Вибір Дані – на честь Данила Дідіка

Вибір Дані – на честь Данила Дідіка


Він мріяв про собаку. Звичайне дитяче бажання, виплекане роками. Пес, який стане вірним другом та компаньйоном у всіх хлопчачих справах. Переконав батьків, вони вже навіть разом обрали породу — майорського мастифа Ка де Бо — й чекали весни, щоб поїхати за цуценям. Однак свого власного собаку він завести так і не встиг. 23 лютого Даня Дідік, 15-річний харківський хлопчак, який любив Україну, загинув від поранень, отриманих напередодні під час теракту на Марші єдності.

«Даня добу народжувався, і добу йшов від нас, — говорить батько Дані Андрій Дідік. — Він народився на 8-му місяці. Після пологів лікарка одразу попередила, що хлопчик дуже слабкий, він не закричав. Мовляв, ви ще молоді, будуть у вас ще діти. Був пізній вечір і лікарка переконала мене їхати додому, поки дружина відпочиватиме. Тоді я поїхав у храм Олександра Невського. Звісно, о цій порі він був уже зачинений. Я просто став перед ним на коліна і молився. У пологовий повернувся рано вранці. Пізніше до мене вийшла лікарка і сказала, що десь об 11 годині вечора, Даня закричав. Закричав саме тоді, коли я просив, щоб він жив».

Хлопчик вижив, але як пояснили лікарі його легені не до кінця розкрилися і можливі проблеми з диханням у майбутньому. Батьки перечитали тони літератури — і почали загартовувати та тренувати сина. Це дало ефект — Дані навіть не вдавалося пропустити школу, адже він ніколи не хворів. Відтак усе його життя було пов’язане зі спортом. Найулюбленішим був футбол. У майбутньому (ще маленький) Даня навіть бачив себе футболістом.

«Десь до сьомого класу він дуже багато тренувався, — згадує батько. — Але потім була серйозна розмова з тренером про перспективи й Даня погодився, що пробиваються і досягають успіху в цьому спорті одиниці. Він грав далі, але вже для себе. У звичному для себе ритмі він міг одночасно займатися кількома видами спорту — плаванням, футболом, боротьбою».


Наше незалежне медіа існує завдяки вашій підтримці. Допоможіть нам робити більше, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні. 


Малому, йому дуже хотілося бути самостійним та їздити на спортивні тренування самому. І він їздив. 8-річний хлопчик. І пишався цим.

Він мав можливість поїхати жити й навчатися закордоном, але повернувся до України. Саме Даня наполіг на тому, щоб ходити до школи у Харкові, хоча з трирічного віку разом із мамою жив у Німеччині.

«У цьому весь Даня. Якщо він уперся, що чогось хоче — все, так і буде. Він обрав Україну», — усміхається Андрій Дідік.

Після того, як у Києві на Євромайдані побили студентів, Даня пов’язав собі на шкільний рюкзак жовто-блакитну стрічку. А що таке було ходити в той час у Харкові з українською символікою? За це могли побити, проломити голову, вбити. Частина мешканців міста жила в страху, що завтра тут будуть російські танки, частина чекала їх із нетерпінням.

«Звісно, я переживав, і просив сина її зняти, — розповідає батько. — Він говорив «Окей», ховав кінці зав’язаної стрічки у рюкзак, щоб їх не було видно і виходив із дому. А потім я дивився у вікно — і знову бачив жовто-блакитну стрічку на його рюкзаку. Неможливо було переконати зняти її, бо йому було соромно боятися зрадників його України».


Жертвами теракту біля Палацу спорту в Харкові стали 4 людини. Фото: KHARKIV Today

З весни 14-го року Даня Дідік разом із друзями замальовував прапори «ХРН», якими масово були зафарбовані міські стовпи та стіни. Батькам не розповідав прямо, куди збирається йти, а говорив, коли вже справа була зроблена, або коли ті помічали сліди фарби на одязі. Коли у Харкові валили пам’ятник Леніну, познайомився зі старшими хлопцями, разом із якими він і крокував на Марші єдності 22 лютого 2015 року.

Андрій Дідік говорить, що досі відчуває присутність сина і постійно бачить знаки, які він подає:

«Даня називав мене «папка». Це було його особливе дружнє звертання. Молодша донька Ніка називає мене «папочка». Пам’ятаю, це була субота, квітень 2015 року. Я часто заходжу в кімнату до Дані, щоб подумки з ним поговорити. Тоді я зайшов і подумав: тепер мене вже ніхто більше не назве «папкою». Вийшов на кухню зробити кави, тут забігає Ніка і каже: «Папка, дай води». А потім повторила ще раз: «Папка, дай води». Крім цього випадку більше ніколи «папкою» донька мене не називала».


Фото: Youry Bilak

Після трагедії родина Дідіків все ж завела собаку. Однак не величезного майорського мастифа, а йоркширського тер’єра. Як його назвати, було вирішено заздалегідь ще Данею. Він жартома любив перевіряти знання англійської батьком, і весь час запитував як перекладається «may be». І зараз у родині живе песик Мейбі.

Жовто-блакитну стрічку, яку Даня постійно носив на рюкзаку і за яку він загинув, розрізали навпіл. Тепер одна її половина лежить у паспорті Андрія, інша — у паспорті його дружини Анжели:

«Вона вже дуже потерта і ми її дуже бережемо. Іншу стрічку, яку він пов’язав на куртку 22 лютого, нам віддали в лікарні. Її ми теж розрізали, одна половина висить у мене в машині на дзеркалі, інша у дружини».

У квітні цього року Дані Дідіку виповнився б 21 рік. Його однокласники вже давно закінчили школу. У 2018-му вони разом із більш ніж 5 тисячами небайдужих підписали звернення до міського голови Харкова з пропозицією присвоїти школі № 11 ім’я Данила Дідіка, однак досі школа лишається безіменною.

Та наші загиблі герої мають повертатися. Завжди. Принаймні у назвах вулиць та навчальних закладів.

Авторка: Юлія Ілюха

Матеріал виготовлений в межах проєкту PLUS 1, автор Мар'ян Присяжнюк, директорка проєкту Марина Лук'янова


Переглядів: 3138

Останні новини