«Вперше в житті взяв автомат в 35 років», – морпіх Юрист

«Вперше в житті взяв автомат в 35 років», – морпіх Юрист


Морський піхотинець із позивним Юрист має біографію, гідну екранізації. Маючи відповідну до позивного спеціальність, взяв «змором» військкомат, аби потрапити на війну (сперечатися з фаховим юристом – собі дорожче).

«2015 рік, четверта хвиля мобілізації, мене все дістало, я зрозумів, що, як то кажуть, Батьківщина в небезпеці, прийшов у військкомат. У військкоматі мені сказали, мовляв, іди звідси, твоєї справи взагалі немає… Я довго «стукав», вони відновили мою справу, – згадує боєць. – Потім сказали знову – іди звідси, ми тебе не візьмемо, бо у тебе троє малолітніх дітей. Я їм знову сказав, що не маєте права, підняв закон – статтю 26 закону про мобілізацію. Коротше, все-таки вони мене відправили на Десну, потім – 1-ша танкова… Потім «дембель», відпочив, УДА майже рік – ОТГ «Волинь» і потім ось…».

Операція «Базука»

«Ось» – це 503-й окремий батальйон морської піхоти. Він зізнається, що лишився б у добровольцях й надалі, якби не малеча, яку треба забезпечувати.

Уперше в житті Юрист взяв автомат у 35 років, до того не служив навіть «срочки»: «Якби років п’ять тому хтось сказав мені, що я буду бігати по полях у броніку й касці, я б сказав: «Ви що, хлопці, я ж мирна людина!».

«Дембель» не за горами, проте повертатися до цивільного фаху морпіх не планує – мовляв, відпочину місяць удома, і назад – до цієї чи будь-якої іншої бригади, що буде заходити на «передок». «Ненавиджу просто бути на ППД! – гарчить він. – Строєм ходити і віддавати честь – у мене руки так не гнуться».

Ми спілкуємось під Водяним, запиваючи розпечене серпневе повітря ще більш розпеченою кавою. Хлопці вилізають зі своїх «нір» і приєднуються до «кавової церемонії» – після нічного «фестивалю» різного калібру (норма для цих широт) досипати доводиться вдень. Якщо пощастить.

«Був вихід у мене – того року, на початку літа, хлопці до мене прийшли, кажуть – збирайся, підемо… – згадує уже далеко не мирний Юрист. – «Куди? – На ту сторону. – Нєєє! Ви що, я ж піхотинець, я з РПГ можу пошмаляти… яка розвідка?!» – І от перший мій вихід, у складі ДРГ… Це було… ну, страшно, тому що вперше! Я ж цьому ніде не навчався… ну нормально, сходили на ту сторону, понаставляли їм подарунків усяких, повернулися назад всі живі-здорові. А потім вже шостий, сьомий, восьмий раз – наче так і треба».

«Ще не подобається мені, коли арта по мені стріляє… – цілком слушно зауважує боєць. – Серце стискається – таке відчуття, що, куди б ти не заховався, все одно марно… Якщо судьба, то вже все, судьба…».

Чорний гумор – старий-добрий засіб, протиотрута страху й нудьзі. Хлопці розповідають, що роблять ставки: хто наступний стане «200» чи «300» – ігри, які в цивільної людини викликають мороз по хребту, тут сприймаються майже як побажання доброго ранку.

«У Мар’їнці в нас позиції були, а там житлові будинки, такі двоповерхові, – згадує Юрист. – Басейн, котельня… Над нами терикон, і зразу за ним – їхні позиції. І в нас друг Дизель любив таке – він називав це операція «Базука»: обираємо одну ціль, і з усіх, що є знарядь… ти вилізаєш на дах, тебе видно далеко-далеко, ти все бачиш, і гранатометом лупиш туди. Ти і побратими твої. І воно так виходить аж – уххх!.. Коли з усіх стволів, усе що є, в одну точку… Ну і по тобі, зрозуміло, стріляють, але ти цього вже не помічаєш, тому що – такий адреналін, що… Це мені подобалось».

Одного разу після такої «операції» на радіозв’язок вийшли військові, що стояли по сусідству: «Хлопці, тут це… «сєпари» через штаб… просять перемир’я… Поранених і вбитих забрати. Дизель каже: «Ну гаразд, ще два рази – і припиняємо!».

По горбах і ямах, які тут прийнято називати «дорогою», пролітає реанімобіль. «Що?! Невже «300-й»?!» – усі немов по команді розвертаються в бік машини. «Спакуха! Це новий воділа в медиків, йому просто показують позиції!» – заспокоює замкомандира взводу. Дорогою назад медики «паркуються» біля нас. Питають, чи є тут осколки від мін – вони збирають їх на прохання скульптора, який хоче змайструвати пам’ятник полеглим бійцям. Осколків під ногами – як каміння, тож миттю спилюються «шийки» дволітрових пляшок, й імпровізована «тара» в лічені секунди наповнюються залізом. Те, що було знаряддям для вбивства, відтепер стане знаряддям для нагадування.

