«Війна – це не лише про кількість снарядів. Це насамперед про людей»

«Війна – це не лише про кількість снарядів. Це насамперед про людей»


Деякі питання важливіші за відповіді. Коли вони озвучені й осмислені, вони виводять подальшу роботу на новий рівень чутливості, виваженості та «екологічності». У Києві 20 листопада відбулася міжнародна конференція «Журналістика та конфлікт: ґендерна перспектива». Захід провели у відкритому просторі Veteran hub – на платформі, що лише цієї осені відкрила свої двері для всіх, хто причетний до українсько-російської війни.

Журналісти, режисери документального кіно, громадські активісти з України та світу в межах трьох дискусійних панелей обговорювали «гострі кути» у висвітленні й подачі збройного конфлікту та його наслідків. Організатор заходу – «ООН Жінки» в Україні.

Більшість із нас живе у затишних «інформаційних бульбашках», які дають ілюзію того, що якщо проблема не відчутна на власній шкірі, то її немає. Війни, викрадення, насильство, тортури, сексуальне рабство, полон та безправність – це десь «у іншому світі». Допоки «не прилетить» у власний двір. І часом далекими ці речі видаються навіть працівникам медіа, які покликані створювати і наповнювати інформаційний простір.

Усі ці страшні явища ближчі, ніж здається. За сухими повідомленнями в новинах стоять живі люди та їхні історії – часто непроговорені і непочуті. У цих історіях страждають усі, проте жінки під час збройних конфліктів все ж таки виявляються менш захищеними на фізичному, соціальному та правовому рівнях. А визнання проблеми та поставлений діагноз – це, як відомо, половина справи у її розв’язанні.

У світі переламним моментом у сприйнятті жінок у збройних конфліктах став 2000 рік, коли було ухвалено Резолюцію Ради Безпеки ООН 1235 «Жінки, мир, безпека». Резолюція наголосила на важливості рівної участі та повноцінного залучення жінок у всі заходи для досягнення і підтримки миру та безпеки. В Україні ж наразі прийнято Національний план дій згаданої вище резолюції.

«Насправді, цей захід проводиться не вперше, але для журналістів на таку тематику – написання ґендерно-чутливих матеріалів в умовах збройного конфлікту, я думаю, вперше, – прокоментувала Світлана Закриницька, програмний аналітик із питань жінок, миру та безпеки в організації «ООН Жінки». – Я сама не є журналісткою, ми працювали з журналістками «Суспільного», проводили для них серію тренінгів, і в результаті вирішили провести ширшу конференцію з різними панельними дискусіями».

Світлана розповідає, що програма конференції створювалася безпосередньо через комунікацію з журналістами – з якими вони стикаються викликами, коли намагаються висвітлити події у зоні збройного конфлікту, те, що стосується їх особистої безпеки, їх обладнання; яких героїв або героїнь вони обирають для того, щоб писати свої матеріали, і чому саме їх?..

Медіа-фронт

Перша дискусійна панель стосувалася безпеки журналістів у конфліктних та постконфліктних ситуаціях.

До розуміння безпеки журналісти, які висвітлюють війну, дійшли ціною крові. Засоби фізичного захисту – бронежилети і каски – почали у них з’являтися не відразу, та коли з’явилися, стало очевидно: вони дійсно рятують життя.

«У війни, якою б дикою і нелогічною вона не була, є свої закони і свої правила, і вони працюють, – зазначив заступник Голови незалежної медіа-профспілки України та ґендерний експерт Сергій Штурхецький. – Спершу застосовується легке озброєння, потім дедалі важче. На щастя, не дійшло до авіації, але поодинокі випадки траплялися…».

Сергій додає: «Оскільки ці закони є універсальними, у перші роки війни ми почали перебирати досвід іноземних колег. Але зараз уже вони перебирають досвід у нас».

«Окрім засобів захисту, важливим елементом безпеки є оцінка ризиків, якими, на жаль, нехтують частіше, аніж хотілося б.  Ми не зупинимо кулю, яка летить в нас, але ми можемо прорахувати ризики і не опинитися в тому місці», – зауважив Штурхецький.

Крім фізичної, важливо враховувати також психологічну безпеку. Медійники, які постійно їздять на фронт, розділяють із бійцями їхні травми, пропускаючи крізь себе їхній досвід. Це виливається у вигорання та розлади, з якими також не всі вміють давати собі раду. До того ж, як зауважила Марія Фрей, виконавча продюсерка суспільно-політичного напряму UA:Суспільне: «Не всі люди в камуфляжі є героями».

Сергій Штурхецький розповів про режисера монтажу, який потрапив на реабілітацію у тяжкому психологічному стані. Чоловік не був на передовій жодного разу, лише монтував десятки кілометрів відео – моторошні кадри, що траплялися особливо часто у перші роки війни. Війна у певному сенсі «заразна» і так чи інакше «чіпляє» усіх, хто не стоїть осторонь.

Про свій досвід роботи в гарячих точках розповіла Ольга Кравець, незалежна фотографиня та кінорежисерка. Ольга народилася в Москві, але виїхала з РФ і працює у Парижі. Наразі – над довгостроковими проектами, що стосуються прав людини у країнах колишнього СРСР, Близького Сходу та Балкан. Свого часу вона висвітлювала війну у Чечні.

