Від окопів до міжнародних трибун. Історія військового, який подолав смерть.

Від окопів до міжнародних трибун. Історія військового, який подолав смерть.


Доброволець «Азову» Максим Назарук на псевдо MadMax до Майдану встиг лише повчитися в університеті. Пробувати на смак звичайне життя почав уже після повернення. Учасник першого штурму Маріуполя, боїв за Іловайськ, наступальної операції за Павлопіль та Широкине. Нині керівник проєкту «Data Ocean» та ветеран-дипломат. Його історія настільки вражає, що даємо її від першої особи.

«Стрілець» без зброї

Я навчався у Львівській Політехніці на інженера-радіотехніка. Після навчання був період, коли я намагався себе знайти. Моє життя не було б таким яскравим, якби «Беркут» не побив мирних протестувальників на Майдані, і тоді я поїхав туди. Я був у 24-ій сотні.

Після Майдану були змішані враження. З одного боку розуміння, що ми перемогли, досягли своєї мети. Євроінтеграція відбудеться, Янукович втече. Але ми бачили, як російські ЗМІ подають інформацію про протести, і було зрозуміло, що буде відбуватися. Тоді батальйон імені Кульчицького почав формуватися, багато хто пішов у військкомати. Багато хлопців із моєї сотні пішли в «Айдар». Завдяки зв’язкам із хлопцями з навколофутбольної двіжухи нам вдалося своєю купкою, такою найбільш збитою, активною, поїхати на Схід. Ми знали, що буде відправлення, попросилися з хлопцями. Тоді назви «Азов» ще не було. Тоді були просто «чорні чоловічки»…

У мене були навички поводження зі зброєю ще зі школи: з 9 по 11 клас навчався у військовому ліцеї. Все у нас було грамотно побудовано, ми зброю тримали кілька разів на тиждень. А решті довелося навчатися всього на ходу. Я був на позиції стрільця, причому «стрільцем» це важко було назвати – в перший період у нас був один автомат на п’ятьох. Деякі хлопці приїжджали з травматичною зброєю, з «травматами» стояли на постах.

Звільнення Маріуполя

Ми потрапили на базу «Бриз», в Бердянськ. Це наша найперша база. Інші люди, інші широти. Було багато проросійськи налаштованого населення. Майже кожна друга машина – з георгіївською стрічкою, ми проводили виховні бесіди. Без застосування сили, абсолютно нормально ми пояснювали, що це непотрібно робити, це символіка окупанта. Якщо ви окупант, тоді майте на увазі, з вами будуть поводитися як з окупантом. Якщо ви не окупант, будь ласка, зніміть.

Ми весь час тренувалися. Від перших днів, навіть із дефіцитом зброї, ми прокидалися удосвіта, і на пробіжку. Закінчували тренування о 9 вечора. І за це красне дякую! Нас не кинули на першу операцію, без уявлення, що і як робити.

До звільнення Маріуполя ми дуже ретельно готувалися. Операцію планували декілька тижнів. Автомобіль на цивільних номерах – він постійно змінювався – об’їжджав позиції терористів і фільмував. Наші журналісти заходили до них на позиції, брали інтерв’ю. Жодних посвідчень, просто представлялися журналістами, їх пускали, все розповідали – без питань! Це дозволило нам побудувати детальний план їхніх позицій. Макет був побудований на полігоні, й ми на цьому макеті відпрацьовували зранку до ночі. Тоді, до звільнення Маріуполя, вони були занадто самовпевнені…

Максим Назарук з побратимом у Широкиному

Ми були поділені на групи, кожна мала свою роль. Все було чітко розплановано. І саме завдяки плануванню вдалося запобігти втратам. «Легіонер» був важко поранений, але «200-их» вдалося уникнути. Ворог втратив «200-ми» декількох осіб. Але їх хтось попередив, тому що в ніч до штурму основна група виїхала зі зброєю. Але частина залишилася, й ми їх затримали.

В мене подібні, дуже споріднені відчуття були на Майдані. Помінялося те, що там ми билися палицями, а тут мали зброю. Але в принципі, відчуття ті самі. Насправді від бойових дій був захват, повна сатисфакція, принаймні в мене. Повне умиротворення. Не було паніки. Страх був, але десь глибоко.

Широкине

Найважче це, звичайно, ховати хлопців. (Довго мовчить – ред.). Була середина літа. В усіх підрозділах у зведеннях говорили про втрати, а ми таку операцію бойову провели, і в нас не було «200-их». І було розуміння, що рано чи пізно це має статися. Здавалося, що ми такі круті, безсмертні. Але реальність наздогнала. Найважче – ховати близьких, особливо, коли ти безпосередньо залучений на похоронах. Ладно там в полку – попрощалися, а коли треба труну супроводжувати в місто… Колю Троїцького, позивний «Акела», ховали – важко в очі його сестрі дивитися, друзям. Навіть не було важко, коли ми в засідку попали, коли ледь не загинув. А от реально, перша важкість – це похорон Акели. Я напередодні кинув курити, але тоді я навіть закурив.

