«Він тут, зовсім близько», – на честь загиблого капітана Миколи Жука

«Він тут, зовсім близько», – на честь загиблого капітана Миколи Жука


Я не знаю, як і чим тут зарадити.

Я не зможу цьому зарадити, але постараюся про це написати.

Знайти б тільки правильну інтонацію. Не впасти в патріотичний фальш, не збочити у войовничий шал. Переді мною жива людина.

Вона подолала цей довгий шлях, щоб розповідати. Приїхала з іншого міста, яке далеко за горами. Вона вірить у те, що розповідати треба. Розповідати про нього – це так, наче повертати його в життя. Розповідати про нього – це давати йому шанс бути тут. Він знову живий, поки про нього розповідають. Особливо коли про нього розповідає вона.

Усе, що вимагається тут від мене – слухати, уважно слухати. Не виривати її з потоку спогадів чимось недоречним. Перебивати своїми запитаннями, уточненнями лише тоді, коли це справді необхідно.

(Чорт забирай, звідки мені знати, що й коли тут справді необхідне?!).

Вона розповідає – й також опиняється там, де він усе ще живий.

Вона – це Олена, дружина капітана 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади Сухопутних військ ЗСУ, професійного військового Миколи Жука. Вони прожили разом 16 років, у них дочка Настя і щасливий дім – із тих, де всі одне одного люблять. Ні, не дім у сенсі «будинок». На жаль, ні. У цьому сенсі все не так добре: військовий гуртожиток у Мукачевому. 

Однак я маю на увазі дім як сім’ю, як найтіснішу спільноту найближчих людей, домашнє вогнище. У родині Миколи Жука воно палахкотіло світлим і впевненим вогнем.

Вони познайомились у Береговому, куди Миколу – сина військового-афганця – скерували по закінченні Сумського вищого артилерійського командного училища в 1998 році. Її родинні витоки в Росії, Миколині на Житомирщині. Закарпатцями, в сенсі корінними, їх не назвеш. Хіба що Настю, яка в них там народилася. 2003 року Миколу службово перевели до Мукачевого. «Залізну бригаду», нині Закарпатську, колишню Туркестанську, з присмаком імперської далекої екзотики, називають легендарною. Переведення до Мукачевого, мабуть, обіцяло Миколі кращу перспективу у професійному та кар’єрному зростанні.

Зайво нагадувати про те, що нині, в часи післямайданні, відомо всім – скорочення (в усіх сенсах) армії з одночасним її розбазарюванням, розкраданням та фактичною деградацією. Зрештою, автор цих рядків, який сам служив ще в радянській армії в нібито безхмарні устинівські часи, вже й тоді виразно бачив і відчував деякі ознаки неминучого занепаду – жахливо низький моральний (скоріше – аморальний) дух, ідіотизм командування, гноблення солдатів, міжнаціональні конфлікти плюс уже згадані розкрадання з розбазарюванням. Тож усе, що відбулося з армією незалежної України протягом двох десятиліть, за бажання можна вважати лише продовженням неминучих руйнівних процесів, початки яких десь у глибинах радянського застою.

У такі роки Миколі Жуку доводилося ставати офіцером. На цьому занепадницькому тлі можна було на все наплювати, звільнитися в запас, піти на гражданку, в бізнес, у рекет, у силовики, в пожежники – та куди завгодно. Або – знайти свої сфери, свої канали збагачення в загальному потоці розкрадання. А що? Як нам держава, так і ми їй! Бо на хріна така держава, яка не годує свою армію?

Але Микола обрав офіцерську честь і завжди лишався на висоті присяги й закону. Мине час – і ми, сподіваюся, належно оцінимо громадянський чин таких, як Микола Жук, молодих (і молодших) офіцерів, завдяки чесному опорові й відданій службі яких у нашій країні на момент російської військової агресії все-таки ще існували недорозвалені (хоч і недоозброєні та недоодягнуті) збройні сили.

Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

З весни 2014-го Микола бував удома все рідше. Фактично жив у польових умовах навчального центру, на полігоні. Наказ про перекидання його підрозділу на Схід міг з’явитися щодня.

Це врешті трапилося наприкінці літа. 1 вересня Микола Жук на чолі протитанкової батареї вирушив на передову. Дорогою була ще кількатижнева зупинка під Полтавою – відпрацьовували бойове злагодження.