«Вчилася на своїх помилках», – згадує Ольга. Вона переконана: значно легше бути воєнним кореспондентом, коли йдеться про війну деінде. Та коли війна приходить до твоєї країни, у тебе, по суті, не залишається вибору. «Кожен по-різному приходить до висвітлення конфлікту», – говорить Кравець. Цю ж думку підхоплює Оксана Гриценко, журналістка Kyiv Post, Guardian та інших міжнародних медіа. В 2008 році, поїхавши на відпочинок, вона потрапила на війну у Грузії, і висвітлювала її. «Писати про війну вдома значно важче», – зізнається журналістка.

Також Кравець розповідає про переваги роботи жінки на війні, про ситуації, коли безправ’я і дискримінацію можна повернути собі на користь: «У мене великий досвід роботи з мусульманами. Вони не сприймають тебе серйозно, отже, ти отримуєш більше доступу, потрапляєш і до чоловіків, і до жінок (до яких не зміг би потрапити журналіст-чоловік); тобі часом говорять таку інформацію, яку навряд чи озвучили при чоловіках».

Окремо постало питання фрілансерів, що «ганяють» у гарячі точки не захищені, без жодних гарантій. У разі травми чи пошкодження техніки редакція не винна їм нічого. Крім того, вони не отримують бронежилета, тактичної аптечки, страховки.

Медіа-експертка, тренерка з безпеки для журналістів Інституту масової інформації, секретарка Комісії з журналістської етики Ірина Земляна навела статистику, згідно з якою 80% фрілансерів в Україні працюють без договорів, 40% не здійснюють оцінку ризиків. При цьому кожна п’ята жінка-журналіст стикалася з харасментом.

Аби виправити цю ситуацію, фрілансерам рекомендують ставати членами організації «Репортери без кордонів» – сплачуючи незначні членські внески, там можна придбати страховку, а також у разі скрути зателефонувати на гарячу лінію, де фахівці нададуть максимум допомоги.

Прикметно, що під час заморожених конфліктів ризики не зникають, вони переносяться у царину журналістики розслідувань.

Градус інформаційної чутливості

Кожен журналіст, висвітлюючи події війни, стикається з питаннями: чи висвітлювати її «темний бік», проблемні точки на кшталт «аватарства» (алкоголізму); підривів на своїх мінах (як наслідок відсутності карт мінування) тощо. Де межа між патріотизмом та стандартами BBC, і якщо не замовчувати ці явища, то як повернути це в конструктив, аби окреслити проблему, але не нашкодити?

Друга дискусійна панель порушувала питання «Про кого писати: чи репортер/-ка використовує ґендерно-чутливий підхід?».

Ішлося також про насильство на основі ґендеру. Сергій Штурхецький переконаний, що ця біда надалі зростатиме, що природньо в умовах конфлікту.

Але саме медіа при грамотній і чутливій подачі здатні знизити цей градус. Передусім ідеться про окреслення такої проблеми – в цьому контексті кілька спікерів згадали флешмоб #янебоюсьсказати, започаткований громадською активісткою, головою ГО «Studena» Анастасією Мельниченко, коли люди під відповідним хештегом у соціальних мережах ділилися власними історіями фізичного, емоційного чи будь-якого іншого насильства. Пізніше Анастасія видала і презентувала книгу з історіями деяких героїв флешмобу.

У контексті висвітлення жінки на війні було згадано ще один флешмоб #підбориvsберці, що показує жінок-бійців і волонтерок у двох іпостасях – цивільній та військовій.

Тамара Марценюк, кандидатка соціологічних наук, доцентка кафедри соціології НаУКМА та ґендерна експертка, зауважила, що важливо показувати жінок, причетних до війни, не як жертв, а як активних учасниць. І вже точно не як «муз» чи «берегинь», що приїхали на фронт «надихати воїнів».

«Я не ділю людей на чоловіків та жінок, – заявила у цьому контексті польська фотожурналістка Юстина Мєльнікєвич, – мені імпонує індивідуальний підхід».

У контексті ґендерно-чутливої журналістики йшлося і про вживання фемінітивів, які іноді звучать незвично і смішно, та з часом приживаються, і про їх грамотне формування (приміром, милозвучним фемінітивом від «посол» є «амбасадорка»). А також про те, аби жінки фігурували у всіх сферах, що висвітлюються у медіа; аби вони були присутніми на фото, що зображують конфлікти, тощо. «Якщо десь немає жодної жінки, спитайте – чому? Це буде зовсім інша історія!» – зауважила міжнародна консультантка «ООН Жінки» Моніка Еллена.

«Журналістки часто паралельно працюють правозахисницями, – ділиться спостереженням Тамара Марценюк. – Жінки під час конфліктів стикаються з більшою кількістю проблем, тому що відповідають за більшу кількість людей: дітей, літніх людей, інвалідів… Водночас, конфлікт допоміг їм стати більш видимими».

