Війна як шанс. Як живуть діти прифронтових міст

Війна як шанс. Як живуть діти прифронтових міст


(Початок у попередньому матеріалі за посиланням https://savelife.in.ua/dety-vojny-kto-pomogaet-detvore-vozle-lynyy-ognya/)

Парадокс, але для багатьох дітей війна стала не лише трагедією і руїною звичного життя, а й своєрідним трампліном, шансом на розвиток. Такий шанс дають волонтери і громадські активісти, що опікуються дітьми на лінії розмежування.

Антидот проти пропаганди

Дарувати дітям на лінії розмежування можна не лише іграшки, а й знання. Саме цим займається з 2016 року Ярослав Пілунський у межах проєкту «Жовтий автобус». Кінооператор родом із Севастополя, учасник неформального кінооб’єднання «Вавилон-13», він відзначився документальними картинами про Майдан, за що отримав Шевченківську премію разом із іншими «вавилонівцями», побував у полоні в Криму та взявся навчати підлітків із лінії розмежування своєму ремеслу. Зараз 7-8 його вихованців уже навчаються в університетах імені Карпенка-Карого і у Поплавського.

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: «Говорить с людьми» как элемент войны

«Жовтий автобус» діє у двох форматах – експедиції і літні табори. «У нас спочатку були тільки кіно і журналістика, а останній табір – уже була анімація, і зараз ми спробували такий формат розібрати, як блогерство, – ділиться Ярослав. – Наступного року будемо підключати документальне кіно, сподіваємося долучити театральне мистецтво, акторську майстерність. Ми намагаємося охопити максимально сучасні напрямки, медіа, які актуальні, які цікаві дітям. Стежимо за тим, що відбувається, спілкуємося з майстрами, популярними блогерами. Намагаємося стати мультимедійною платформою».

Пілунський переконаний, що ці знання необхідні усім підліткам, а не лише тим, хто постраждав від війни, насамперед робота спрямована на те, щоб розвинути в дітей критичне мислення, навчити «фільтрувати» дані, відрізняти правду від фейків. «Це такий антидот проти пропаганди, проти агресивного втручання інформаційного середовища, – говорить Ярослав. – Це перше завдання, яке ми перед собою ставили. І це працює».

Проєкт діє на грантовій основі, однак Ярослав зізнається, що бажав би мати постійне фінансування – це б дало можливість вийти на інший рівень. Фільми, зняті дітьми, отримують нагороди на тематичних фестах: «Міжнародні фестивалі, які проходять на території України, це «Чілдрен Кінофест», «Kid’s movie Festival». У нас кожен фільм якусь нагороду отримав. Дуже цікавий фільм зробили діти з Авдіївки – «Вірус А». Це фантастика про реальне життя сучасної Авдіївки, в якій відбувається війна, але туди прилітають інопланетяни. Дуже цікава робота, яка отримала кілька призів». Четверо «автобусних» кінематографістів представили Україну на фестивалі в Баку.

Здебільшого дітей війни цікавить зовсім не війна. «Цього року наша основна тема – екологія, – говорить засновник «Автобусу». – І ми будемо розробляти цей напрямок в експедиціях. Тому що діти, які перебувають на території, де чутно обстріли, не хочуть розмовляти про війну. Вони розмовляють про своє майбутнє, про проблеми, які турбують їх як громадян, як звичайних людей. Тому ми зараз напрямок беремо той, який у світі зараз у тренді».

«Тут мають бути щасливі люди»

Проєкт «Мрійники» спершу рухався в тому ж напрямку, що й «Олені святого Миколая», однак у певний момент «вирулив» на інший шлях. Марія Лемберг, керівниця благодійної організації «Громадяни» та ініціаторка «Мрійників» розповідає, що 2017 року виникла ідея привітати дітей у прифронтовій зоні з новорічними святами: «Ми поставили собі за мету реалізувати мрії. Не фільтрувати, чи це не сильно круто, чи дитина гідна такого подарунку, а дарувати все, що дитина попросила. Зрештою, ми отримали листи з абсолютно різними проханнями. Серед них були листи, де дитина писала – мені нічого не потрібно, тільки мир, і щоб мої друзі повернулися. Або просила гелеві ручки. І були листи, де діти просили нову куртку, мобільний, планшет, дорогий «Лего»… Ми вирішили, що ми маємо купити саме те, що діти попросили. Було важко думати, що комусь ми купуємо «Лего», а комусь – ручки. Звичайно, ми щось докладали додатково з подарунків. Але ми подумали, що, мабуть, для дитини, яка зараз попросила гелеві ручки, це буде шансом наступного року дозволити собі прагнути більшого».

