Українські добровольці: боротьба на фронті та в тилу

Українські добровольці: боротьба на фронті та в тилу


Добровольці російсько-української війни зродились з пожеж і полум’я Майдану. Частина людей, яка виборювали право України на гідне життя та верховенство права, вирішили продовжити цю боротьбу й проти сильнішого зовнішнього ворога у складі добровольчих батальйонів: офіційних (формування у складі МО та ВМС) та неофіційних (незалежних від державних структур).

Неофіційним добробатам доводилось змагатися не лише за вільну Україну, але й за визнання себе частиною української армії, власні ідейні переконання, й потім — за посвідчення УБД та соціальні гарантії. “Повернись живим” дізнався, що зараз відбувається з добровольцями та як вирішуються їхні проблеми.

Стояти за ідею

Добровольчі батальйони поділяються на офіційні й неофіційні. Перші створювалися під началом Міністерства оборони, зокрема, батальйони територіальної оборони (БТрО) та МВС у структурі Нацгвардії чи як загони поліції особливого призначення. До батальйонів “легальних” добровольців могли призвати через військкомати, або ж вони формувалися за принципом належності бійців до певної націоналістичної спільноти.


ДУК “Правий сектор” разом із ЗСУ

Зокрема “Азов” із самого початку бойових дій був у структурі МВС, а потім став окремим загоном спеціального призначення у складі Нацгвардії України. Тим часом Добровольчий український корпус “Правий сектор” як був, так і лишився незалежним формуванням.

Одна з головних причин формування окремих незалежних батальйонів учасниками Майдану, котрі вирішили боронити державність на фронті  — бажання залишатися вкупі з побратимами. З людьми, що стояли поруч на барикадах, або й ще раніше — товаришами з патріотичних рухів.

Павло Долинський брав участь у революційних подіях в Києві, потім — на фронті у складі невеликої диверсійної групи 5-го окремого батальйону ДУК “Правий сектор”. Отримав серйозні поранення, зіткнувся з необхідністю змагатися за свій статус ветерана.

“Після Майдану, коли стало більш-менш зрозуміло, що тут все стабілізувалося й наша присутність потрібна в іншій точці України, ми з побратимами поїхали на тренувальну базу “Десна”. У “Правого сектору” було окреме місце на базі. Потім — на Схід. У нас, як у добровольчого об'єднання, не було грошей ані на їжу, ані на одяг чи боєприпасів. Збирали з миру по нитці: народ, діаспора, трофеї”, — говорить “Повернись живим” Павло Долинський.


Павло Долинський

Спільна справа: ЗСУ та волонтери

Співпраця із ЗСУ складалася здебільшого з координації та взаємодоповнення. За словами Павла Долинського, добровольці, наприклад, могли краще проводити розвідувально-диверсійні операції невеликими групами, але не могли забезпечити вогневу підтримку важким озброєнням, що було доступно для Збройних сил. Так само добровольці мали можливість оперативного реагування, адже рішення приймалися на місці, без бюрократичних перепон.

Долинський розповідає, що їхній батальйон спочатку дехто прирівнював ледь не до бандформування, а до останнього часу він не мав юридичного статусу.

"Але мій юридичний статус — громадянин України, який має право захищати свою землю. Все інше — бюрократія. У нас була ідея. Нас підтримував народ, передавали дитячі малюнки, надавали матеріальну підтримку”, — говорить доброволець.

Допомога приходила, у тому числі від волонтерів. Більша частина підрозділів формувалась швидко, й допомога у 2014-2015 роках була хаотичною, тому що волонтерський рух ледь встигав допомагати.


Дмитро Ярош і одна із груп розвідки ДУК ПС. За кілька днів вони потраплять у засідку під Спартаком, що поруч з ДАП, і декілька бійців з цієї групи загинуть в бою.