У цьому ключі неодноразово згадувався документальний фільм «Невидимий батальйон», продюсеркою якого стала Марія Берлінська, волонтерка, аеророзвідниця і керівниця «Центру підтримки аеророзвідки». У картині показано шість коротких історій жінок на війні. Назва натякає на здебільшого неофіційний статус учасниць бойових дій у перші роки війни, коли жінки, перебуваючи на бойових посадах і виконуючи таку саму роботу, як і побратими-чоловіки, офіційно вважалися «кухарками» або «банщицями», бо для них таких посад не було передбачено.

Темний бік війни

Остання дискусійна панель зрушила цілий пласт концентрованого непроговореного болю. Такий, від якого радше хочеться відсахнутися, аніж аналізувати та занурюватися. А висвітлення цих тем потребує надетичності і надчутливості.

Ідеться про тих, хто пережив насильство. Про тих, хто повернувся з полону. Про насильство, що трапляється у родинах бійців після повернення з війни.

Як говорити з ними правильно, аби не травмувати ще більше? Адже пережита травма нерідко «консервується», і потрібен час, аби її «розкрити».

Одна з простих, як усе геніальне, порад – уникати слова «жертви» щодо них. Адже вони пережили цю історію, вижили, по суті, перемогли. А ще елементарна уважність і етика, уміння відмовитися від гонитви за «сенсаційною» історією на користь душевного спокою співрозмовника.

Анна Мокроусова, керівниця ГО «Блакитний птах», що займається допомогою полоненим, тим, хто вийшов із полону, та їх родинам, із обуренням розповіла про деяких журналістів, які звертаються до неї із проханням «дати когось із тих, хто пережив сексуальне насильство». Або ж ставлять подібні питання вчорашнім бранцям.

«Це стигматизація сексуального насильства, – переконана Анна. – Сексуальне насильство – одне з катувань, однак суспільство акцентує увагу саме на цьому, а отже, формується комплекс провини (бо апріорі прийнято вважати, що бути зґвалтованим – соромно)».

Тему домашнього насильства в сім’ях бійців досліджувала Ірина Віртосу, журналістка та координаторка журналістської мережі Центру інформації про права людини. Ірина розповіла, що в Україні не існує статистики або обліку потерпілих від такого насильства. Адже далеко не кожен, хто пережив подібне, наважується про це розповісти, а також не існує чітких критеріїв, що вважати насильством.

Разом із колегами Ірина намагалася вийти на «глянцеві журнали», аби розширити коло аудиторії та зробити проблему більш «видимою». У редакціях почули вирок – «не наш формат».

Ці сухі дані «оживив» Макс Левін, фрілансер та фотограф Reuters, автор проекту «Схід. Насильство». Власне, історіями цього проекту він і поділився. Історіями відносно щасливими, адже всі його героїні змогли вирватися з пекла та навіть знайшли в собі сили поділитися пережитим досвідом. Напівзатемнені фото та стислі оповідки, що ріжуть по-живому: от жінка, яку ґвалтував співмешканець, та заразив її ВІЛ. А от неповнолітня дівчинка, яка зазнала насильства. А цю жінку ґвалтував чоловік на очах у трирічного сина… Але ці історії – верхівка айсбергу, про масштаби якого можна лише здогадуватися.

Левін розповів також про існування мобільних груп, де є соціальні працівники та психологи; спеціальних центрів, де допомагають людям, які зазнають насильства, а також гарячої лінії. «Більшість звернень жінок – це дзвінки на гарячу лінію, – говорить Макс. – До психолога доходять рідше. Важливо розповідати їм про цю гарячу лінію».

Гостру дискусію викликало застереження журналіста, що з подібними історіями слід бути обережними. Адже вони завжди «б’ють» по емоціях, часом затьмарюючи критичне мислення. Трапляється, що жінки викривлюють факти або ж навіть вигадують історії з маніпулятивною метою.

Серед широко відомих історій про насильство – історія Надії Мурад, лауреатки Нобелівської премії миру 2018 року – іракської правозахисниці єзидського походження, яка втекла з полону та сексуального рабства і почала займатися правозахисною діяльністю.

В Україні ж однією з найвідоміших постатей є волонтерка Ірина Довгань, яка в місті Ясинувата зазнала публічних катувань із боку бойовиків через свою проукраїнську позицію. До слова, визволити Ірину допомогло втручання іноземних журналістів, які випадково опинилися поруч.

«Ми говорили про сексуальне насильство, пов’язане зі збройним конфліктом, тому що лауреати цьогорічної Нобелівської премії – це конголезькій лікар-гінеколог Деніс Муквеге та Надія Мурад з Іраку, яка була полонянкою, а потім стала правозахисницею, – підсумовує Світлана Закриницька. – Втекла з полону, пережила такий досвід і почала захищати права людей… Такий фокус було обрано, щоб показати журналістам, що збройний конфлікт – це не лише про кількість снарядів, що прилетіли, кількість «200-х» чи «300-х», а про людей, що насправді люди – жінки і чоловіки – страждають від конфлікту по-різному. І жінки можуть бути активними учасницями процесу розв’язання збройних конфліктів».

Фото автора 


Переглядів: 55

Останні новини