Вдова генерала Кульчицького: «Я була готова з ним йти куди завгодно»

Вдова генерала Кульчицького: «Я була готова з ним йти куди завгодно»


Генерал-майор Сергій Кульчицький – перший український військовий у такому високому званні, який загинув під час боїв на Донбасі. 29 травня 2014 року поблизу Слов’янська гелікоптер, у якому він разом з військовослужбовцями Нацгвардії та МВС повертався з гори Карачун, терористи збили з ПЗРК. Дванадцять чоловік, включно з генералом Кульчицьким, загинули.

Минуло п’ять років. Вдова генерал-майора, Надія Богданівна, збирає всі сили у кулак, аби вкотре розповісти про чоловіка, пригадати життя, яке до загибелі Сергія Петровича було кольоровим. Разом із ним вона у буквальному сенсі слів пройшла шлях від лейтенанта до генерала.

Ось її історія:

Ми з Сергієм познайомилися після першого курсу наших навчальних закладів. Я тоді була студенткою Чортківського педагогічного училища, він – курсантом Далекосхідного вищого загальновійськового командного училища. Приїхали на канікули і познайомилися на Батьківщині його батьків, у Тернопільській області. Він – організований, старшина курсу, 120 підлеглих, військовий вишкіл після Суворівського училища, манери, чіткість вчинків. Я тоді побачила вихованого, гарного, розумного, вишуканого хлопця, який гідний дружби. Сергій був мовчазний, і це мені також сподобалося – зайвого не говорить, все по темі.

Ми домовилися, що через три роки одружимося і роз’їхалися. І у нас був трирічний роман в листах. Я пішла на жіночу маніпуляцію, сказала Сергію одразу: «Я буду тобі писати, а ти на кожного мого листа, будь ласка, давай відповідь». І в результаті я отримувала кожен тиждень по два листи. Ми від того були щасливі! Він повертається, наприклад, з навчань, а йому курсанти кажуть: «Товаришу старшина, вам два листа і обидва від дєвчьонкі». Так, «дєвчьонкі», адже Сергій служив на сході Радянського Союзу, там української мови не було і близько. А я всі листи писала українською, всі розмови з ним – українською. Потім він говорив, що українську мову вивчив через мої листи, а розумів – через мою літературну мову.

Сергій Кульчицький (зправа)

Я була готова з ним йти куди завгодно: жити, служити, навіть, усвідомлюючи, як це буде нелегко. Тому що я знала: Сергій не підведе,  я за ним – як за кам’яною стіною.

Він закінчив училище, я перевелася на заочне відділення Київського педагогічного інституту, і ми разом поїхали до Мурманська. З перших днів все починали разом. Через рік у нас народився син, його теж няньчили вдвох. І так прожили там сім років. Бажання бути поруч з Сергієм закривали всі негаразди.

Коли розпався СРСР, Сергій вирішив повернутися додому, в Україну. Ми приїхали у Тернопіль, де жили його батьки. Там Сергій очолив батальйон.

Він завжди говорив, що кожний командир має турбуватися, дбати про свого солдата. І Сергій це міг робити, міг й наготувати всіх. Він все міг робити сам, був всесторонньо обдарований. Не цурався ніякої роботи.

Я – відмінниця з першого класу, потім – інститут, післядипломна освіта, написання дисертації. Тобто, я вся була у науці, розуміла, що треба розвиватися. І Сергію, звісно, також. Я бачила, що він хоче йти по кар’єрних сходах, і може це робити, це – мета його життя. Тому завжди підтримувала. Я йому сказала: «Вступай до Академії». А тоді були такі часи… повне безгрошів’я, побутові проблеми, житла свого ми не мали. А тут ще треба в Київ їхати, десь жити, щось їсти. Але ми все змогли, тому що, коли людина має бажання, все знаходиться. Через 10 років Сергій мені сказав: «Це твоя заслуга. Якби не ти, я би зупинився і не пішов далі вчитися».

