ЯК МОРСЬКІ ПІХОТИНЦІ ОБОРОНЯЮТЬ НАЙБЛИЖЧИЙ ФОРПОСТ БІЛЯ РОСІЙСЬКО–УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ

ЯК МОРСЬКІ ПІХОТИНЦІ ОБОРОНЯЮТЬ НАЙБЛИЖЧИЙ ФОРПОСТ БІЛЯ РОСІЙСЬКО–УКРАЇНСЬКОГО КОРДОНУ


На кожному ВОПі мене тепло зустрічали. Стомлені від щоденних робіт на позиціях, хлопці ставили чайник і сідали слухати: що там у Києві, які новини від нової влади. Тоді ще не було відомо про плани впровадження формули Штайнамаєра, розведення військ і те, що земля, на якій ми стоїмо, може стати сірою зоною.

ЛІТО, КІНЕЦЬ СЕРПНЯ 2019-го

Приморський напрямок – лінія фронту, правий фланг якої зникає в Азовському морі. Військові цей район називають «Сектор-М» – лінія оборони стратегічно важливого міста Маріуполь.

У запеклих боях 2014–2015 років терористів вибили з Маріуполя і відкинули по лінії  Широкине–Комінтернове–Павлопіль. Остаточно Широкине бойовики залишили в липні 2016 року. З того часу лінія фронту тут практично незмінна, проте напруга згасає рідко.

Колись курортне Широкине давно покинули цивільні. Селище фактично перетворилось на форпост Збройних сил.

Майже традиційно, зважаючи на географічні особливості, приморський напрямок контролюють морські піхотинці ЗСУ.

Головна окраса цих місць, Азовське море, є головною проблемою для армійців. Воно фактично відрізає один фланг і обмежує можливості для маневру.

Хлібне перемир’я знизило градус напруги, але тиша сюди так і не прийшла. Роботу кулеметів, часом і АГСа (автоматичний гранатомет станковий. – Ред.) чутно навіть удень. Сьогодні  сили ООС на цій ділянці практично всюди утримують панівні висоти. Це пояснює невгамовність терористів.

ТЕРОРИСТИ «ОБРАЖЕНІ» НА МОРПІХІВ ЩЕ З 2014-го

28-річний капітан Тарас Семків на псевдо Сем починав війну командиром взводу. Нині очолює штаб одного з батальйонів морської піхоти. Розповідає: «Бойовики на нас «ображені» ще з 2014-го, з Гранітного, – втратили багато людей, росіян і не тільки. Відтоді стараються нас дістати. До того ж ми тримаємо висоти й логічно, що вони хочуть нас звідси вибити. Порушують умови перемир’я з періодичністю 2–3 дні. Ми ж відповідаємо лише у разі загрози життю та здоров’ю і з дозволу штабу бригади. Постійно копають, укріплюють позиції. У наш бік поки не копаються, але по всій лінії зводяться інженерні споруди».

«НЕ УЯВЛЯЮ СЕБЕ НА ІНШІЙ РОБОТІ, ПОКИ НЕ ПОБАЧУ ПЕРЕМОГИ, ПОКИ НЕ ВИЙДЕМО НА СВОЇ КОРДОНИ»

Не дрімають і морпіхи. Перемир’я – це завжди можливість більш-менш безпечно удосконалити свої позиції  і краще закріпитись. Під серпневим сонцем ми рухаємося до передових позицій. Гарячі бої прорідили і так негусті лісосмуги, тому простір навіть улітку проглядається майже безперешкодно.

«Скоти, геть знахабніли» та інші «яскраві вирази» зустрічають мене на позиції. Серед білого дня терористи скидають із безпілотника на позицію гранату. На щастя, всі цілі, але знервовані.

«Перемир’я. Бачиш, до чого дійшло? З безпілотника ВОГи скидають», – роздратовано каже заступник командира взводу.

Бійці посміюються, але трохи нервують, особливо новачки. Всі ж якраз на «поверхні» були, вкопували діжку з технічною водою.

«Хлопці розуміють усе, дещо не звикли, але нормально», – пояснює командир.

Та й сам командир прибув нещодавно. Воює з осені 2014-го, але в квітні у нього був уже другий на цій війні дембель. Не витримав, щойно бригада зайшла на фронт – сержант підписав новий контракт.

«Не знаю, як це назвати. Затягло, – сміється боєць. – Хлопців шкода, молодь прийшла, ще не бачили нічого. Та й не уявляю себе на іншій роботі, поки не побачу перемоги, поки не вийдемо на свої кордони!».

