Вміння відпускати. Як американські ветерани навчають справлятися з болем втрат

Вміння відпускати. Як американські ветерани навчають справлятися з болем втрат


«А ці солодощі щойно з Іраку, їх учора привезла жінка-військова», – господарі ставлять на стіл традиційні східні смаколики. Вашингтонський офіс TAPS приймає українських ветеранок та дійсних військовослужбовиць. Ті приїхали до США в межах проєкту «Амбасадор – ветеранська дипломатія», аби розповісти про реалії російсько-української війни та запозичити досвід американських колег.

TAPS – Tragedy Assistance Program For Survivors – організація, що допомагає пережити трагедію рідним загиблих на війні. Її засновниця і президент Бонні Керролл, ветеранка Військово-повітряних сил США, втратила чоловіка на війні. І саме власний досвід близько 10 років тому підштовхнув її створити програму взаємодопомоги тим, хто пережив подібну втрату. Починалося все із зусиль кількох ентузіастів, на сьогодні ж TAPS діє у 34 країнах, серед яких Сирія, Грузія, Туреччина, Канада, Польща, Косово, Нігерія, В’єтнам, Ангола, Афганістан, Ірак, а віднедавна й Україна – представництво TAPS відкрилося у Дніпрі приблизно рік тому. TAPS налічує 13500 членів, існує без державного фінансування.

Філософія TAPS – це вшановувати пам’ять полеглих власним життям. «Усе, що ми робимо, сфокусовано на тому, яке життя прожите, і на тому, що ми любимо тих людей», – пояснюють активісти.

Офіс TAPS у Вашингтоні. Фото Олени Максименко

Одна з делегаток від України, Юлія Микитенко, командир взводу, офіцер-вихователь у Київському  військовому ліцеї ім. Івана Богуна, 2016 року підписала контракт і пішла на фронт разом із чоловіком. Стала командиркою розвідувального взводу, а за два роки її чоловік загинув. Тут її слухають із щирим співчуттям і зацікавленістю. «Мені так шкода!» – говорить Бонні, і за цією банальною фразою відчутне глибоке розуміння.

У приміщенні TAPS зберігаються спортивне спорядження, нагороди, відзнаки, фото зі змагань і різних активностей. Тут є простір для дітей. Ось їхні листи, адресовані загиблим батькам.  Ще є затишна кімната зі зручними кріслами, журналами, плазмою і вікнами на всю стіну, де можна поспілкуватися в тісному колі. Є кімнати для брифінгів, робочі кабінети, а також кухня, де кожен може заварити собі кави.

Офіс TAPS у Вашингтоні. Фото Олени Максименко

Бонні Керролл так і описує своє бачення цього – не піднімається рука написати «офісу»: «Тут можна сісти, відпочити, просто поспілкуватися. Ми намагалися зробити, щоб тут було як удома. Місце, куди можна прийти, знайти ресурси, підтримку, досвід і, зрештою, об’єднання. Дуже важливо, що ми можемо діяти по всьому світі. Ми з вами поруч у вашій боротьбі».

В одній із кімнат зі світлини дивиться знайоме обличчя. Загиблий Друг Сім’янин, Широков Андрій, доброволець ДУК, а пізніше боєць 54-ї бригади, батько шістьох дітей, серед яких – двоє усиновлених. Біля фото – жовто-блакитний прапор. Від цього справді почуваєшся вдома – тут тебе приймають, вшановують героїв твоєї війни.

Офіс TAPS у Вашингтоні. Фото Олени Максименко

Більшість співробітників TAPS – ветерани. З ними легко порозумітися, попри мовний бар’єр деяких амбасадорок. Дуже швидко ті починають знімати і дарувати свої шеврони, а українці отримують подарунки навзаєм – шеврони і монети TAPS.

Окремий напрямок роботи – підтримка тих, чиї рідні-військові скоїли суїцид. У їхньому випадку на біль втрати накладаються суспільний осуд та нескінченне почуття провини. У TAPS працює багато фахівців, але основний меседж, який вони намагаються донести людям у такій біді: «ви не одні в цьому».

