Відкриваєш очі, а довкола тебе тіла, кров і крики, – позивний Мама

Відкриваєш очі, а довкола тебе тіла, кров і крики, – позивний Мама


Мама. Її називають Мама. Лариса Кирикович – легенда «Госпітальєрів» та медичної служби 5-го бату УДА. Строга, виважена і відчайдушно закохана «у своїх та своє», вона пройшла пекло війни у Пісках, Тоненькому, Водяному, Мар’їнці, Красногорівці, Авдіївці, на шахті «Бутівка» та інших гарячих точках Донбасу. В січні 15-го, за кілька днів до останнього кривавого бою за Донецький аеропорт, медики-добровольці показували мені на позиції «Троя» обладнаний Мамою евак. Щоб зазирнути всередину, ми збивали з чобіт зледеніле багно і потім, як діти, з відкритими ротами й «очами-тарілками» розглядали начиння швидкої.

«Пані Лариса тут все впорядкувала. Ця автівка працює просто на «передку» й повністю готова стабілізувати і довозити до операційної навіть «найважчих» пацанів», – в один голос розповідали тоді медики-добровольці.

До війни Мама була анестезистом і мала вислугу близько 25 років «зі шкідливими», працювала у пологовому будинку №2 у Рівному.

«Коли почалася війна, – каже пані Лариса, – ми всією родиною допомагали спочатку як волонтери. А потім дізналися з чоловіком, що на передовій потрібні медики, тому й вирішили – треба йти».

Першими добровольцями пішли син та чоловік – молодший служив парамедиком-водієм, старший – лікарем.

«Я прийшла на війну пізніше за своїх чоловіків, а була там, виходить, найдовше – приблизно чотири роки. Син прослужив десь два роки, чоловік – півтора», – розповідає Мама.

Чимало військових медиків кажуть, що важко поранені бійці перед смертю кричать «мамочка». Пані Лариса запевняє: жодного разу такого не чула. Хоча й виробила для себе «правило надання допомоги»: якщо багато поранених, найперше підходити до тих, хто мовчить.

«Їх, – каже медик, – вже могло покидати життя. А ті, в кого були сили кричати, навпаки, з більшою вірогідністю мали шанс вижити».

Скільки врятувала життів, Мама не рахувала. Каже: просто робила свою роботу, хай би як не було важко. А важко було майже завжди. У дні великих боїв за ДАП 18-19 січня 2015 року поранених привозили десятками. За першу добу тільки пані Лариса та її побратими прийняли 18 хлопців. Інших поранених евакуйовували ще кілька груп медиків.

«Мій перший «двохсотий» був за кілька днів до того. 14 січня 2015-го в районі Пісків був поранений хлопчик з Кривого Рогу. Усього 21 рік. Снайпер «зняв». Я довезла його, прожив ще два дні і, на жаль, помер у лікарні. Але там було без шансів», – ділиться Мама.

Проте найстрашніше на медика чекало навіть не під час боїв за аеропорт. 10 серпня 2015 року пані Лариса брала участь в операції «Чорна скеля», суть якої полягала в зачистці п’яти сіл у так званій сірій зоні поблизу Волновахи. Тоді, зокрема, бійці 72-ї бригади заходили до Білокам’янки та інших населених пунктів. Мама і добровольці були на підкріпленні: вона – щоб рятувати життя, вони – щоб рятувати Україну. Машина медиків під час заходу підірвалася.  Досі незрозуміло – наїхала на щось чи «прилетіло», але далі по дорозі довелося йти пішки. Мінним полем.

«Ми рухалися, що називається, за всіма правилами. А потім стався вибух. Я тоді отримала свою контузію. Пам’ятаю ті перші секунди: відкриваєш очі, а довкола тебе тіла, кров і крики. Тоді загинуло троє наших бійців і один військовий із ЗСУ», – згадує Мама.

Пані Лариса нині вже не на передовій – каже, пішла за станом здоров’я. Але такі, як вона, завжди готові повернутися.


Переглядів: 19

Останні новини