«Я бачив, як стають героями»: спогади військових про бої за Іловайськ

«Я бачив, як стають героями»: спогади військових про бої за Іловайськ


24 серпня 2014 року Україна святкувала День Незалежності. А на Сході країни вже чотири місяці тривала війна. Українські воїни здобували справжню, не прописану в офіційних документах, незалежність ціною власних життів.

Головною вулицею Києва йшла військова техніка, відбувався парад, навколо якого точилися суперечки: одні казали, що країна, яка воює, має показувати світові та насамперед ворогові, на що здатна її армія, інші наполягали, що всі військові та озброєння мають бути кинуті на передову, а не позувати у мирному місті. Ці чвари згодом спалахували кожного року перед Днем Незалежності.

Та у 2014-му, поки в Україні святкували, пишалися та говорили про неодмінну перемогу, в Іловайську йшли важкі бої. До міста бійці (здебільшого добровольчих батальйонів) зайшли ще раніше. Здавалося, що перевага на нашому боці. Але вже 23–24 серпня українські підрозділи взяла в оточення російська армія. А потім, 29 серпня, був так званий «зелений коридор», і, як наслідок, за офіційними даними, 366 загиблих, 429 поранених і понад 100 полонених. Ця сторінка в історії російсько-української війни стала найкривавішою та найстрашнішою. Але, незважаючи на те, що, по суті, це був цинічний та підлий розстріл росіянами українських військових, наші захисники відбивалися та боролися до останнього. Це була велика битва.

До п’ятих роковин боїв за Іловайськ «Повернись живим» записав спогади кадрового військового (він попросив не називати його ім’я) та офіцера-медика добробату, який вирушив на війну з Майдану.

Фото: Макс Левін

«Щороку – на могилки. Так і живемо»

«Я бачив, як відчайдушно воювали українські добровольці. Я бачив, як стають героями. Сам я – розвідник. З початку бойових дій на Сході разом зі своєю групою виконував завдання в зоні АТО, а потім мене направили в охорону командувача на той момент сектора «Б» Руслана Хомчака. Приблизно 8 серпня я був у Іловайську. Стандартна робота: під нашим контролем були розставлені блокпости, налагоджений зв’язок. Ситуація ускладнилася 24 серпня, коли зайшли російські війська. Були такі обстріли, що ми не могли підняти голови. У ніч на 25 серпня терористи всього хвилин на 10 припинили нас обстрілювати, і тоді ми встигли поміняти позиції. Був такий щільний вогонь, що навіть у сусідніх окопах, за 30 метрів від нас, ми не знали, чи живі наші хлопці. А потім хтось із наших зловив хвилю росіян, почали домовлятися з їхніми офіцерами. Позивні ці російські… Берези, Кльони, тьху! Ми розуміли, що нам вже потрібно виходити: з «великої землі» допомоги як такої немає, а навпроти нас – штатна армія.

Спочатку нам сказали, що дадуть «зелений коридор», а потім заявили: «Ви повинні виходити без зброї». У трусах і капцях додому? Ні, це низько. На такі умови ніхто не пішов, тому росіянам повідомили, що ми будемо висуватися по першій домовленості. У нас у колонах також були росіяни, яких до цього взяли в полон. Той, що їхав з нами, вижив. Що стало з іншим, з другої колони, навіть не знаю.

29 серпня ми зняли пости, зібрали речі, дві наші колони вирушили «зеленим коридором» і мали зустрітися в одному місці. Відстань між нами була невелика, від сили – три кілометри. До цього у нас теж були і «трьохсоті», і «двохсоті», але те, що сталося під час виходу з Іловайська… Підло, нахабно.

Фото: Макс Левін

Наша колона проїхала 4-5 кілометрів, і по нас почали стріляти з мінометів – били по краях. Їдемо далі. І бачимо, що біля краю посадки стоїть російський танк Т-72. Ми його проїжджаємо, заїжджаємо в «зеленку», а там – купа броні, зброї. Зрозуміло, що це не звичайний блокпост. Вони всі в пікселі, з косинками на обличчі. Я бачив бурят. Морда ця… Не хочу навіть згадувати цих виродків. Ми провели один одного автоматами. 

Пройшли блокпост противника, проїхали ще близько кілометра – і раптом наша колона повертає не туди, бере праворуч. Уже не було зв’язку, тому ми поїхали вперед, щоб розгорнути колону. І раптом з лівого боку «зеленки» нас починають щільно поливати стрілкотнею. Наші танки поїхали туди, а потім різко – назад. Тоді ми побачили, що навколо – одні російські солдати, гармати, танки, ПТУРи, а вже потім «Гради». Наші пацани і метра не могли пробігти.