Наш підрозділ брав участь в Іловайській операції, але на певному етапі, десь у числах 20-х нас відкликали на Маріупольський напрямок, тому що вже була інформація, що російські війська, тактичні групи прямують у тил, і що вони прямують відрізати по трасі «Слов’янськ – Маріуполь».

«Попросив закурити, і переказати мамі та дівчині, що любить їх»

Але наша група – близько 14 осіб – вирішила поїхати в розвідку. В глибокому тилу не було наших постів, і взагалі система не була організована чітко. Ми перш ніж виїхати з бази, одне з одним пересварилися – не пам’ятаю навіть предмет сварки. Мали їхати на старенькій «Таблетці», вона глухла кілька разів. Все показувало, що не потрібно було виїжджати. Потім «Таблетку» ми лишили на базі, взяли «Валдай». І таки поїхали. В село Сонцеве Старобешівського району. Там стояли військові з 51, 72 і 30 бригад – ми вже з ними налагодили контакт. Ми доїхали до них, вирішили там стати табором. І одна машина залишилася там, а інша поїхала в село. Позиції були за населеним пунктом, а ми спустилися в населений пункт. Ми були на «Ниві», нас було четверо: я, «Гюрза», «Золотий» і «Дєрзкій». Ми спустилися в село, стали на площі. Хлопці пішли в магазин, я залишився на вулиці. Стояв, дивився навколо – нікого, нічого дивного не помічав. Пам’ятаю – була автобусна зупинка, й двоє підлітків гралися на ній.

Воєнкори “Повернись живим” не втомилися від війни. Допоможіть нам робити ще більше гарних історій, підтримавши нас будь-якою сумою на Патреоні.

Хлопці вийшли з магазину, загвантажили продукти в багажник. І коли зачинили двері, щойно почав заводитися мотор, пам’ятаю хлопок, і відразу вибух. Пам’ятаю дуже сильний, неймовірний жар, я лише встиг рукою рефлекторно закрити обличчя. Я так розумію, від вибуху кумулятивним струмом мені опалило обличчя, я не міг відкрити очі. Вони наче «заплавилися». Я намагався їх руками розкрити, але не виходило. Я намагався налапати свій автомат, не вдалося. Я почав лівою рукою відкривати двері, виходити надвір. Потім мене різко хтось взяв під руки, відтягнув від машини. У мене зброї не було, очі запалилися. Я не відчував болю, взагалі нічого не відчував! Почав чути крики та постріли. Спочатку поодинокі, потім більш активні. Це потім я зрозумів, що почала горіти машина, що була завантажена БК. І він почав вибухати. В мене була граната на грудях. Я дістав гранату – якщо що, хоч себе підірву. Я не розумів, що взагалі відбувається, чи живий хтось. Геть нічого не розумів. Я дістаю гранату, до мене підходить жіночка – я пам’ятаю голос: «Віддай гранату, тут нема чужих!» Не знаю, чому, я їй віддав ту гранату. І вона мені почала надавати допомогу. Почала перемотувати, дала води попити, на обличчя побризкала. Вона була місцева, побачила, що біда, й побігла нам допомагати.

Дєрзкій сидів на передньому сидінні, праворуч від водія, і від вибуху його перерізало навпіл. Повністю. І Золотий, який сидів праворуч від мене, також дуже сильно постраждав – був прильот з їхнього боку, з РПГ. Нам сильно пощастило, що було не РПГ-7, а РПГ-18 – вона малопотужна. Якби була «сімка», загинули б, мабуть, усі.

І Коля (водій) власноруч почав витягувати. Він побачив, що Дєрзкій лежить, і травми несумісні з життям, і потрібно Золотому надавати допомогу. Він його тягнув, перемотував. Почав дзвонити нашим – не може додзвонитися. Він, здається, набрав дружину, бо її номер на пам’ять знав, і попросив, щоб вона набрала хлопця, який на висоті був. І приїхала інша група.

Половина Дєрзкого жила ще майже годину. Він лежав лицем униз, тож попросив Колю перевернути його, щоб бачити небо і сонце; запалити цигарку, і переказати його дівчині та мамі, що він їх любить. У Золотого були дуже важкі травми, ми розуміли, що він не витримає транспортування в Маріуполь. Вирішили, що «Кіт» повезе його в лікарню в Старобешево. Уже зайшла «русня» тоді, а він із ним у лікарні перебував до останнього. Був в операційній, дивився, як йому операцію робили, контролював ситуацію. І потім артилерія російська почала лікарню накривати. Він потім його вивіз. Кіт взагалі красунчик, я б таким людям «Героя України» давав! Але хлопець нагород не має…

Максим Назарук з побратимами на Донбасі

Я лікувався десь півтора місяця. У мене травми були середньої важкості. Були осколки – ноги посікло. Контузія дуже сильна, опік обличчя. Мене евакуювали в військовий госпіталь польовий, потім перевезли в Мечникова. А потім у госпіталь МВС у Дніпропетровській області, я ще майже два тижні там пролежав. Лікарі дуже круті! Волонтери красунчики! Дуже велика повага хлопцям із фанатського руху ФК «Дніпро»: я перебував у лікарні, і реально щодня хтось із них був у мене!