«ЧЕРЕЗ ВЕЛИКИЙ ЕКРАН СПОСТЕРІГАЮ ЗА СИТУАЦІЄЮ ЯК ГЕНЕРАЛ»

Зранку хлопці чепуряться. Дістають чисті пікселі, вдягають нагороди, майстерно відбиті берети і статутні розпізнавальні знаки. Батальйон чекає на гостей – зі штабу ООС приїздить командування, аби відзначити нагородами найкращих. Серед них – Віктор Миколайович.

Він на війні з 2014 року, до морської піхоти потрапив 2015-го. Займається тут корегуванням артилерії. Хоча міномети зараз відведені, робота з артрозвідки ведеться.

«Моя робота – налагодити спостереження, – розповідає Віктор Миколайович. – У полі мені важко – 7 місяців на одному ВОПі морально перенести непросто. Тут можу пересуватися, займатися розвідкою».

Боєць опанував планшет «Армія-SOS», зробив хитромудрі вдосконалення і нині в своєму секторі відповідальності почувається впевнено.

«Можна й на папірці все порахувати, але це дорогоцінний час. А так, ввів координати свої, противника, зняв дані з метеостанції – і все готово. Налаштував собі систему спостереження, підв’язав до «Армії-SOS», до карт і через великий екран спостерігаю за ситуацією як генерал», – сміється Віктор Миколайович.

Отримав із рук генерала нагороду і Леонід на псевдо Кент. Зараз він старший на одній із передових позицій.

«Давай перекуримо тут, у ямі. Бо сєпари бачили, як ми їхали, і чекають вже на виїзді», – каже мені Кент, коли до його позицій залишилось проїхати одну відкриту ділянку. За 5 хвилин покидаємо ріденький гай і я розумію, про що казав боєць, – поле буквально всіяне хвостовиками ПТУРів і зарядів СПГ.

«МОЖЕ, КОЛИСЬ БУДЕМО ДИВИТИСЬ ТУДИ, ВИГЛЯДАТИ, А ЇХ НЕМА І НЕМА. СТРІЛЯТИМЕМО ТУДИ, А ВОНИ НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ. ПІДЕМО – А ЇХ ТАМ НЄТУ»

Кент із міста Марганець на Дніпропетровщині, до війни працював на шахті. Його бригада навіть була передовою. До морської піхоти потрапив у березні 2015-го за мобілізацією.

Як завше, перше місце, куди тебе ведуть на ВОПі, – кухня. Кава, згущене молоко і теплі, як ця суміш, розмови.

«Потрапив у 4-ту хвилю, – розповідає Леонід. – Спочатку готували як оператора ПТРК. Потім відібрали мене до спецназу і наказали чекати. Дочекався до того, що залишилось нас четверо. Зібрались іти до лазні, коли залітає старшина і каже: «Чепа, збирайся до морської піхоти. Бо поки дочекаєшся свого спецназу, зустрічатимеш 5-ту хвилю мобілізації». Так я став морпіхом».

Тоді з мобілізаційного ресурсу та бійців, які вийшли з окупованого Криму, морську піхоту створювали практично заново. Попри серйозні вимоги до кожного бійця, Кент згадує той період із теплою посмішкою.

«Приїхали. Покійний старший лейтенант Барсуков як «затяг нам паски», думаю: «Ого, строкова служба». Жили в наметовому містечку. Вранці трубач будить о 6:00. Думаю, не подобається мені в морській піхоті, – сміється Леонід. – Зі мною приїхав товариш із Кривбасу, каже: «Я домовився, нам чотири направлення на переведення вже сюди висилають». Почув нас командир взводу, каже: «Хлопці, поховайте мрію, з морської піхоти нікого не переводять, тільки демобілізація».

Думаю, ото вскочив. Довкола хлопці, які вийшли з Криму, вже брали участь у бойових діях у складі РТГ ВМС. Усі з автоматами, біля мене в наметі такий жив, здоровий, думаю: «Ото убійца», – автомат весь в обвісах, натівський бронежилет модний, весь у якихось сумках крутих. Багато чого тоді ж не знав, не розумів. А потім роззнайомились, хороші хлопці, і все нормально пішло. Та й загалом у морпіхах мені подобається. Стабільно якось, порядок завжди. Навчань багато, фізпідготовка. І в нас матрос має стріляти з усього озброєння, що є у  морській піхоті, – це мені подобається. Вмію працювати з гранатометами, кулеметами і на танку вишивати». 

Леонід разом із батальйоном уже четверту ротацію воює. За чотири роки, каже, розжився друзями чи не в кожному місті України. У цій ротації на його позиціях серйозні сутички з противником – рідкість.

Леонід показує мені свою з хлопцями фортецю – сотні метрів окопів, бліндажі, бійниці.