«У нас є кілька прекрасних команд, що підтримують рідних тих, хто скоїв суїцид, – розповідає Бонні. –  Але найкраще, що ви можете зробити, це просто слухати. У більшості випадків людям важливо знати, що їх почують і підтримають, що вони можуть поділитися тим, що сталося, без сорому й осуду. Ми переконуємо, що є інші матері, вдови, інші брати та сестри, які так само втратили тих, кого вони любили, через суїцид. Вони також були тут. Вони знають, що вони не самі. І смерть рідних не визначає, ким вони були як особистості. Тож просто важливо надати їм підтримку і, якщо вони забажають, познайомити з людьми, рідні яких також скоїли самогубство. Ще один спосіб допомогти – дізнатися, якої саме підтримки вони потребують».

Українські ветеранки і військові в гостях у TAPS. Фото Олени Максименко

Якщо у США TAPS нагадує великий будинок, де вирує активна діяльність і панує взаємопідтримка, то в нас ця історія тільки починається. З Тетяною Хорольською, головою TAPS-Україна в Дніпрі, яка втратила чоловіка п’ять років тому, спілкуємося телефоном.

За словами Тетяни, на сьогодні TAPS-Україна нараховує близько 70 родин. Це не тільки вдови, а й батьки полеглих, а також волонтери.

Робота в Україні має свою специфіку: брак досвіду і ресурсів; той факт, що війна ведеться не деінде, а на власній землі; те, що часто від моменту втрати минуло надто мало часу, аби рани зарубцювалися; особливості менталітету. 

Команда TAPS-Ukraine з американськими колегами. Бонні Керролл п’ята ліворуч. Фото зі Facebook TAPS-Ukraine

«Об’єднати сім’ї просто так, без якихось конкретних дат і вручення чогось, дуже складно, тому що кожен закривається у своєму горі, і, на жаль, наш менталітет, наше розуміння болю однозначне: ми маємо жити на цвинтарі, ніколи більше не виходити заміж, не розвиватися, а лише тужити, тому що втратили найкращу частину своєї родини – сина, брата, чоловіка…» – ділиться спостереженнями Тетяна.

Вона згадує себе після своєї втрати і як знайшла в собі сили жити далі, виховувати дітей: «Незалежно від того, що сталося в родині, ми повинні все одно прожити своє життя – думаю, мій чоловік точно не хотів би мене бачити нещасною, такою, що вічно плаче і не розвивається. Тому для мене цей проект був важливим для особистісного зростання, щоб не залишитися в тому стані, у якому перебуваєш на момент, коли тобі повідомляють про загибель близької людини. Для мене було важливо знайти купу дитячих програм, аби діти весь вільний від школи час перебували у якихось поїздках. Я є членом Штабу національного захисту України Дніпропетровської області. Моя основна задача була – реабілітація поранених, а потім я зайнялася реабілітацією дітей і дружин. Мені поки складно знаходити спільну мову з батьками, які втратили дітей, тому що це окрема категорія. У нас є Любов Дмитрівна – чудова жінка, яка пережила таку трагедію, але залишилася соціально активною. Вона власним прикладом показує, як можна жити далі».  

Американські колеги приїжджають, спілкуються, діляться досвідом, проводять тренінги. Бонні Керролл дозволила перекласти й адаптувати до наших реалій свою книгу. TAPS-Україна підписала низку меморандумів із організаціями, які беруть участь у спільних проєктах. Також був підписаний договір про співпрацю з міською радою Дніпра та TAPS-USA.

Фото зі Facebook TAPS-Ukraine

«Ми зараз очікуємо відкриття нового офісу, нам до цього надавала кімнату дружня організація, активно шукаємо фінансування на оренду. Допомога, яку ми отримуємо від TAPS-USA, більше зводиться до тренінгів та інформації щодо програм з дітьми та менторства. Зараз ми чекаємо на їхній візит із триденним тренінгом щодо навчання наставників для родин, де загинув один із батьків. Це масштабна програма. Люди пройдуть співбесіду з психологом, потім буде навчання трьох людей, потім ці троє навчатимуть інших… У нас ще все на стадії навчання».

TAPS – це про вміння відпускати. Про вміння трансформувати біль у конструктивне русло, йти далі, віднаходити сенс життя. Це ті уроки смерті, яких краще би не було, але засвоївши які, люди можуть стати сильнішими і мудрішими, ніж були. 

Головне фото с Facebook TAPS-Ukraine


Переглядів: 109

Останні новини