«Я на війні, поки вона не закінчиться». Історія бійця, який втратив на передовій брата

«Я на війні, поки вона не закінчиться». Історія бійця, який втратив на передовій брата


«Я пішов на контракт у 2013 році, служив у Головному управлінні розвідки. Після служби ходив на Майдан. Там у мене загинули друзі, і я не міг так просто того залишити. Тому, коли на сході почалася війна, то перевівся до Рівного й писав рапорти, щоб піти на фронт. Так я опинився в «Десні», а потім – у 25-му батальйоні «Київська Русь». І вже через тиждень, у серпні, ми були у Дебальцевому», – розповідає Василь.

Бої за це місто на Донбасі стали для нього найважчими за всі роки війни. Спочатку українська армія просувалася вперед, але вже 24 серпня, після окупації Іловайська, перейшла до оборони.

Саме там, у Дебальцевому, Василь зустрів своє 20-річчя. І втратив рідного брата (у родині Стефураків – чотири сини, двоє з яких пішли захищати Україну). Це сталося 22 вересня 2014-го. Про те, що молодший за нього Степан (боєць ДУК «ПС» на псевдо «Двадцять четвертий») також перебуває на передовій, Василь дізнався тільки за день до його загибелі.

«Він завжди казав, що у Тернополі, на навчанні. А насправді пішов воювати раніше за мене. Брат загинув 22 вересня, коли я був у Дебальцевому. Казав мені, що якось приїде, але не приїхав…».

Машина, на якій у розвідку до Пісок виїхав Степан, підірвалася на ворожій міні. Хлопець загинув. А його брат продовжив воювати, тепер вже за двох.

«Фізично важко не було. Але, коли почали гинути хлопці, це морально сильно давило. Перед Новим роком ми всі мали змогу відпочити від фронту, нам дали по 10-15 діб відпустки. А  в лютому 2015-го, коли терористи взяли Донецький аеропорт, нас знову відправили у Дебальцеве, на ті самі позиції, тільки додали декілька територій, наприклад, Рідкодуб та Нікішине. Наш підрозділ був у Дебальцевому, і до 15 лютого ми там тримали оборону. Бойовики цілодобово накривали нас артилерією – весь день, всю ніч, між залпами було 5-7 хвилин. Проти нас «працювали» декілька дивізіонів, били  і з «Градів», і зі ствольної артилерії», – пригадує військовий.

Але армійці не збиралися здаватися, готові були залишитися на своїх позиціях до останнього. На той момент вони ще не знали, що знаходяться у ворожому оточені.

«Про це ми дізналися тільки, коли розбили першу колону 128-ої бригади, яка йшла в сторону Дебальцевого. Це було о сьомій ранку 9 лютого. А потім отримали наказ виходити. Робили це декілька разів і всі – невдало, тому що нас накривала ворожа артилерія. Безпілотниками вони контролювали наше пересування, а нам не було чим відповідати, адже на той час вже почалися Мінські домовленості, і ми свою артилерію відтягнули».

Вийти підрозділу Василя вдалося 15-16 лютого. Військові сформували колону, під прикриттям двох БТРів вивозили поранених та загиблих. Але, як тільки заїхали у селище Нижнє Лозове, – потрапили у підступну пастку ворога.

«Ми заїхали в балку, дорога була замінована і все почало підриватися: машини, люди… У цей час ворог почав стріляти по нам. Ми також відкрили вогонь. Вийти неушкодженими з тієї засідки вдалося всього лише 15-ти моїм побратимам… Я отримав поранення в плече», – каже Василь.

Після того був госпіталь та нова ротація – до Попасної. Весь цей час Василя підтримувала його дівчина, Олена. З нею він познайомився на Майдані. А після Дебальцевого вирішив – обов’язково одружиться. Так і сталося.

Зараз родина Стефураків виховує 2,5-річного сина. А Василь невдовзі закінчить Академію сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, в офіцерському званні прийде до однієї з бригад та знову відправиться на Донбас. До речі, разом із ним випустяться восьмеро його побратимів, з якими він воював у Дебальцевому.

«Я на війні, поки вона не закінчиться. Коли здобудемо перемогу, то, може, й піду з армії», – говорить Василь.


Переглядів: 158

Останні новини