Від катувань до психологічного тиску. Що «вибивають» терористи з наших військовополонених

Від катувань до психологічного тиску. Що «вибивають» терористи з наших військовополонених


На початку війни російська пропаганда робила з полонених українських військових «диверсантів» та «шпигунів», а тепер у ворога новий «тренд»: усі затримані – «зрадники» чи «пияки». Станом на кінець 2014 року у підвалах окупантів перебувало понад 700 цивільних та військових українців.

У лютому 2019 року у виданні «Новинарня» з’явилася інформація з посиланням на Міністерство оборони України про те, що у полоні незаконних збройних формувань ОРДЛО перебуває 41 український військовий.

Четверо бійців опинились у полоні на початку 2019 року (для порівняння: стільки ж армійців потрапило у підвали терористів за весь минулий рік). Окрім цього, 24 українські моряки були захоплені у полон наприкінці 2018 року та зараз перебувають на території Росії.

Алгоритм «роботи» з військовополоненими на Донбасі з боку терористів однаковий: через кілька днів після зникнення на пропагандистських ресурсах окупантів з’являється відеозапис допиту бійця ЗСУ. Запитання стандартні: чи вживають українські військовослужбовці алкоголь та наркотики, як ставляться до війни, про накази відкривати вогонь та про діючого президента України, чому пішли до армії та як бачать ворога. Чи треба говорити, що більшість відповідей відповідають тому, що хочуть чути представники незаконних збройних формувань (НЗФ)?

Наприклад, військовослужбовець 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади Ігор Мирончук потрапив у полон терористів «ДНР» 9 лютого 2019 року. На відео, яке виклала на своїй сторінці YouTube так звана «прес-служба УНМ «ДНР», він говорить про те, що «моральний дух військовослужбовців (українських. – Авт.) низький, воювати ніхто не хоче, але зарплата висока», і заявляє «відомо, що ми не воюємо проти російської армії, ми воюємо зі своїм українським народом, війну треба швидше закінчувати». Військовий передає своєму командуванню, що він не дезертир, а потрапив у полон «по глупості».

Ігор Мирончук. Фото з соцмереж

Про Ігоря Мирончука відомо, що він – кадровий військовий, на Донбасі воює з 2014 року, зокрема, брав участь у боях за Донецький аеропорт та Дебальцеве. Наступного дня після його зникнення на сторінці прес-служби бригади повідомили: ймовірно через отриману контузію боєць втратив орієнтацію на місцевості та покинув спостережний пост, пішовши у напрямку ворожих позицій.

Коли ж терористи опублікували відео допиту, на сторінці бригади заявили: побратими в жодному разі не засуджують військового, адже розуміють, що до нього застосовувався моральний тиск.

«Пригнічений стан Ігоря, фрази, не властиві йому за будь-яких звичайних обставин, друзі та побратими Ігоря пояснюють моральним тиском, якому він піддається в полоні. Він вимовляє завчені фрази, написані пропагандистами російських окупаційних військ, повторюючи ті самі фейки, що раніше були вкладені в уста інших військовополонених. На деяких фрагментах змонтованого запису чітко видно, як його очі бігають рядками написаного тексту», – пояснили на сторінці Facebook бригади.

Думку про тиск висловили й близькі Ігоря Мирончука. До речі, він – другий боєць бригади, який потрапив у полон цього року.

У ніч з 28 на 29 грудня 2018 року на Донбасі за невідомих обставин зник військовий Андрій Качинський. До 2 січня 2019 року у 128-й гірсько-штурмовій бригаді не могли точно сказати, де саме перебуває їхній боєць. А вже 3 січня відео з його допитом з’явилося на ресурсах окупантів. Андрій розповідав, чому прийшов до армії, а коли почав казати про маму, яка після інсульту втратила зір, та своїх близьких, розплакався. На відео військовий виглядав пригніченим.

«На відео дійсно військовослужбовець нашої бригади. Ми розуміємо, що ці пояснення отримані під тиском та жодним чином не засуджуємо його за це. Більше того, наголошуємо, що він не може нести відповідальність за свої слова», – підтвердили на офіційній сторінці бригади у соцмережі.

Андрій Качинський. Кадр відео

Качинський, до речі, став героєм ще одного «фільму окупантів». Приблизно через тиждень перебування у полоні вулицями окупованого Донецька його водив пропагандист з Москви Олександр Сладков. На камеру він провів українському бійцю «екскурсію» окупованим Донецьком (звісно, не оминув і пам’ятник загиблим дітям Донбасу), показав пам’ятник Шевченку (мовляв, ніхто його не чіпає) та влаштував зустріч з колишнім російським найманцем, який відбував покарання в Україні. Весь цей час Качинського охороняли «зеленые человечки» в балаклавах без розпізнавальних ознак. Потім усі пішли до суші-бару, де замовили полоненому роли.