Кожну неділю чоловік варив борщ, готував плов. Але так було не завжди. Колись мені казали: «Ось тобі добре, він тобі готує обіди», я жартувала: «Щоб тобі чоловік готував, попередні роки подружнього життя ти маєш добросовісно готувати йому». У нас так і було: знаю, що він йде – то перше, друге вже стоїть на столі, і компот поруч.

Сергій – людина справи, мовчазний. Тому, коли почалися події на Майдані, війна на сході України, він мені нічого не говорив. У грудні 2013 року ми вдвох поїхали до Києва, на Майдан. У січні я приїхала до Львову, а Сергія відправили у відпустку. І тільки 25 лютого він виїхав до Києва, через пару тижнів – Петрівці (генерал-майор Кульчицький брав особисту участь у створенні першого добровольчого підрозділу, сформованого із активістів Самооборони Євромайдану. – Авт.), де він навчав бійців батальйону, потім – відправка на схід. Але він мені про це нічого не розповідав, не зізнавався. Служить та й служить. Казав тільки, що постійно на навчаннях, тому «приїдеш до мене пізніше».

Приблизно 16 квітня вони поїхали на схід. Через декілька днів, перед Пасхою, мене зустрів знайомий офіцер, і каже: «Надя, ти знаєш, що Сергій зі своїм батальйоном поїхав на Схід?». Я кажу: «Ні, тепер буду мати на увазі». А сама мовчу, чекаю, поки він мені першим про це скаже. Потім побачила його по телевізору, не витримала, подзвонила і сказала, що знаю, де він. Він каже: «Так, тільки вчора приїхали».

Коли він був на сході, я казала: «Сергій, кожен день хочу чути твій голос і чекаю на твій дзвінок. Але ти пам’ятаєш і знаєш, що я першою того робити не буду, щоб не заважати твоїй службі». Тому він завжди телефонував сам, кожного дня. Розповідав про все, тільки не про службу. Питав, як я, як онук. «Чекаю, скучив за тобою» – загальні фрази. Я не хотіла питати, тому що розуміла: на війні, як на війні. Та й він відповість, що все добре. Він загинув у четвер, а востаннє ми поговорили у середу, близько 12-ї години. Звичайна розмова, як завжди.

Про те, що Сергій загинув, сину повідомили друзі. Він приїхав до мене з роботи додому і каже: «Мама, тато – все». І я розумію, про що він говорить, що означає те «все»… Потім дзвінки офіцерів, друзі прийшли підтримати, щоб я не була одна. Труну доставили швидко. Потім похорон…

Не знаю, чи я сильна жінка. Але слабинок не проявляю. Чи то життя мене такою зробило, чи Сергій мене так загартував… Мусиш жити, мусиш щось робити. Я не могла опустити рук. Треба було підтримувати сина, стареньких маму та свекруху. Я розуміла, що їм тяжко. Допомога родині – це тримає мене на плаву. А ще – мій квітник. Я вирощую квіти, і це додає позитиву. Онук Сашко – це наше щастя, що у той важкий період, що зараз. З ним тепло і гарно. Коли Сергій загинув, йому було 1,7 років. Сашко не пам’ятає дідуся. Тільки на фотографіях зараз дивиться і каже: «Це я з дідусем».

Сергій був суворий на службі, а вдома він – добрий, і його доброта розповсюджувалася на всіх нас. Передивляюся світлини, і на всіх він тримає онука на руках, дивиться не в кадр, а на нього, з любов’ю.

П’ять років минуло, а неначе й не п’ять. Кожен день – спомин про чоловіка, якесь інтерв’ю, передача, зустріч, розмова: робота, яка стосується Сергія. Моє життя сумне, але активне.

Я завжди пишалася чоловіком, пишаюся ним і сьогодні.


Переглядів: 157

Останні новини