Відразу повернувся до служби. Чесно: сказати, що було стрьомно – нічого не сказати! Навіть Ремарк писав, що коли ти потрапляєш на війну – страшно, але можна з цим упоратися. Але коли ти після якихось подій, особливо після госпіталю повертаєшся знову служити – це кошмар! Тому що ти вже бачив, як може бути, бачив смерть на власні очі, і ти знаєш всі ризики!

Навчитися мирного життя

Я служив до середини 16-го. Я не пішов із підрозділу, я перевівся. «Азов» виводили з передової, і в мене виникло бажання спробувати себе трохи «на гражданці». Я був деморалізований, і в принципі дуже багато «віддвіжував». Тим паче, почав жити з дівчиною, помінялися пріоритети. Командир також перевівся в Київ, і покликав мене з собою.

Звичайно, було складно, адаптація відбувалася поступово. Я перевівся, але продовжував працювати в структурі, я навчав рекрутів – для того, щоб вступити до нас на службу, потрібно пройти курс молодого бійця. Також громадською роботою займався, тож входив у це поступово. Було важко стримувати себе (сміється – ред.). Коли якась несправедливість, коли на вулиці чи в черзі можеш зустріти людину, яка за Україну відзивається не зовсім добре, і потрібно стримувати себе, аби не запхати виделку в око! А ці ситуації – вони постійно траплялися!

Допомагав здоровий глузд, допомагало, що поряд були друзі, кохана людина. Саме це дуже важливу роль відіграло. Якби я залишився наодинці, не знаю, як би впорався. Важлива соціалізація, аби людина зі служби не поверталася у свою хату, не сиділа в кутку, а близькі витягували її в люди, показували, що от, є мирне життя, допомагали адаптуватися. Щоб роботодавці, якщо людина знайшла роботу, йшли назустріч, щоб вони розуміли, що до них іде ветеран, що йому також потрібно допомогти адаптуватися.

Максим Назарук

Півтора року служив у поліції. Пішов із тієї причини, що служба почала перетворюватися в «мусорський затяг». Взагалі служба в поліції – малоприємна річ, виснажлива. Ти «чужий елемент» всередині системи, і всі навколо сприймають тебе як члена системи. Плюс до того у нас графік був доба через добу. 80% викликів, які надходять, це «сімейщина». Сімейні «розбірки», в більшості випадків з п’яних очей, під дією наркотиків. І коли ти реально добу через добу 80% часу бачиш сімейні сварки, дуже морально видихаєшся. Я почав розуміти, що вигораю. Ми вирішили звільнитися.

Ті люди, що служили зі мною в «Азові», продовжували служити в поліції. Ми трималися купи, дружно звалили. А потім займалися охоронною діяльністю. Великий об’єкт охороняли. Все офіційно, все «в білу». Але через певні обставини довелося з цим зав’язати.

Одного разу мені зателефонувала Люба Шипович, активістка і волонтерка, патріотка, дуже гарна людина, і запропонувала піти в ІТ-проєкт керівником. Я намагався пробувати себе в ІТ не раз. Намагався кодувати, але в мене ніколи це не виходило. Вона сказала: «В ІТ є багато речей не про кодування! Спробуй себе!» І я пішов працювати в проєкт. І не можу із цим не погодитися – певні позиції, позиція керівника, це, в першу чергу, про побудову колективу, вибудовування відносин, налагодження процесів. Мені став у пригоді досвід служби. Я все своє життя звик перебувати у великих колективах, і я вмію в цих колективах працювати. Це досвід із військового ліцею – я був заступником командира взводу ще в юні роки. Потім університет, Майдан, служба. І потрошку мені все-таки вдалося щось налаштувати. Я збоку дивлюся на свою роботу, і я бачу певні результати, зрушення в позитивний бік. Я в першу чергу почав пояснювати, що служба – це про довіру. Це відкритість, взаємоповага, взаємовиручка. Це про всі людські якості. От коли вдається налагодити це все всередині колективу, це круто, і служба іде як по маслу!

Макс з колегами з проєкту «Амбасадор»

Я був у Польщі. Це також, до речі, Люба Шипович! Вона та Марія Берлінська заснували клуб ветеранської дипломатії «Амбасадор». Це дуже крута ініціатива! У всьому світі знають, що десь іде війна з Росією. Проти них санкції запроваджені, вони страждають. Масштабне лобі у Росії всюди – на інформаційну кампанію вони ніколи грошей не шкодували. А «Амбасадор» – круте протиставлення. Реальні учасники подій їдуть і розповідають всім – не з новин інформацію, а з власного досвіду. Вони це все пережили. Одна справа, коли приїжджає якийсь чиновник і депутат, і розповідає в Асамблеї ООН чи Штаб-квартирі НАТО, а інше – коли учасниця чи учасник подій розповідає, і це справляє дуже велике враження.

Автор: Олена Максименко. Редактор: Марія Зав’ялова

Фото автора та з архіву Максима Назарука

«Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проект Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.»

Останні новини:


Переглядів: 225

Останні новини