Ветеран АТО, який виготовляє речі в стилі стімпанк: «Я беру стару річ і даю їй нове життя»

Ветеран АТО, який виготовляє речі в стилі стімпанк: «Я беру стару річ і даю їй нове життя»


Дмитро Ландар понад три роки захищав Україну на Донбасі. А коли повернувся з війни, почав виготовляти різноманітні предмети інтер’єру в стилі стімпанк.

«Коли запитують, що головне на війні, я завжди кажу, що роутер. Саме завдяки Інтернету я ще на війні зрозумів, чим хочу займатися», – говорить Дмитро.

Про світ фентезі, звідки бере ідеї для своїх виробів та наскільки українці готові купувати дорогі ексклюзивні речі, чоловік розповів «Повернись живим».

Я пообіцяв собі не мати справи з орендою і людьми

До війни у мене був бізнес – цех із виробництва металоконструкцій. Займався художньою ковкою. Але я був директором, а не майстром. Ми починали зі 100 доларів і однієї болгарки, виросли у серйозне підприємство, брали участь у ярмарках. У Києві безліч наших робіт, наприклад, у Жовтневій лікарні весь паркан ми робили. Та в нашій країні оренда – це дуже непевно. Перед війною цього бізнесу не стало. А я сам собі пообіцяв, що ніколи в житті більше не почну справу, пов’язану з орендою і людьми.

Давно в голові тримав якісь ідеї з виготовлення ламп, плафонів, світильників. Мене цікавили вироби ручної роботи з металу. Ну, а найкращий друг солдата на фронті – роутер… На деяких позиціях, якби не було Інтернету, хлопці божеволіли б. Так, у 2017 році, на крайній ротації, сидів, гортав сторінки в Google і зовсім випадково натрапив на цікаві лампи з карбюраторів. Я почав переходити з сайту на сайт, познаходив багато інформації і зрозумів, що сам можу робити щось подібне.

Це, напевно, походить із дитинства. Тоді я любив майструвати паперові моделі. Ми з друзями робили танчики з коробок, пачок від цигарок. Але всі робили просто модель, а я домайстровував люки, сидіння… Потім я захопився стендовим моделюванням – робив літачки. Мені дуже подобалося робити все, як справжнє, цікаво було «бавитися» з деталями.

Тих, хто приходить нас вбивати, без варіантів,  потрібно зустрічати зброєю

На війні мене якісь сили берегли. Я не був там, де не мав бути, а коли прилітало, то щось ніби відводило мене від того місця.

Якось улітку ми жили в хатах – літо, спека, мухи, всі ці запахи… За розкладом я стояв на чергуванні до 3 години ночі і йшов спати. А о 6 ранку вже всі прокидаються, сміятися починають, броніки, рух, спати неможливо. В нас на позиції був маленький бліндажик. Там лежало дві бетонні плити і туди чітко ставало ліжко. Я зібрав речі, повісив марлю на вході… Сєпари тоді працювали з 21:00 до 3:00. Я якраз о 3:00 повертався. Якось поїхали до Верхньоторецького на 10 діб, коли мені зателефонував побратим і сказав, що в мою барлогу влучила 120 мм міна. Побратим саме у лазні мився, йому пощастило, осколки по цеглі пройшли,  бак пластиковий для води пробили, і все. Через день я повернувся – міна влучила між плит, якраз, де стояло ліжко. О 5 ранку. Якби я був на місці, якраз би солодко спав, піймав би міну в живіт чи в спину. І таких випадків багато. Комусь не щастить – раз вийшов і вбило, а комусь навпаки. 1,5 місяці там проспав. Тільки поїхав – і вона влучила…

Я до війни був у РФ, там мамин брат живе. Одразу зрозумів – вони інакші, я з ними не хочу жити. Вони всі сірі, чорні, у напрасованих радянських брюках, чорних куртках, п’яні казаки в джинсах і камуфляжах, хати чорні, місто чорне… У нас в село заїжджаєш, то навіть останній алкаш стоїть у «Чікаго Буллз», блейзері  і пара біля нього в зелених лосинах. Навіть алкаші у нас якось самовиражаються. У них будь-кого, хто вирізняється з біомаси, не приймають. Я ще тоді казав, що не хочу до Радянського Союзу, не хочу з ними жити і, Боже збав, бути 15-ю республікою. А потім війна… Я не хочу, щоб до нас приходили невідомо хто. У нас є етнос, нас 40 мільйонів українців…

Нашу країну штучно роз’єднували завжди – мовою, історією, яку розповідали на Заході одну, на Сході – іншу, і стравлювали людей. Але я вірю, що нас можна об’єднати, якщо людям розжовувати і показувати історію. Але це потрібно робити по центральним телеканалам, а не у Фейсбуці. Народ у масі не хоче думати, багатьом все одно, що робиться. Мені все одно, чи служив я з росіянами в армії разом, чи ще щось – вони прийшли на мою землю зі зброєю. Так, можливо, ми всі схожі, але тих, хто приходить нас вбивати, без варіантів, потрібно зустрічати зброєю. Який діалог може бути з людьми, які з російської території по нам херячили «Градами» без оголошення війни? Про що з ними говорити? Всі домовленості з росіянами нічого не варті. Нам потрібно займатися армією, тоді вони нас сприйматимуть. Поки ми будемо між собою гризтися і набирати в Раду ідіотів та зрадників у вигляді «жОПОБЛОКА», доти ми нічого хорошого не побачимо.