З того першого вересневого дня Олена і Настя живим його більше не побачать. Ні, він як командир мав можливість організувати собі відпустку, провідати їх. Але капітан Микола Жук твердо вирішив, що у відпустку він піде лише після того, як у ній побувають усі до останнього його підлеглі бійці.

Олена згадує, як у середині серпня (Микола днював і ночував на полігоні) товариш по службі приніс їй букет на день народження. Казав, що від Миколи – наче той сам його купував і просив товариша вручити. Можливо, Микола хотів, щоб таким чином вона відчула – він тут, зовсім близько. Маленький розіграш не вдався: букет, що його доставив товариш, був із так званим блиском. Микола б такого не купив, він чудово знав смаки своєї дружини. От тільки товариша забув про них попередити.

Олена розповідає про це з мимовільною усмішкою. Він був уважний до їхніх переживань. Найменше чого хотів – аби найближчі дві людини відчували страх за його життя. Під час телефонних розмов запевняв їх, що все гаразд і навколо спокій. Розповідати про фронт йому, мовляв, нічого, бо нічого не відбувається. Найважливіша, мовляв, подія – то бездомне кошеня, яке звідкілясь прибилося до їхнього розташування. От про кошеня й розповідав.

Іноді Олена й Настя чули зі слухавки щось наче віддалену стрілянину. Тоді він просив припиняти розмову. 24 січня, у переддень його загибелі, Олена виразно чула звуки обстрілу. Ситуація коло Дебальцевого ставала все напруженішою. 25 січня Олена намагалася дзвонити до нього знов і знову. Ну хоча б раз на дві години…

Найцінніша з його речей – лист від дочки, який він носив на грудях і з яким, можна припускати, намагався не розлучатися. У кожному разі він мав його на собі, в нагрудній кишені, у мить загибелі. Це подвійний листок з учнівського зошита, на ньому кілька стемнілих плям. Це Миколина кров. У заголовку листа – одне-єдине слово: «Папі». Татові. 

Дві сторінки списано дитячою рукою. На третій та ж рука, але це малюнок – великий, на всю сторінку, тризуб і підпис «Воля!!!». Далі йде четверта сторінка, порожня.

Я намагаюся вчитуватися в ті не завжди розбірливі, місцями залиті слідами крові рядки.

Час іде тебе нема. Чекаю день, коли ти вернешся і скажеш: «Я вернувся, я живий»… Молюся Богу, щоб повернувся живий, здоровий і без царапини. Чекаю тої миті коли ти вернешся і ми тебе зустрінемо рідним теплом. Тортиком з вафель і згущонки. Нехай це не буде масштабно з вигуками: «Герої!». Ти завжди був, є і будеш нашим героєм. Нехай цей лист ти будеш читати не під обстрілами. Нехай цей лист не написаний поетично. Нехай цей лист має куча помилок. Але він від душі і від мене. Замість того, щоб слухати що каже вчитель, ось пишу тобі листа…

Хочу ще писати щоб ти вернувся до дому, я розумію репутація твоя має бути висока. Ти в мене молодець, ти гарно несеш службу. А ось […] каже в мене папа не поїхав в АТО, а я говорю ну й молодець твій папа. Або кажуть військові самі винуваті, думали що будуть сидіти на жопі, або військові перші мають іти туда! А Конституція пише, що всі рівні [нрзбр.] захист цілісності України.

Зробила я тобі браслет, нехай листи і цей браслет, в який я вклала душу коли плела, то буде тобі ОБЕРІГ!

Повертайся живий!

Останній крик зависає в порожнечі. Четверта сторінка листа порожня. Роблячи фотокопії, з усіх сил тримаємо листа, щоб не вирвало з рук і не віднесло геть якимось чортовим вітром.

Капітан Микола Жук загинув 25 січня 2015 року в околицях Дебальцевого – Новогригорівки. Це були найпекельніші дні того року. Господь забирав найкращих.

Вічна Пам’ять офіцерові честі й обов’язку, захисникові, чоловікові, татові і другові. 

Залишається ще по-дитячому проникливий рядок з Настиного листа: «Ти завжди був, є і будеш нашим героєм».

Автор: Юрій Андрухович

Фото: Youry Bilak

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк

Останні матеріали:


Переглядів: 2489

Останні новини