Від руйнації до життя. Як артефакти війни трансформують в ікони і мистецтво

Від руйнації до життя. Як артефакти війни трансформують в ікони і мистецтво


Він був готовий до війни з Росією, коли це ще не було трендом. Адже виховувався в оточенні воїнів-повстанців і політв’язнів. Фронтовий капелан Микола Мединський – один із небагатьох, для кого було очевидно, що російська агресія не припинялася ніколи.

Разом зі своєю командою – фотографкою Іванною Калиною-Костюк (подруга Калина) та режисером-документалістом Сергієм Лисенком, він із 2014 року їздить на фронт не лише як капелан, а й волонтер. Також отець Микола заснував ГО «Шлях єднання», що підтримує державотворчі процеси в тилу.

До війни мав парафію у селі Нижній Березів. У Березеві люди завжди були активні у борні за державність. В армії Хмельницького були «березуни». Чи не єдиний випадок у практиці УПА, де сотня носила ім’я села і була сформована з його жителів – «березівська сотня» сотника Мороза. Уродженець Березова Микола Арсенич створив і очолив службу безпеки ОУН УПА. І зараз багато зустрічаю воїнів із тих країв, особливо багато їх було в період розквіту добробатів. Були випадки, коли хлопці їхали за кордон заробляти гроші. Роки два-три тому йшлося про можливість чергового призову – «березуни» телефонували, питали, яка ситуація, чи буде мобілізація, чи повертатися їм, чи можна ще працювати. Практика боротьби в нас продовжується.

Мій мистецький шлях – із 7-го класу. Я вчився гуцульської різьби. Мій учитель – видатний різьбяр, член Спілки художників, Микола Грепиняк. Я не маю освіти художньої, зате маю практику спілкування з багатьма майстрами. Після гуцульської опанував пластичну різьбу. В рисунку мені була ближча графіка. Почав іконопис – був такий стиль дереворит. Це фактично графіка стамескою, долотом. Коли поїхав учитися, то навіть заробляв на життя – мені знаходили замовлення. Потім у Ніжині розписували церкву. Там майстер Олександр Кошель писав іконостас, і ми з ним тісно спілкувалися. Я почав у нього брати уроки. А вже потім самостійно досліджував, почав писати фарбами олійними, темперу дістав… І ікони з того часу перейшли на новий рівень.

Відновив практику іконопису десь півтора роки тому. Працюючи на фронті з бійцями, зрозумів, що потрібно щось, що допомогло би воїну психологічно розвантажитися, відволікти його від фронтових буднів. І тоді ми мозаїки почали ліпити, вишукуючи на фронті якісь плитки, шматки скла. Потім я почав розмальовувати гільзи, пізніше народилася ідея інсталяцій, де український орнамент я формував із дошок і гільз із певним змістом, а потім вже почав іконопис творити на гільзах та дошках від набоїв.

Це вирішувало і фінансове питання, бо з кожним роком усе важче збирати кошти, щоб виїхати. А для того, щоб діяльність, яку ми проводимо, а саме, патріотично-виховний напрямок роботи, мала ефективність, потрібно не тільки з 10–20 особами спілкуватися. Якщо задіяти інформаційні ресурси, це вже буде кілька тисяч, ефект роботи більший! А це все потребує капіталовкладень.

Люди почали звертати увагу, купувати, замовляти ікони. Ікони покровителів є не тільки за іменами, бізнесмени мають свого покровителя, політики – свого… Це працює в унісон – сприяє утворенню національної самосвідомості і допомагає вирішити питання коштів. Найперша фронтова ікона – архангел Михаїл, написаний на базі, в Попасній. Крайні роботи – свята Олександра, Христос Спас Нерукотворний, святий Роман, ікона Богородиці Семистрільної, ікона Юди Тадея – я їх почав, і не всі закінчив. Щось у дорозі закінчую, щось – коли зупиняюся у Калини – «майстерня на колесах»!

Купують різні люди. Діаспоряни, об’єднані в нашій молитовній спільноті «Вервиця перемоги». Замовляють читачі через Інтернет, які бачать нашу роботу і хочуть підтримати. Замовляють і звичайні люди, і ті, що мають певний статус у суспільстві. Наприклад, ікону святого Димитрія замовив Дмитро Сіреджук – на Галичині відомий будівельник і політик. Замовили Олександр Шевченко, підприємець, засновник курорту «Буковель», колишній нардеп; депутат Юрій Тимошенко; Палійчук Микола – колишній губернатор Франківщини, дуже хороша людина! Ми їхали сюди на машині – це якраз подарунок за ікону і підтримка виїзду.

Є прості люди, які багато замовляють, «постійні клієнти». І для себе, і на подарунки. У Києві Тетяна Охріменко (вона працює у перукарні) замовила близько п’яти ікон, а може і більше. Леся Глюз із Франківщини близько шести ікон купила. Працює у салоні краси. І таких є багато, які бодай по дві-три ікони купили.

