Я – за війну, – донецький художник Сергій Захаров

Я – за війну, – донецький художник Сергій Захаров


«Я – за війну. Але війна не закінчиться, поки не прийде перемога», – каже художник Сергій Захаров. І додає: «За людей, які там залишаються, за наших людей, ми повинні боротися».

У 2014 році Захаров спробував достукатися до своїх земляків так, як умів найкраще – через свої роботи. Коли до Донецька прийшов «рускій мір», Сергій організував творчу групу «Мурзилки». У майстерні виготовляв карикатури величиною в людський зріст, а потім разом із фотографом розставляв їх у місті, в людних місцях. Перші його роботи Донецьк побачив у липні. Стріт-арт найчастіше «жив» недовго – його швидко прибирали, мабуть, бойовики. Фотографії карикатур потрапили до ЗМІ, з Сергієм поштою почали  контактувати журналісти. Іноді він давав коментарі пресі.

Однак навіть така «зброя», як фанера і фарби, стала приводом взяти його в полон. Випадково чи ні, але це сталося після телефонної розмови з журналістом опозиційного російського каналу «Дождь». Коли за Сергієм прийшли люди в камуфляжі, відпиратися не став.

«Перший допит був у перший же день, його проводили люди з російським акцентом. Тебе тільки вирвали з мирного життя, і ти розумієш, що з тобою відбуватиметься. Мене почали бити, а потім прийшла жінка. І каже: «Що з ним розмовляти? Ми все одно його розстріляємо». Мене вивели в інший кабінет, автомат до потилиці. Страшно було вдруге, коли вже певний час перебуваєш у підвалі, і твоя доля незрозуміла. Вночі піднімають, ведуть до абсолютно п’яного командира, який показово хоче тебе розстріляти. Ти розумієш, що він навіть випадково може натиснути курок, і йому за це нічого не буде. А в третій раз вже … звично», – згадує Сергій.

У своїх інтерв’ю він часто розповідав про звірства бойовиків. Били по тілу, доки воно не опухало, засовували до технічного відсіку бойової машини, приковували полонених наручниками один до одного.

«Був момент, коли нашу камеру звільнили, в ній залишилося чотири людини, в тому числі і я. До нас привели хлопців, українських військових, які тільки що потрапили в полон. Потім їх виводили на «парад». Я був з ними буквально одну ніч, потім мене відвезли», – розповідає Сергій.

Під кінець свого ув’язнення художнику «пощастило» – його відправили працювати до готелю «Ліверпуль». До окупації це було популярне місце серед донеччан, потім його зайняли бойовики. Там Сергія вже не били.

«Я був у досить комфортних умовах. Ти знаєш цей готель, цей університетський гуртожиток, ці двори і розумієш, як звідси вискочити. Але тікати нікуди. Ніде сховатися, і не хочеться наражати на небезпеку своїх рідних. Так, ти вже не в підвалі, але там не менш важко», – каже художник.

Через два місяці його випустили. Якийсь час Сергій ще був у Донецьку. Елементарно не знав, куди і за які гроші їхати. А після перебрався до Києва. Його родичі досі перебувають в окупованому місті. Друзів, каже, на тій стороні не залишилося.

«Що розповідають про життя там? Те, що й очікувалося, – резервація. Перспектив – нуль, але уповільнене життя триває у тому руслі, в якому можна було спрогнозувати».

Днями, під час презентації документального фільму «Вірю. Чекаю. Молюся» про полонених і зниклих без вісти, одним із героїв якого став Сергій Захаров, художник презентував свій графічний роман «Дира». А ще – підписав книгу для українського військового, разом із яким сидів у підвалі СБУ. Книга Захарова складається з замальовок того, що йому довелося пережити в полоні. Творчість, каже він, стала своєрідною реабілітацією і допомогла пережити спогади про ті жахливі дні.


Переглядів: 255

Останні новини