Доправляли і вручали подарунки також особисто – цю місію взяла на себе менеджерка проєкту Наталія Ящук. «Наталка повернулася в абсолютно «розібраному» стані і сказала: «Звідти всіх потрібно вивозити. Люди не мають так жити», – згадує Марія. – І, власне, з цього почалася ідея, що якщо війна не закінчується, і ми не можемо вплинути на те, щоб зупинилися бойові дії, все, що ми можемо зробити – це допомогти тим людям, які живуть на лінії розмежування, знайти себе, якесь заняття, яким вони би могли займатися на мирній території, забрати звідти хоча б дітей. Щоб сім’ї з дітьми виїхали».

Почали шукати відповідні варіанти, однак люди не поспішали покидати домівки. На той час дехто з них уже встиг побувати у ролі переселенця і повернутися назад. Привабити їх поїхати знову виявилося нереально. Активісти зрозуміли, що єдиний вихід – працювати з найбільш мобільною аудиторією: «Це підлітки, які живуть на лінії розмежування, які навчаються у старших класах і стоять перед вибором вступу у виші. І вони могли вступати в інших містах України, здобувати професію, потроху «виходити в світ», обживатися. Можливо, вони за кілька років могли би перетягнути решту родини подалі від війни».

Перша зустріч маленьких мрійників відбулася у червні 2018 року в Дніпрі. Туди приїхала команда із Красногорівки. Першим завданням для дітей було презентувати відео про рідне місто. «Спочатку ми провели вправи на знайомство, всі про себе щось розповідали, і зовні вони нічим не відрізнялися – діти собі та й діти! – згадує Марія. – Всі говорять про одне, сміються над схожими жартами. І тут діти з Красногорівки в межах презентації показують, де вони живуть. Вони звернулися до військових, і ті допомогли їм зняти з безпілотника розбиту школу. І вони показують це відео, на ньому розбита школа, і діти, які ходять по цій школі і розповідають: ось тут був наш клас, а тут – попадання з танку, тут ми колись вчилися. Наступне відео – вони сидять у їдальні, плівка на столі. І вони кажуть – це кафе, в народі називають «рюмка», і це єдине місце, де можна провести дозвілля у Красногорівці. І ці картини поєднані з тим, що про це говорять діти, говорять із жартами».

Марія розповідає, що найбільше враження ця зустріч справила на дітей, які приймали гостей у своєму місті: «Підлітки, які живуть своїми інтересами, не дуже стежать за економічно-політичною ситуацією у  країні. І раптом вони усвідомлюють, що їхні ровесники, такі як вони, живуть ось у таких умовах. І я побачила реакцію дітей. Спочатку це їх шокувало, на якийсь час вони заглибились у себе. Ми усвідомили, що молодь абсолютно не в контексті, не стежить, чим живе країна. Одна з дівчат, яка брала участь у зустрічі, змонтувала відео і фотографії дітей, які живуть у Красногорівці, попросила «класну годину» для себе, щоб показати це класу. Вона сказала: «Я коли почула, про що говорять мої однокласники, хто що їм купив або не купив, я зрозуміла, що вони живуть не тими цінностями, і мені дуже захотілося показати їм інший бік життя в Україні».

