрідніші. Сенсей командує, кричить голосно, наче їх там вдесятеро більше, ніж насправді. Самольот попереду, він завжди намагається йти попереду. Вагони, колії. Паркан бетонний, ще на ньому графіті яскраве. І раптом – снайпер. В голову. Каска не втримала кулю. Далі ще постріли, гранати з обох боків полетіли, командир наказав відходити, сказав «Самольот – все».

Тричі побратими виходили, аби тіло забрати – не було його вже там, де впав. Не хотіли вірити, може, пораненого ворог забрав, в полоні... Старша сестра, Олена, їй Вадим найріднішим був, відмовлялася ДНК здавати, все їй серце казало, що живий. А потім, вже взимку, пошуковці з «Чорного тюльпану» привезли труну цинкову. Мати на похороні побивалася, не відпускала в землю покласти, все казала, де мій хлопчик, де його ніжки, де ручки, де голівонька… Побратими на колінах стояли – і Лавр, і Яр, і Чуб, і Ельф…

Ольга, дружина колишня, Косички на похорон не привела. Знала, це Вадим би так хотів. Нехай для малої лишиться в пам'яті тим, яким справді був, сильним і вмілим, найкращим батьком у Всесвіті.

Коли через рік батальйон «Донбас», нарешті, танками озброїли, домовилися побратими дати сталевим машинам імена загиблих. Але так і не вийшло назвати танк Самольотом – хтось сказав, звучить кумедно, довго було б пояснювати тим, хто не знає, всю цю історію. А ті, хто знають, і так ніколи не забудуть Вадима Антонова, героя з неймовірно гарною посмішкою. У другокласниці Софійки Антонової точно така самісінька.

Автор: Марія Старожицька

Головне фото:  Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 1832

Останні новини