«Є техніка, яку в очі не бачив, але вивчаю її, вчусь ремонтувати. Бо невідомо, що доведеться віджимати у бойовиків»

«Є техніка, яку в очі не бачив, але вивчаю її, вчусь ремонтувати. Бо невідомо, що доведеться віджимати у бойовиків»


З бійцем спілкуємось на полігоні навчального центру «Десна». Сюди, до школи танкістів, командира і його екіпаж відрядили просто з зони проведення ООС для підвищення кваліфікації. Бійці щойно відпрацювали стрільбу штатним боєприпасом з ходу з використанням природних укриттів.

– Що тебе привело до війська?

– У 2008-2009 роках проходив строкову службу в реактивній артилерії, в 107-му реактивно-артилерійському полку м. Кременчук. Звільнився в запас заступником командира, старшим оператором РСЗВ «Смерч».

Коли почалась війна, не мав паспорта. 3 січня 2014-го мене пограбували. Я працював 12 років в Одесі промисловим альпіністом. І в Москву їздив, і в Європу. Перевозив з Одеси речі, і мене пограбували, все що було забрали: ноутбуки, телефони, гроші, паспорти. Оскільки я не мав паспорта, мене не брали до війська. Довелося використати усі свої зв’язки, зробити паспорт, аби піти захищати країну.

– Що тебе мотивувало піти на фронт?

– Народився я у Молдові, чистокровний молдаванин, але ріс тут, в Україні. У мене батько дві війни пройшов, а я що – гірший? Як то кажуть: «Хороший учень той, який перевершив свого учителя». А я вважаю, що хороший син той, який досяг вищої мети, ніж його батько.

Для моєї родини це вже друга війна, розв’язана росіянами. Батько боровся з російською агресією у Придністров’ї, має бойові нагороди.

– У 2014 році тебе мобілізували?

– Я не знаю чи це можна назвати мобілізацією, у квітні 2014-го мене забрали на полігон ніби для перепідготовки на 45 діб. Це був початок війни, нам особливо не казали що й до чого. Пройшов курси артрозвідників, і мене відправили в 93 ОМБр (нині 93 окрема механізована бригада «Холодний Яр» – ред.)

Після 15-денного бойового злагодження бригаду відправили на фронт. Служив на самохідній артустановці  2С3 «Акація».  Пройшли разом з бригадою від Авдіївки до Красногорівки. Відбивали наступ терористів на Мар’їнку 3 червня 2015-го. Там, у Мар’їнці, отримав бойове хрещення – перший обстріл.

Нам сказали, що починаються навчання, ну починаються, то й починаються. Ми по машинах і поїхали у визначений район. Ми там уже тренувалися, але без стрільб. Зрештою з’ясувалось, що ми їдемо не на навчання.

Усе було нормально, три дні були бої і о 3-й ночі нам дали відпочити, поки командування опрацьовувало дані наступної цілі. Ми лягли в машині, 2С3 – це не танк, місця достатньо навіть у башті для всього екіпажу. Раптом спалахи,  вибухи, незрозуміло, що куди. По машині лупили уламки, щебінь. Це було щось із чимось, а хлопці, які були на вулиці, я взагалі думав, що їм уже все. Але пощастило, терористи стріляли фугасами по техніці, уламків з фугасу мало, в машину нашу не поцілили. Всі цілі, жодної подряпини.

А потім все, завирувала кров, і я не зміг уже покинути фронт, з кожною хвилею залишався на ще одну і лише з шостою звільнився в запас.

– Я так розумію, у цивільному житті не втримався?

– Три місяці побув удома, але не міг знайти собі місця, і зрештою пішов на контракт. Спочатку пішов в артилерію 79-ї бригади ДШВ. Послужив там, але зрозумів, що я – не десантник, дуже важко. Закінчився контракт у 79-й, і в квітні 2016 р. я пішов до 28-ї ОМБр. Уже п’ять контрактів відбув по півроку, от 30 січня вже підписав контракт на 2 роки.

– Чому з артилерії у танкісти?

– Завжди хотів бути танкістом. Коли звільнявся в запас, танкісти були ближчими до передової, ніж артилерія, хотів до них. Люблю Т-64 (основний бойовий танк ЗСУ, розроблений КБ ім. Малишева в Харкові. Різні його модифікації – основа танкових підрозділів ЗСУ), та й батько у мене танкіст.

– Як тебе зустріли танкісти 28-ї ОМБр?

– Це була перша хвиля контрактників, нас зібрали у взвод, і я був єдиний з бойовим досвідом. До мене поважно ставились, радились. До того ж я люблю техніку, а вона мене.

Є техніка, яку я в очі не бачив, але вивчаю її ТТХ, дивлюсь відео в Інтернеті, як її ремонтувати. Відстежую новинки, бо невідомо, на чому ще доведеться служити, і яку техніку доведеться віджимати у сєпарів. Раптом що, я раз, стрибнув, клац, завів і поїхав.

З 28-ю бригадою я вже дві ротації, 16 місяців відбув у зоні бойових дій.

– Ти маєш родичів у Молдові, що там говорять про нашу війну?

– Звісно, маю, щоразу коли приїжджаю, спілкуюся з ними. Вболівають за Україну, я погано знаю молдовську, розмовляю українською. Люди запитують: «А як там війна, як Україна? Тебе не забирають до війська», а я пояснюю, що служу в армії. Вони пишаються земляком. Там усі за Україну.

Їм дуже подобається наша форма. Просять, аби прислав як сувенір, і обов’язково, щоб був прапор України на рукаві. Ношу акуратно, коли дають нову, стару відправляю.

– Складно як командиру екіпажу, головному сержанту роти керувати людьми?

– Спочатку було важко, а потім набув досвіду, і зараз все класно. Головний сержант роти – це практично друга людина в підрозділі.  Я досяг своєї мети, маю гарну посаду, на мою думку, найкращу. Маю хорошу репутацію – ніколи не думав, що так можна служити, як я служу. Що в ЗСУ колись таке буде можливо.

– Батьки що кажуть про твоє рішення служити?

– Мама як мама  – не хоче, щоб син воював. А батько пишається мною, а відколи пішов у танкісти, то взагалі.

 


Переглядів: 106

Останні новини