“Це було так: Дебальцеве — усі помчали туди, Іловайськ — всі туди. Потім ми приходили до того, що треба дивитися на якість цієї допомоги. На початку війни допомога включала, зокрема, тепловізійні прилади, високоточну денну оптику, GPS навігаційні системи, GPS-трекери, біноклі, труби розвідника, стереотруби, інші речі. І все це йшло у великому об'ємі по всій лінії фронту й давалося всім тим, хто цього потребував”, — розповів ветеран, керівник військового відділу фонду “Повернись живим” Андрій Римарук.


Андрій Римарук

Андрій Римарук розповідає, що фонд “Повернись живим” був найпотужнішим волонтерським проєктом, який допомагав одночасно всім: і ЗСУ, і добровольчим батальйонам. Це була допомога на мільйони. Звісно, допомагали й менші, але теж ефективні у межах своїх можливостей, волонтерські організації.


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


Поза системою

Павло Долинський розповідає, що на певному етапі бійцям ДУК “ПС” пропонували легалізуватися у ЗСУ. Але довіри до системи у добровольців не було. Так само не хотілося розставатися з побратимами, з якими вже чимало пройдено.

У 2015 році все ж почалася легалізація добровольчих підрозділів, проте не всі на це погодились. Наприклад, неофіційними залишились ДУК “Правий Сектор”, УДА, батальйон ОУН й деякі інші. Їм пропонували стати частиною певної бригади. Учасники тих процесів згадують про випадки, коли цілі добровольчі батальйони переходили у структуру Міноборони або МВС, проте умови, які їм обіцяли (лишити підрозділ разом, із їхнім командуванням та задачами), не були забезпечені. Їх починали перетасовувати. Це не влаштовувало бійців.

“Ми хотіли воювати щиро та надійно. Ми та ЗСУ мали спільну мету, доповнювали один одного, але ідеологія, стратегія, тактика, діяльність різнилися. Часом було важко, але під тиском народної підтримки держава мала з нами рахуватися. Серед проблем з боку «системи»: інколи неаргументовано доводилося залишати зайняті позиції, інколи на позиції нас не пускали, часом забиралася трофейна зброя...”, — говорить Павло Долинський.

Добровольчий батальйон ОУН/ Фото: Facebook

Але неофіційний статус унеможливлював реалізацію соціальних гарантій. І якщо добровольці йшли на війну передусім за свою державу, а не задля отримання землі чи пільг, то родина воїна у разі його загибелі лишалася сам на сам із трагедією.

“Родини не отримували допомогу на поховання, місце на кладовищі, пенсію. Живі теж мали проблеми, адже поранені не могли офіційно лікуватися у військових госпіталях. Наприклад, мінно-вибухова травма записувалася як побутова”, — розказала “Повернись живим” волонтер, співзасновниця ГО “Добровольці” Анастасія Римар.

Анастасія Римар/ Фото: Facebook

Стало зрозуміло, що посвідчення УБД — важлива річ, яку держава не спішила надавати.

Боротьба за УБД

Добровольці, які легалізувалися, мали змогу отримати статус учасника бойових дій без особливих проблем. Неофіційні ж лишалися немов поза законом. Під впливом громадськості влада все ж визнала, що добровольчі формування зазнають втрат й почалася робота з надання статусу УБД і бійцям неофіційних добробатів. Спочатку діяльність у цьому напрямі була націлена передусім на сім'ї загиблих. Далі мова зайшла й про УБД для всіх добровольців, причетних до бойових дій.

У 2015 році Анастасія Римар і Ганна Демиденко заснували Службу соціального захисту добровольців ДУК та УДА, що потім стала громадською організацією "Добровольці". Вони займалися цією проблемою з середини 2015 року, коли були внесені зміни до “Закону про статус ветеранів війни”, де на добровольців все ж звернули увагу.

“З того часу було проведено безліч круглих столів, нескінченних зустрічей у міністерствах і профільних комітетах ВР. Проти були представники Міноборони, СБУ. Вони переймалися, що буде неконтрольований потік людей за УБД. І ось коли Мінветеранів було створено, ми з тодішнім міністром Іриною Фріз проговорили про те, що питання офіційного статусу для добровольців повинно бути вирішено. Ми написали законопроєкт, примусили Зеленського публічно пообіцяти, що він його підпише й все вдалося”, — розповіла Анастасія Римар.