На зустрічах почали говорити про те, яким має бути майбутнє України. Роздуми дітей вражали комплексним підходом і щирістю. Вони казали про те, що Україна – живий організм, у якого є певне захворювання, внутрішні органи – певні регіони, і щоб вона стала здоровою країною, потрібні добрі вчинки. Що цей «живий організм» живе у зовнішньому світі, контексті, і має подолати певні перешкоди, виконати завдання, серед яких – подолання корупції, розвиток економіки, інфраструктури, архітектури… Ще одна група дітей сказала: «Ми погоджуємося з тим, що сказали попередні групи, і хочемо додати, що тільки після цього ми зможемо отримати мир – це буде подарунок за пророблену внутрішню і зовнішню роботу».

З кожного міста на зустрічі їде приблизно 7-9 дітей, загалом збирається до 25 мрійників. Також запрошують людей, що досягли успіху у своїй галузі. «Ці успішні відомі люди часто починають говорити простою мовою, розповідати про свій шлях, який зазвичай дуже тернистий, у кожного свій досвід, свої перемоги і поразки. У дітей з’являлося відчуття того, що немає простих шляхів, що люди, які багато працюють, досягають великого результату. Такими гостями у нас були Владислав Чечоткін, власник «Розетки», засновник театру «Чорний квадрат» Анатолій Нейолов, військовий психолог Люся Вольтер, підприємець із Запоріжжя, який керує компанією, що посідає 10-те місце в Штатах за логістикою, мер Житомира, Лариса Артюгіна, один із співорганізаторів Київської академії соціального підприємництва». Після цих зустрічей діти, які раніше мріяли виїхати за кордон, зізнавалися, що передумали.

Окрім розвитку, нових перспектив і друзів, діти з лінії розмежування побачили світ, адже деякі з них за все життя жодного разу не покидали власного району. В межах проєкту вони вже побачили Житомир, Ірпінь, Дніпро, Запоріжжя, Харків, Одесу, Київ, а також… Стамбул. Партнером цієї мрії виступило Генеральне Консульство України в Стамбулі, київська сторона забезпечила переліт. «Коли я купувала квитки за неймовірну суму, я хвилювалася, чи правильно роблю, – зізнається Марія. – Але коли я побачила сльози на очах дітей, які вперше в житті летіли в літаку, вперше пройшли паспортний контроль, вперше побачили іншу країну, це було варте того! Генеральне Консульство в Стамбулі, крім того, що вони патріоти великі, вони ще й молодці в плані того, як вони спілкуються, що вони роблять. Це було наче ми приїхали до родичів – дуже гостинно, приємно».

ЧИТАЙТЕ ТАКЖЕ: От разрушения к жизни. Как артефакты войны трансформируют в иконы и искусство

Наступний етап «Мрійників» – втілювати власні ініціативи після повернення до рідних міст. Частково це відбувається й зараз – дехто береться прибирати парки, як от команда з Красногорівки. Однак деякі задумки вимагають більше ресурсів і знань. Приміром, діти з Запоріжжя запропонували замість недобудованого мосту через річку запустити фунікулер – і екологічно, і туристична принада. Для розширення діяльності в цьому напрямку організатори проєкту шукають грантову підтримку: «Ми можемо дозволити собі проводити зараз зустрічі, але стоїть питання, щоб підтримувати ініціативи дітей, допомагати реалізовувати їх. А це зовсім інше фінансування, і зовсім інша підготовка дітей має бути. Маємо для них провести навчання – як проводити фандрайзинг, які є інструменти, методи, куди можна звертатися». 

У розмовах про те, якою має бути Україна, діти часто говорять, що тут мають бути щасливі люди. Під час зустрічі у Стамбулі одна жінка сказала: «Діти, зараз я вам розкажу! Слухайте. Щастя не буває. І взагалі, якщо ви будете ходити і постійно посміхатися, хтось подумає, що ви дурні». На це відповіла дівчинка з Красногорівки: «А тепер слухайте нас. Ми живемо на війні. І кожен день ми щасливі. Тому що війна навчила нас цінувати кожен день свого життя. Просто тому, що він є».

«І їй нічого не змогли відповісти, – згадує Марія. – Тому що це настільки сильна позиція – коли щастя людини не залежить від зовнішніх обставин. Коли щастя залежить від вміння людини цінувати життя».


Переглядів: 48

Останні новини