Був такий щільний вогонь, що не було чим дихати – все горіло. Командувач прийняв рішення йти далі. 

Моїм завданням була розвідка – потрібно було розуміти, як рухатися далі. Під час одного такого завдання я взяв вогонь на себе. Росіяни знали, що ми будемо рухатися цим маршрутом, тому ми вже були на прицілі. Спочатку по мені з гвинторіза відпрацював снайпер, я проповз метрів десять і чую: до мене їде броня (противник уже ганяв там на всю, вони відчували себе як вдома). Зверху була людина, але вона навіть не злізла з броні – просто відстріляли з кулемета і поїхали назад у «зеленку». Я приповз до своїх. Як вони мене були раді бачити! Сказав, що потрібно чекати сутінків, і вже потім йти. Так ми і проповзли цей маршрут: 15 кілометрів за два дні. У нас було 4-5 годин уночі, коли ми могли рухатися, і ще до світанку мали знайти місце, куди сховатися. І на кожні 50 метрів – проблема. Як не розтяжка, так «секрет». 

Фото: Макс Левін

На жаль, було не так багато кадрових військових. А добровольці… Я у захваті від їхнього патріотичного духу, але про який дух можна говорити, коли ти бачиш, як твоєму товаришеві відриває голову? Багато чого у них не було. Вони виїжджали на «Жигулях», та й у нас, чесно кажучи, було всього кілька танків, БМП, броню ми розподілили по колонах. Я потім бачив, як наша «беха» вибухнула після пострілу терористів…

Що тоді для мене було рушієм? Я бачив, як я за руку веду свою доньку на танці, і вона каже мені: «Тату». І тоді я подумав: «Невже я цього більше не побачу? Ну ні!».

Після Іловайська на війні подібного і близько не було. Я ж тоді дізнався, що таке оточення, що таке «котел», як це, коли у тебе немає ні води, ні їжі, ні боєприпасів. І за весь цей час не було жодного дня, щоб я вранці не прокинувся і не згадав. Там змінюється людина. Наче заново народжується. Але це коштує дорого.

Щороку ми – на могилки. Цього року теж поїдемо. Так і живемо».

«Коли всі поранені полетіли у шпиталі, випив півпляшки горілки і почав ревіти»

Перед тим, як їхати на передову, офіцер-медик Всеволод Стеблюк освятив свою автівку. Пізніше їй дали псевдо Жужа. І тепер Стеблюк говорить, що його Жужа унікальна. Саме на цій автівці полковник медичної служби, доброволець батальйону «Миротворець», вивіз з Іловайська 87 поранених. Принаймні такі цифри ширяться інтернетом. Сам офіцер каже: не підраховував врятованих бійців. І додає: «Я просто виконував свій обов’язок». Але це більше, ніж обов’язок. Медик збирав поранених на полях, вимінював їх у росіян, забирав у місцевих, які під страхом смерті ховали у себе українських бійців, обманом забирав у бандформувань.

Всеволода Володимировича досі знаходять бійці, яких він урятував. Після Іловайська на «нулі» він був кілька разів: на Авдіївській промзоні та у Старогнатівці.

Фото з особистого архіва Всеволода Стеблюка

«Через п’ять років це не відпускає, і вже не зможе відпустити. Через деякий час ти можеш не мати від цього великих страждань, воно вже не приходить у нічних жахіттях, дуже рідко бувають флешбеки, але те, що відбулося, назавжди змінило і мене, і моїх побратимів.

21 чи 22 серпня батальйон «Миротворець» отримав наказ їхати до Іловайська. Вже було відомо, що там застрягли наші бійці – практично всі добробати, але без належної підтримки ЗСУ штурм загальмувався. Тому було прийнято рішення посилити їх нашим батальйоном. У підрозділі МВС служать працівники поліції, тому кожен із них міг написати рапорт на звільнення з органів внутрішніх справ, що, власне, і зробили 54 чи 56 осіб. Я їх не називаю своїми побратимами, вони просто колишні члени батальйону «Миротворець». Напередодні виїзду вони написали рапорти на звільнення, вночі скинулися грошима, купили водія автобуса, який нас мав везти у бік Іловайська, і один з тих автобусів поїхав на Київ. Нас лишилося 83 бійця – це навіть ротою назвати важко. Але з гордим найменуванням «батальйон» 23 серпня ми вирушили до Іловайська.