Вже рік, як перші добровольці отримали офіційний статус учасник бойових дій. Станом на сьогодні УБД отримав вже 821 доброволець. За словами волонтерки, проблеми були з довідками, де зафіксований вхід на позиції в зону АТО й вихід. Їх видає Міністерство оборони, в добровольчих формуваннях такого не було.

Отримання посвідчення УБД, зліва направо: Аліна Михайлова; командир 1-ої окремої штурмової роти ДУК ПС Дмитро Коцюбайло; Ганна Демиденко; Анастасія Римар/ Фото: Facebook

“Наприклад, людині потрібна така довідка за 2014 рік. Нам доводилось їздити по бригадах, на полігони, на передову, шукати там командирів, тому що нам потрібно було офіційне підтвердження військових про те, що вони бачили цю людину. Доводилось їх знаходити, вмовляти, шукати свідків. Допомагала Юридична сотня (громадська організація з правової допомоги – прим ред) і ситуативно інші небайдужі”, — сказала Римар.

На думку активістки, переважна частина причетних добровольців вже отримала посвідчення. До слова, Павлу Долинському довелося пройти через кілька судових процесів, аби отримати свій законний статус УБД.

Добровольці зараз

Добровольці залишаються на фронті, підрозділи, які там діють, невеликі за чисельністю, але успішно дають відсіч ворогу.

“Є ті, що відмовилися від підписання контрактів і залишаються на самофінансуванні, отримуючи постачання від волонтерів. Та групи з підписаними контрактами. Останні, залишаючись вільними у питанні кадрового підбору бійців, тобто зберігаючи високий рівень загальної мотивації, до того ж отримують офіційні заробітні плати. Отже, мають можливість формувати власні фінансові фонди, здійснювати закупівлі амуніції та обладнання, ремонт власного автотранспорту тощо”, — розповів “Повернись живим” колишній волонтер та доброволець, а зараз офіцер ЗСУ Тарас Степура.

Тарас Степура/ Фото: Facebook

Це, на думку Тараса Степури, робить такі формування краще екіпірованими, більш мобільними та боєздатними, ніж звичайні підрозділи в умовах недостатнього забезпечення Збройних Сил. До того ж усі добровольчі групи, і легалізовані й ні, як правило, мають спеціалізацію, в межах якої досягають справді чудових бойових результатів.

Психологічні моменти

Військові психологи говорять, що добровольці — це зріз суспільства, по поверненні в кожного свої проблеми, свій біль та сподівання. Так само вони знають ціну таким поняттям, як честь, гідність та свобода, загострюється відчуття справедливості, що не завжди робить перебування ветеранів у цивільному світі комфортним.

Київський міський центр допомоги учасникам АТО” надає поміч ветеранам, у тому числі добровольцям: проводить психологічні та юридичні консультації воїнів та їх родин, інформує, підтримує, організовує заходи та дозвілля, зокрема групи танців та йоги, налагоджує зв'язок між ветеранами та державними структурами, допомагає з пошуком роботи.

“Часто звертаються з тим, що війна загострила певні моменти, які вже були до цього. Як знайти себе, чи знайти роботу, або «не сплю, війна сниться», або проблеми з донькою. Ми розкручуємо цю ситуацію та розуміємо, до чого тут війна”, — розповідає “Повернись живим” волонтер та психолог Родіон Григор’ян, який допомагає ветеранам, зокрема, у “Центрі допомоги ветеранам АТО”.


Родіон Григор’ян/ Фото: Facebook

Родіон Григор’ян констатує, що ветерани звертаються до психотерапевтів не так часто, як потрібно було б, тому що, по-перше, у нас відсутня культура звернення до психологів взагалі, і по-друге, у військових є особливість — пробувати розв'язати проблему самотужки. Учасники ветеранської спільноти підтримують один одного, й користуються тією підтримкою все більше людей.


Переглядів: 1750

Останні новини