Про алергію, добровольців і церкву

Ми говорим про статус добровольців та перспективи добровольчого руху загалом. Дружина Юриста (з якою, до речі, він познайомився на війні) очолює чернігівське об’єднання добровольців, у якому знайшли спосіб, зокрема, давати статус тим, хто воював у складі добробатів.

«Здавалося б, це неможливо,  говорить Юрист. – Ми придумали вихід – через суди доводити, що людина брала участь у бойових діях. Обласна рада вже прийняла якісь документи. Це процес громіздкий, треба кОпати можновладців. Виходить, що людина отримує статус – він не такий, як всеукраїнський, за значенням трохи менше, немає там пільг, по-моєму, на перевезення залізницею. Але інші пільги надаються».

У легалізацію добровольчих батальйонів на фронті Юрист не вірить. «Ті, кого там немає» швидше за все і далі лишатимуться невидимими.

«Це все піар, – коментує він спроби узаконити добровольців. – Ніхто його не буде приймати на всеукраїнському рівні, тому що державі це невигідно. Їм вигідно, аби ці добровольці, які вже є, ішли в якісь силові структури – Збройні сили, Нацгвардію… щоб їх асимілювати. Тому що якщо їм зараз ще й статус надати, то вони взагалі згуртуються! А державі не потрібна така потужна течія людей, які мають бойовий досвід, усі пільги, ну тобто не від чого не залежать!».

Він розповідає, що Дмитро Ярош уже роки три як запропонував розумний, красивий закон, де врахував досвід добровольчих рухів Естонії, Швейцарії та інших країн. Але справа так і не зрушилась з місця.

«Вже не 14-й рік, – говорить боєць. – Все має розвиватися, нічого не має залишатися на місці. Бо як тільки воно лишається на місці, воно перетворюється на болото! В принципі, ті, хто хотів толково воювати, ті, хто вміє, вони всі якось десь прилаштувалися. В спецгрупах – СБУ, ЗСУ, Нацгвардії… в основному, Нацгвардії. Поки закону немає, добровольчий рух безперспективний».

Він вірить, що на часі – розбудова професійної армії з нормальним забезпеченням, підготовкою і оплатою: «Це не 14–15 роки, коли все на патріотизмі… Держава взяла курс на зміцнення армії, на зміцнення себе самої – люди, котрі живуть із постійним ризиком, загрозою для життя, їхня робота має оплачуватися нормально! Я б на «цивілці» більше заробив…».

Проти морпіхів наших стоять морпіхи-гастролери, а саме, бійці 9-го окремого штурмового мотострілкового полку морської піхоти РФ. Хоча Юрист та його побратими не вважають, що останні гідні звання морпіха… Та серед убитих останнім часом противників трапляються здебільшого місцеві – Юрист пояснює це тим, що ті гірше навчені, от і потрапляють першими «під роздачу».

«Є напівофіційний речник ООС, він веде рубрику у Фейсбуці «бригада 200», – розповідає боєць. – Бере інформацію з відкритих джерел, пише, де, хто… В основному ідуть місцеві – Єнакієве, Горлівка… Там іще придурків трохи лишилося… Триває очищення нації. Дуже погана ситуація полягає в тому, що з нашої сторони гинуть найкращі. Бо тут нехороших людей немає».

Ми дискутуємо про місцеве населення, про відсоток проросійських настроїв по всій Україні, і, хай там що, вплив церкви на свідомість населення.

«Тому що засилля церков Московського патріархату! – переконаний морпіх. – Чернігів: 13–14 церков, з них три тільки Київського патріархату! Якщо почати в церквах вести проповіді українською мовою, з патріотичним підґрунтям… ефект буде не відразу. За півроку ніхто портрети Сагайдачного не подістає і червоно-чорні прапори. П’ять, сім, десять років – воно буде! Але Президент у цьому сенсі рухається в правильному напрямку, мені подобається! Зараз томос дадуть… але знову-таки, це буде така бійня! Але хто казав, що буде легко?».

«Найважче дається алергія, – зізнається Юрист. – І блохи. Це два таких моменти. Щоліта в цей час починається страшна алергія – чи на амброзію, чи на пил – я не знаю! А так все нормально! Ну, ще розлука, звісно – півроку без дружини, дітей, батьків… «Зродились ми великої години», – як співається в пісні українських націоналістів. Буде, що онукам розказати! Коли такий сидітиму, а вони питатимусь: «Дідусю, розкажи, як ти боровся за незалежну Україну!». «Оооо, онучку… сиджу я, значить, в окопі. Годую бліх, прости Господи…».

На прощання питаю дозволу зробити фото.

«Можна, тільки красиво!.. – відповідає він іронічно. – Щоб якщо що, то й на пам’ятник згодилося…».

Фото автора


Переглядів: 15

Останні новини