«Туди, де моє справжнє місце» — історія Дмитра Придатка

«Туди, де моє справжнє місце» — історія Дмитра Придатка


Уже шість років як Дмитро зник із Настиного життя.

Як, зрештою, і з життя всіх тих, хто залишився живим.

Дмитро згорів живцем, але не в автомобільній аварії чи квартирній пожежі, а в пекельному Іловайському котлі.

Хоча насправді Дмитру Придатку, герою України, а колись простому кіровоградському хлопцю, ніколи не вдасться зникнути повністю.

«Діма був щирим, видним, справжнім», – мрійливо згадує Анастасія, – приємним був, з ним завжди легко розмовлялося».

Дмитро належав до того рідкісного типу людей, які за покликом серця і приписом долі не могли не бути військовими.

Стрункий привабливий юнак у формі, прогулянки під руку по Дворцовій вулиці літніми вечорами, повага від інших, надійна опора сім’ї — майже кіношна картинка мрії будь-якої дівчини.

Мрія Насті майже здійснилася: вони легко зійшлися, почали жити разом, хоч і не розписалися.

Дмитру важко велося в цивільному житті, але він знайшов в собі сили пристосуватися: то вікна і двері ставив, то таксерив, майстрував корпусні меблі.

Утім душа його завжди тяжіла до служби, режиму та строгого порядку. В армії наш герой був старшим розвідником і снайпером, тому й у мирному житті полюбляв на природі стріляти по пляшках, і навіть навчив свою жінку стріляти та метати ножі.

Згодом народилася донечка Маша, яку Дмитро дуже ніжно та чуйно любив, наче відчував, що кожна хвилина із нею є ціннішою за будь-які людські скарби.

Як людина ідейна та дуже відповідальна, Діма сам пішов у військкомат у перші дні мобілізації.

«Це мій шанс повернутися на службу, туди, де моє справжнє місце», — сказав він якось дружині.

В березні 2014 року Настя замість святкування річниці знайомства відправила чоловіка на фронт.


Фото:  Youry Bilak

Далі події розгорталися стрімко, наче уві сні. Жахливі новини із телевізора перепліталися з чутками про повномасштабну війну з Росією. Вибори, економічна криза, непевність майбутнього переживається ще страшніше, коли твоя найближча людина перебуває в самому осерді цих жахіть.

Із зони АТО Дмитро телефонував часто, але про хід подій нічого не розповідав. Він пильно оберігав жінку, не хотів розганяти паніку, яка і так нагніталася суцільним потоком в українському суспільстві.

В такому нервовому, важкому стані постійного очікування прожила Настя три гнітючі місяці. Дев’ять тижнів сподівань заради короткої зустрічі з коханим, коли Дмитро, не попередивши про свій візит, ранком розбудив дружину квітами та гарячим поцілунком.

«Дивлюсь на нього пильно, заглядаю в очі й боюся спитати», – згадує Настя той зворушливий та моторошний момент.

Він приїхав чужим, відстороненим, переповненим страшними таємницями. За ці три місяці такого близького знайомства з війною Дмитро встиг узалежнитися від неї. В АТО він був розвідником, і навіть вдома довго не міг вийти з цієї ролі.

Жінка згадує його неголеним, відлюдним і мовчазним. Але поступово, звикнувши до цивільного одягу та спілкуючись з близькими, Дмитро почав пускати на обличчя посмішку, намагався жартувати, в голосі з’явилися м’які нотки. Настя боялася його відпускати, навіть на короткий час. Їздила з ним на річку, ходила за покупками та багато і часто плакала.


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


Після цієї короткої зустрічі життя Насті також змінилося. Вона зрозуміла більше про закони війни, нічого не питала і не ображалася, коли чоловік не впускав її у своє зранене, пощерблене серце.

Після повернення на фронт, коли вони розмовляли телефоном, Настя чула постріли та вибухи, відчувала ту страшну і гнітючу напругу. Дмитро жартував, мовляв, це пустують його друзі, що це не справжній бій. Настя удавала, що вірила.

Кожного дня вона відправляла фотографії донечки та тих милих серцю простих речей, яким не було місця в сірій зоні, наповненій по вінця страхом і ворожнечею. Вона, як особистий психотерапевт Дмитра, потроху повертала його думками до цінностей, заради яких він ризикував своїм життям.

Фотографувала донечку у коробці від підгузків і підписувала: «Відправляємо таткові бандерольку».

Вдруге приїздив наш герой аж у серпні. Знову без попередження, зненацька.

Цього разу Настя не відходила від чоловіка ні на крок, наче не могла надихатися з ним одним повітрям. Це був день народження доньки, на якому зібралися близькі родичі та друзі. Дмитро весь час говорив слова подяки, виголошував тости зі сльозами на очах. На наступний день він намагався скупити дружині та донці повний магазин подарунків.

Розказував фронтову історію, як їхали з хлопцями в машині та попали під артобстріл. Авто переверталося двічі, але всім пощастило – жодної ранки чи подряпинки.

«Навіть сигарета з рота не випала», – посміхаючись згадував Дмитро.

З такою любов’ю в очах він говорив про фронтових товаришів, що Настя вкотре переконувалася – побратими були для чоловіка справжньою другою сім’єю. А ще розказував як уп’ятьох поверталися із завдання до табору через поле, яке, як потім виявилося, було мінним.

«Пронесло. Щасливчик я в тебе», – підморгував Дмитро до Насті.

Друге прощання пройшло значно легше, адже Дмитро мав повернутися за тиждень чи два. Група Дмитрових побратимів відправилася на операцію до містечка Іловайськ. Вже у таборі командир переконував його не їхати, але Дмитро виявив бажання долучитися до операції з іншою групою бійців.

Через кілька днів Насті зателефонували й повідомили про загибель її чоловіка. Автомобіль, в якому їхав Дмитро, підірвали бойовики.

Перед самою смертю, лежачи на землі він протягнув другові срібну каблучку з камінцем. Це був новорічний подарунок від Насті, який він носив як оберіг і ніколи не знімав. «Передайте дружині. Скажіть їй, що люблю».

Цю каблучку Насті віддав товариш Дмитра по зброї. По якомусь часі вона бачила цього хлопця на прогулянці з вагітною дружиною і малою дитиною. Розпач і заздрість охопили серце молодої вдови. Вона плакала від злості та безпорадності перед цим невмолимим у своїй жорстокості жеребом, що залишив життя цьому хлопцеві, натомість забравши її коханого.


Меморіальна дошка та вулиця на честь Дмитра Придатка у Кропільницькому

Розповідь Насті повільно і важко просочувалася крізь мене, витікаючи сльозами в ці рядки.

Але попри це, я впевнена, що про героїв потрібно писати й, ще важливіше, читати, а пам’ять про них – увічнювати. Адже кожне наше слово, кожна сльоза, кожен спогад надають сакрального сенсу вчинкам людей, які пожертвували своїм життям заради нас.

Ми винні їм цю пам’ять.

Поки є пам’ять – герої воістину не вмирають.

Автор: Марина Лук’янова

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 1861

Останні новини