Ми заходили в місто 24 серпня,  на День Незалежності. Ще коли ми перебували у таборі, співробітники СБУ повідомили, що на територію України зайшла велика кількість росіян. Що вони рухаються у напрямку Амросіївка-Старобешеве і мають завдання оточити угруповання українських бійців, яке перебуває в Іловайську.

Тому в місто ми заходили вже оточені російськими військами і проривалися під прикриттям. Прибувши, наш батальйон став у залізничному депо. По суті, нас із терористами розділяли метрів 400 залізничних колій. Ми були фактично у трьох кільцях. Перше – навколо депо, воно не було щільне, там працювали окремі групи. Так, 25 серпня загинув командир батальйону «Херсон», який виїхав на нараду до штабу з водієм. Друге – навколо Іловайська, третє – весь район, де розташувалися російські війська.

Фото: Макс Левін

У депо було бомбосховище. Там ховалося близько 40 місцевих жителів. Серед них були й хворі, й з осколковими пораненнями, діти з кон’юнктивітом, тому що сиділи в темряві, у вологому брудному бомбосховищі.

Штатних медиків у батальйоні «Миротворець» в Іловайську не було. За штатом, таким батальйонам належить один фельдшер. І цей єдиний фельдшер написав рапорт і до Іловайська не поїхав. Натомість поїхали мої помічники, з якими я був на Майдані: лікар Микола Линько і Михайло Гулак (він без медичної освіти, але на позиції помічника, санітара міг працювати і допомагати). Коли ми заходили, то очікували, що наступатимемо, тому перше, що ми зробили, – розгорнули амбулаторію. І першу добу надавали допомогу саме місцевим.

У ті дні рук вистачало. Крім того, у нас був Влад Ковальов – доброволець батальйону «Херсон». На жаль, він загинув в «іловайському коридорі». Він – лікар-хірург з Херсона, з поліклініки МВС, який дуже багато роботи виконував саме в депо. Він ходив на пости, під час атак відбивався як звичайний солдат, а коли була потреба, багато працював з пораненими.

До 26 серпня у нас фактично не було важких поранених. А от 27 серпня тривала напружена робота – цілодобова атака депо із застосуванням танків, гармат (потім вже показували по телевізору, що це Гіві стріляв), мінометні обстріли, «Гради». В ці дні було багато поранених, контужених.

Ми хотіли виходити самостійно. Дах у депо вже був як решето, боєкомплект закінчувався, і комбат Андрій Тетерук розробив план: дочекатися чергового обстрілу – а вони були постійно – підпалити депо (для цього ми навіть постягували все, що могло горіти), рвонути в напрямку блокпоста бойовиків і рухатися на Маріуполь. Але вночі прийшла команда, що буде вихід. Ми всі дуже зраділи. Думали, що це буде такий прецедент, як Гіркіна випустили зі Слов’янська. Типу це такі ігрища політиків наверху.

Перша домовленість була про те, що ЗСУ виходять, а добробати лишаються. Зрозуміло, що це було неприйнятно. До честі командувача він сказав: «Ні, ми не поділяємо армію на добробати і ЗСУ, ми єдині і на такий варіант не згодні». Потім була друга вимога: виходити без зброї і техніки. Зрозуміло, що вона ще більш неприйнятна. Це могло повернути війну на зовсім інший лад. Фактично, це було би показом капітуляції. Ну, уявіть, півтисячі вояків залишили танки, склали зброю і з ганьбою вийшли, ніби ми не можемо протистояти Росії. Ні, такого бути не могло!

Фото: Макс Левін

Вихід, «зелений коридор» – це, звичайно, найважче. І не тому, що була велика кількість поранених, а через те, що це – твоє безсилля, коли ти не можеш надати допомогу. Ти бачиш поранених хлопців метрів за сто від себе, і не можеш до них під’їхати, бо в тебе в кузові стільки ж поранених, і йде обстріл. Є закони тактичної медицини: ти маєш дбати про безпеку свою і тих, хто вже з тобою. І твоя душа розривається від болю – ти бачиш, що твій товариш помирає, а не можеш туди поїхати, не можеш нічого з тим зробити.  

Важко передати, що там було. Коли ми почули перші постріли зі стрілецької зброї, то думали, може, це місцеві сепаратисти стріляють з автоматів та кулеметів. А коли по нам почало працювати серйозне озброєння, коли прозвучала команда «З боєм – вперед», було вже все зрозуміло.

Є закони тактики. Добре влаштована засідка залишає в живих відсотків 10. А в нашому випадку 30% загинуло (хоча комбат прогнозував, що такий відсоток у найкращому випадку залишиться в живих). Тому що билися. Тому що це був бій, а не просто потрапляння у вогневу засідку. При всіх розкладах, ми намагалися давати відсіч, билися до останнього.