«Та не бійся, це земляні оси, вони не жалять», – каже мені Кент. Та пересилити себе важко, оси всюди. Втікаючи від них, забуваю, що я на лінії фронту. Хлопці кажуть, звикли. Я не знаю, як до них можна звикнути.

«Нервуємо буває. Перемир’я, стріляти не можна, але й конкретних обстрілів немає. Спочатку сєпари щось пробували, з ПТУРа знищили нашу водовозку. Ми їх промацали, як крепанули, після того – тиша, – ділиться Кент. – Не ясно, що буде далі: чи паркан поставлять, чи далі оце все так буде тліти. Може, колись будемо дивитись туди, виглядати, а їх нема і нема. Стрілятимемо туди, а вони не відповідають, підем – а їх там нєту», – сміється Леонід. 

«ЖИТИ ВЕСЕЛО, А ВЕСЕЛО ЖИТИ ЩЕ ВЕСЕЛІШЕ. АНАНАСІВ ТІЛЬКИ ХОЧЕТЬСЯ»

Сонце в Широкиному сідає у море. Я це вже потім зрозумів, темрява на позиції приходить значно раніше. Тут сонце фактично регулює життя, тільки не регулює війну. Війна якраз чекає приходу ночі. А поки сонце не сіло, в сутінках несподівано для себе почув машинку для стрижки. Не помилився, імпровізовану перукарню хлопці влаштували за сотню метрів від шанців. І хоч голову доводиться мити в рукомийнику, проте тут веселіше, ніж у столичному барбершопі. Ніколи не чув у барбершопах розмов про війну, але у фронтовому говорили про цивільне, про дім, дівчат.

«Поки перемир’я, стрижемося, – кажуть хлопці, я у сутінках не завжди бачу співрозмовника. – Зараз тихо, як зайшли – о 8–9 вечора починались обстріли і до 12-ї чи до першої ночі. Але тоді ти хоч знав, що о 20-й почнеться – і готовий. А тиша тривожна. Не знаєш, чого чекати. А так, усе добре, всі дружні й рівні. Жити весело, а весело жити ще веселіше. Ананасів тільки хочеться».

«ТУТ НАШІ ВІЙСЬКА НАЙБЛИЖЧЕ ДО УКРАЇНСЬКО-РОСІЙСЬКОГО КОРДОНУ»

«Суп будеш, із куркою? – пропонує мені Дмитро на псевдо Фома. – Я серйозно. Отримали м’ясо, а з електрикою поки проблеми, холодильник ввімкнути немає змоги, то швидко варимо».

Фома родом із Бердянська. Показує мені свіжозведені укриття та шанці. Помічаю на руці татуювання «За ВДВ». Боєць строкову службу проходив у 25-й бригаді ДШВ у 2009-2010 роках.

На війні Дмитро з 2015 року. Спочатку в добробаті, а з 2017-го підписав контракт у морську піхоту.

«Коли сюди йшов, у цьому батальйоні було вже багато товаришів, з якими воював на початку. Прийняли чудово», – розповідає боєць.

Це друга ротація Фоми у морській піхоті. Хлопець за відсутності командира виконує обов’язки старшого на позиції. 

«Ротації зараз даються легше, активних боїв немає, слава Богу, – каже Дмитро. – Минула обійшлась без 200-х. Зараз хіба що позиційні бої, обстрілів потужних не було. Напруга тут, бо вихід до моря, багато висот ми контролюємо, і ворог не хоче сидіти знизу. До того ж тут наші війська найближче до українсько-російського кордону».

«Посеред минулої ротації одружився, хочеться частіше бувати вдома. Але й тут хтось має бути. На цій війні моя мета – відновити контроль над усією територією України. Треба рухатися вперед, не заморожувати конфлікт. Є люди, готові це робити, і всі можливості. Чому ми цього не робимо, я не знаю. У мене хлопці готові воювати, готові до бою».

ШИРОКИНЕ ЗАСИНАЄ – ПРОКИДАЄТЬСЯ РОЗВІДКА 

Уночі Широкине повністю занурюється в темряву. Пересування не бажане, та й хто, крім військових і дотичних до них, тут ходитиме? Транспорт рухається без світла, як вони це роблять – загадка. Тишу розрізають тільки цвіркуни, постріли і вибухи.

Окрім чатування суші, контрдиверсійні заходи здійснюють і на морі. Нічне небо своїм вибухом засвічує освітлювальна міна, в напрямку «летючого ліхтаря» простір розрізають снаряди зенітної установки. Морпіхи це називають «будити Нептуна».

«Ми вже звикли, це наша робота і наш обов’язок, – скаже мені тієї ночі заступник командира однієї із рот Данило. – Повертатись важко. Тут рік за роком війна. А там люди в цей час живуть життя».


Переглядів: 84

Останні новини