Ще один військовий, який потрапив у полон бойовиків з цього року, – 20-річний боєць 58-ї окремої мотопіхотної бригади Станіслав Панченко. Це сталося 17 січня неподалік окупованої Горлівки. Особливу увагу на його допиті окупанти приділили татуюванню та його причетності до Цивільного корпусу «Азов». На камеру військовополонений розповів про «молитву українського націоналіста», яку ніби кожного вечора промовляють ті, хто проходить вишкіл.

Станіслав Панченко. Фото з соцмереж

«Ми акцентуємо увагу на тому, що, швидше за все, сказані ним слова на відео є результатом психологічного чи навіть фізичного тиску шляхом «обробки» військовослужбовця. Підтвердженням цього є те, що відеозвернення опублікувано лише на третій день після зникнення військовослужбовця. Фактично цього досить для проведення «роз’яснювальної» роботи», – наголосили у прес-службі бригади, коментуючи відео допиту Панченко.

23 січня 79 десантно-штурмова бригада повідомила на своїй сторінці, що близько 4-ї ранку під час виконання бойового завдання на одному зі спостережних постів у районі населеного пункту Павлопіль зник військовослужбовець розвідувального взводу. Через тиждень, 1 лютого, з’явилося відео допиту Миколи Гриненка. І знову стандартний сценарій: боєць розповідає те, що хочуть чути його кати, у бригаді зазначають – на військового чинять психологічний тиск.

Микола Гриненко. Фото з соцмереж

«Україні не все одно»

Полон та тортури – не те, про що військові будуть говорити відкрито. Зазвичай після звільнення з ними проводять довгі бесіди представники СБУ, а потім чекає реабілітація та боротьба з соромом, який у них вселили за місяці, а іноді й роки, полону.

«Як виглядає для людей ідеальне завершення ситуації? Боєць героїчно підриває себе гранатою, щоб не потрапити у полон. Насправді ж, не кожен здатен на таке. У якийсь момент розумієш, що дуже хочеш жити. А потім тебе б’ють, над тобою знущаються та вкладають у голову: такий, як ти, не потрібен своїй країні», – коротко відповів «Повернись живим» один із колишніх військовополонених з добробату, який не захотів називати своє ім’я та вдаватися у подробиці перебування у полоні.

Дійсно, перше, що намагаються зробити терористи, – пригнітити та зруйнувати особистість. Для цього вони вдаються не тільки до фізичних, а й до моральних катувань.

«По суті, завдання будь-яких тортур – це знищити особистість людини, не доводячи її до смерті, – говорить психолог, співзасновниця ГО «Блакитний птах»  Ганна Мокроусова. – Психологічні тортури – одні з найстрашніших. Те, що розповідають людям у полоні, – це спроби вибити ґрунт з-під ніг. Перше, що роблять з людьми, які потрапили у полон, – намагаються зруйнувати довіру до своєї країни. Я не можу пригадати людей з полону, яким би це не говорили».

Ганна впевнена – те, що полонені кажуть на камеру, апріорі несуттєво та не може сприйматися всерйоз.

«Я розглядаю це так: коли людина говорить під дулом автомата або коли воно спрямоване на когось зі знайомих або навіть людей, яких вона не знає, не сказати чогось здається безглуздим. Багато з тих хлопців, які перебувають у полоні, розуміють і знають цю ситуацію: будь-яке інтерв’ю на камеру не розглядається тут серйозно. Вони розуміють, що їхня країна цінує їхні життя і, що б вони не сказали під дулом автомата, не розглядатиметься як серйозна заява».

Ганна займається допомогою полоненим та їхнім родинам уже п’ять років. За цей час до організації за юридичною, психологічною та медичною підтримкою зверталися сім’ї не тільки військових, а й цивільних бранців. Також співробітники «Блакитного птаху» зустрічають звільнених полонених, розповідають їм про підтримку, яку ті можуть отримати, і, якщо людина виявляє бажання, надають допомогу.

«Ми показуємо, що Україні не все одно. У нас були випадки, коли військові після полону поверталися на службу, коли цивільні після полону і тортур приймали рішення йти служити. Чи є страх, що їх не зрозуміють? Є. Тому що це глибоко закладено в нас ще з часів Радянського Союзу, де кожен, хто потрапив у полон, – зрадник, – каже Ганна Мокроусова. – І, на жаль, подібна жахлива стигматизація зберігається. Вона також підігрівається з того боку, коли кажуть «вас вважатимуть зрадниками». Те, що багато хто про це думає, – правда, що людям після полону, особливо військовим, соромно – теж. І завдання суспільства – потроху звільнятися від цієї стигматизації».


Переглядів: 58

Останні новини