87 евакуйованих поранених? Я не хочу рахувати. Ця цифра взялася в госпіталі за номерами, які на лобі малювали бійцям. Начебто за ніч прилетіло 87 поранених. Не в тому справа. Було, звісно, більше. Але рахуєш тих, кого ти не зміг вивезти. Оце біль. І кого втратив безпосередньо там. Цей розпач, біль, коли у тебе купа поранених… Жахлива ніч з 29 на 30 серпня. Дуже холодна, у мене тільки 17 бійців було тяжких, які лежали. Яких треба було поїти, знеболювати, перев’язувати. Від тебе чекають допомоги, а ти не можеш нічого зробити – оце жах. А скільки вивіз… а хто це мав робити? То було виконання службових обов’язків. Я у той час хоча і був офіційно у відпустці (питання з наданням статусу УБД у мене вирішилося тільки 2016 року), але не виконувати цього я не міг. Усі знали, що у них є медик, а я знав, що я – офіцер, усе життя в МВС. Найважливіше, що їх усіх вдалося забрати у бойовиків, у росіян, по селу до зачистки. Це було найважче й найнебезпечніше. Я б цього не зміг зробити, якщо б поряд не було Ігоря Бельчана із батальйону «Світязь». Я його спочатку знайшов, перевдягнув, а потім разом із ним, мабуть, дві третини хлопців ми зібрали. І вимінювали у росіян, і забрали у патруля, якихось «новоросівців», козачків, надуривши їх – я казав, що з Червоного Хреста.

Фото з особистого архіва Всеволода Стеблюка

Це була бойова психічна травма. Можливо, якщо б це було на тверезу свідомість, то нічого цього я не зробив би. Власне, коли я пішов до росіян домовлятися, то був відчай від того, що ти нічого не можеш вдіяти і, якщо чесно, то бажання смерті, щоб це припинилося. Я розумів, що ми розбиті, що в мене (на той час було) дев’ятеро поранених, з яких половина – тяжкі. Я бачив, як росіяни добивали наших тяжкопоранених. Вони брали в полон тільки тих, хто міг ходити чи якось рухатися. А важких, тих, хто без свідомості, вони дострілювали чи навіть ми бачили, як давили БМД. І на той момент цей мій крок був для того, щоб припинити цей жах. А коли мене не розстріляли і навіть вступили в діалог, почав грати.

Я бачив, що у росіян, у яких ми були під наглядом у полоні, немає води. Я сказав їхньому комбату: «Давай я поїду води привезу. Бо твої без води, мої поранені також, ми тут помремо». І він погодився, дав навіть тару. Першого разу я приїхав без води, але з повною машиною хлопців. І сказав, що воду вже наливають. У росіян теж була безвихідна ситуація, тому я на цьому почав грати, мовляв, я з Червоного Хреста, який допомагає усім, і на воду міняє поранених. Але, кажу ж, це все була бойова психічна травма, це було в стані гострого стресу.

Фото: Макс Левін

Коли я опинився на безпечній території… Рвався назад. Тому що я загубив своїх медиків. Я прийшов на аеродром, у штаб. Запропонував показати на карті, де російські війська, що робити далі. Мені на це сказали: «Слыш, полковник милиции, вон стоит водка, тушонка и хлеб. Нахерачься, и иди спи». Але в штабі на мене чекали. Мало було вивезти поранених з Іловайська, ще треба було доправити їх до шпиталю. Мені зателефонував начальник Центрального військово-медичного управління і каже: «Товаришу полковнику, організуйте евакуацію і сортування поранених». Я відповідаю: «Я тиждень не спав, п’ять днів нормально не їв, у мене сил немає вже». А він каже: «Всеволоде Володимировичу, а більше немає кому». Всіх сортували – важких у першу чергу, легших пізніше – всі полетіли у шпиталі, і тоді я взяв пляшку горілки, випив половину з горла і почав ревіти, кричати – тоді вже мене прорвало на емоції. Я кричав: «Міша! Коля! Пробачте!».  Я думав, що мої хлопці загинули, не уявляв, як я скажу про це Тані – матері Колі, з якою ми також були на Майдані. На аеродромі всі перелякалися. Вийшов полковник, каже: «Подивіться, у нього зброї немає? – Немає. – Ну, добре, нехай кричить». Отака вона, війна. Нічого героїчного там немає, усе паскудне, жорстоке, болюче».

Головне фото: Макс Левін


Переглядів: 120

Останні новини