Ікона займає дуже багато часу. Можу тиждень малювати, можу більше. Якщо ікона невеличка, можу і за два дні намалювати… Як правило, за час, що ми вдома, я пишу дві-три ікони, їх продаю, а за виручені кошти їдемо на фронт. На місці щось напишеш – то це на дорогу назад кошти.

Проводимо майстер-класи для бійців. Я їм показав, розказав, і вони виготовили по кілька різдвяних свічок. До речі, свічка теж цікава. В основі гільза АГЗ, але її орнамент несе певну інформацію, висвітлює внутрішній зміст боротьби нашого воїна. Читається як жертва в ім’я життя. Кожен елемент орнаменту має певне значення. І допоки ми спілкуємося під час майстер-класу, ми, відповідно, якусь лекцію духовно-патріотичну проводимо, тобто не марнуємо часу. Я говорив із бійцями – може, у наступних виїздах я бажаючим дам можливість спробували самим намалювати ікону.

Часто проводимо майстер-класи для дітей – у Попасній, Бахмуті, Слов’янську, Краматорську, Києві – під час виставки в Пирогово. На фестивалі на ВДНХ – майстер-класи для дітей загиблих воїнів. Готові завжди відгукнутися на запрошення.

Виставки ми робили, але на той час ікон готових не було. Організовували виставки «Від руйнації до життя» – інсталяції мої, фотографії Калини, ролики Сергія. Досить цікаво виходило. В Києві виставляли в галереї Деснянського району, в Пирогово, в канівському музеї, у Буковелі. Ікону зазвичай, як зробив, намагаюся реалізовувати, бо потрібна солярка і таке інше. Але ми зараз плануємо показати виставку ікон. Звісно, будуть інсталяції та ролики, але в центрі уваги будуть ікони.

Був випадок, певно, в 2014 році, у Маріуполі. Ми привезли допомогу в дитячий будинок, там же жили біженці з дітьми. Батьки однієї дитини агресивно були налаштовані, а дитина просто пішла за нами і почала співати гімн України. Десь роки чотири малечі було.

Коли ми приїхали вперше до Маріуполя, на нас дивилися як на ворогів. Ми приїхали на машині, обвішаній червоно-чорними прапорами. Коли ми приїхали після деокупації, на нас уже по-іншому зовсім дивилися, в магазинах обслуговували без черги. Вони мали з чим порівняти! Поведінку російського солдата, який приходив у магазин, давав прикладом у голову і забирав усе, що йому потрібно, з поведінкою українського військового, який приходив: «Доброго дня!» чи «Слава Йсу!», «Дайте, будь ласка, те…», «Чим вам допомогти?!». В них вже повністю помінялася думка.

Левова частка людей у прифронтових селах ненавидить усе українське. Тримати їх насильно тут – це одна сторона політики. А дати їм можливість відчути різницю, може, й треба. Звісно, не по всій лінії фронту. Слухаючи російське радіо і телебачення, у них починається ностальгія за «рускім міром». Я не бачу поганого в тому, щоб дати їм трохи відчути, що таке «рускій мір».

Щоб повномасштабно боротися з окупацією, говорити про те, які ми є, – замало. Перше – інформаційна політика. Друге – економічна. Ми маємо розірвати будь-які відносини і транспортне сполучення. Тоді буде у нас відчуття, що ми протистоїмо окупантові! Не можна на російському фундаменті збудувати українську державу! Регулярно їдуть автобуси «Тернопіль–Москва», «Чернівці–Москва». Якщо говорити про протидію окупантові, то потрібно говорити у комплексі.

Основна потреба на фронті – робота з особовим складом. Вражає ревність і запал хлопців, які сидять на ВОПах, але, незважаючи на це, працювати з особовим складом потрібно. Ми наразі продовжуємо цю роботу. Ми спілкувалися з представниками НГУ і ЗСУ, обговорювали моменти тіснішої співпраці, лекційної роботи. Треба намагатися більше, масштабніше працювати, поєднуючи духовність, національну традицію і патріотично-виховну роботу, щоб формувати внутрішній стрижень воїна і суспільства загалом.

На Різдво ми їздили фронтом понад місяць. Заїхали у батальйон Кульчицького. Були на вшануванні пам’яті генерала. Мали зустріч із генерал-майором Гусейном Вісхановим, там же полковник Тітов запропонував попрацювати з іншими бригадами. Більшість вищого керівного складу, з яким ми зустрічалися, дякувати Богу, – справжні патріоти, а не на папері.

Фото Іванни-Калини Костюк та Сергія Лисенка

 (Продовження розмови читайте незабаром на нашому сайті)


Переглядів: 101

Останні новини