Я весь час у різних речах бачу щось нове

Для того щоб почати чимось займатися, потрібно почати щось робити. Коли я повернувся з війни, почав робити майстерню, докуповувати якісь станки, приладдя і найголовніше – токарний станок. У цій справі без нього ніяк. Півроку витратив на те, щоб розібратися, навчитися, зрозуміти помилки. Спочатку може видаватися все складним, але якщо не чекати, а робити, згодом почнеш розбиратися в процесі.

Найперший виріб, що я зробив, було дзеркало з радіатора. Воно досі в мене стоїть, але планую продати. Потім зробив першу пробну лампу. З карбюратора. Я хотів зробити щось цікаве, а не просто почистити карбюратор, вкрутити в нього плафон і продати. Вирішив посилити її «наворотами». Я беру стару річ, у якій щось побачив, і даю їй нове життя. Наприклад, мій годинник зроблений на основі автомобільної помпи від «Мерседеса». Я весь час щось бачу в чомусь. Можна, наприклад, з тостера чи термоса зробити автомобіль. Але насправді це не просто прикрутити і все. Потрібно обіграти деталями, щоб воно виглядало цікаво.

Деталі беру на барахолках, друзі приносять. У мене повно цього «мотлоху», але він різний. Я коли дивлюся на річ, одразу бачу – робота, годинник, ще щось. Для того щоб бачити те, що можна зробити, треба, щоб усі ці речі навколо були.

Окрім того, щоб бути майстром, ще потрібно бути бізнесменом

В Україні з такою справою трохи важко – у нас немає платформ для продажів. На виставки можна ходити, але це дорого. Наприклад, мені потрібно місяць працювати, щоб оплатити лише участь у виставці, щоб з цієї виставки купили одну річ… Поки в Україні не працюватиме PayPаl, ми не зможемо продавати за кордон. Наприклад, за такий годинник (як на фото) я хочу 1000$, але в Україні за такі гроші його не куплять, а за кордоном – так. Але мені така робота стає нецікавою – робити їх довго, а продати ще довше.

Я не хочу зациклюватися тільки на стімпанку. Весь світ займається такими речами: ретро, лофт, вінтаж… Я цим займаюся 1,5 роки і я для себе визначаю «мертві» і «живі» роботи. А є роботи для масового покупця. Хоча мені хочеться займатися творчістю. Я розумію, що такі речі, в такому стилі, люди не купуватимуть просто так. Щоб купити таку лампу або годинник, як я  роблю, потрібно бути шанувальником стімпанку. Речі ж повинні радувати.

Планую створювати щось таке, що користується попитом, наприклад, настільні лампи, пташок механічних, риб… Тут потрібно зрозуміти, на що буде попит, знайти співвідношення ціни, витраченого на роботу часу, і щоб усім подобалося. Я шукаю для роботи такі речі, щоб і цікаво було робити, і людям подобалося. Окрім того, щоб бути майстром, ще потрібно бути бізнесменом.

Поки не поліпшиться добробут людей, ніхто не купуватиме дорогі речі українського виробництва. Наприклад, лампа коштує 350–400$ – ну, хто може таку собі дозволити? Коли я починав цим займатися, розумів, що загалом такі речі не для масового покупця, хоча одразу планував орієнтуватися на закордон. Ще думав робити дешевий сегмент, але розумію, що мені це нецікаво. Виріб, який коштує 2000 грн, – це вже дорого для українців. Але я не з тих, хто спокійно може стояти біля станка і як конвеєр робити щось зовсім просте, щоб виходило недорого. Хочу займатися мистецтвом.

Люблю розуміння, що не кожен може таке зробити

У цій роботі люблю сам процес втілення ідеї у реальність. Коли щось придумав,  починаєш робити і поступово бачиш, як усе виходить. А ще люблю результат. Коли він подобається людям, коли розумієш, що це не кожен може зробити – самолюбство втішене. Це як у спортсменів – боротьба за лідерство, за 1 місце. В мене немає втоми від цієї роботи, я прагну, щоб вона перестала бути хобі і стала основним заробітком. Є купа проєктів у голові. Я не художник, малюю приблизно. А вимальовується все тільки в процесі. Дуже дрібні речі я взагалі не промальовую, вони всі в голові. Починаю робити і бачу щось заважає – треба зрізати, почистити, змінити. Однакових речей не зроблю, вони всі унікальні.

Коли починаю створювати різні речі, ніби занурююся в себе. Тільки й думаю, куди поставити ту чи іншу деталь. Стімпанк – це фентезі, і цей новий світ поглинає і заспокоює. Стімпанк включає вікторіанську епоху, і от я вивчаю деталі тих часів, уявляю як їх поєднати між собою. Є речі, які бачу одразу. Але може бути таке, коли починаю працювати, а деталі якось не поєднуються між собою або не працюють, тоді доводиться обдумувати з різних боків і робити інакше, щоб вийшло.

Фото надані Дмитром Ландарем


Переглядів: 71

Останні новини