Їжак-ветеран, або Більше ніж бізнес

Їжак-ветеран, або Більше ніж бізнес


Можна сказати, що «DER IGEL», або ж «Дер ігль» в українському прочитанні, – це тату-студія. Можна сказати, що це ветеранський бізнес. Але жодне визначення не буде вичерпним для цього простору. Майстерня образів і втілення найхимерніших фантазій, наповнена характерним військовим гумором і монотонним дзижчанням голки, а ще місце, де просто хочеться бути.

«Насправді, слово «ветеранський» – це в жодному разі не перевага, – розповідає вчорашній аеророзвідник Євген Ярило, засновник студії. – Це значною мірою відповідальність, якась планка. Але я не одноразово повторював і акцентую увагу на тому, що префікс «ветеранський» перед «бізнес» не дає права надавати неякісні послуги. Ми на рівних умовах з усіма на ринку. Не можна сказати, що от ветерани відкрилися, і всі до них побігли!.. До нас приходять, приглядаються, дивляться наші роботи, нас оцінюють. Якщо ми будемо давати поганий продукт, то називайся ти хоч тричі ветераном космічної п’ятої хвилі Зоряних воєн, ніхто до тебе не прийде!.. Так, у нас є родзинка, ми можемо красиво розповісти, де ми були, що робили, але якщо ми руками робимо «косяки», вибачте, ніхто не прийде!.. Не треба акцентувати на ветеранській темі як на перевазі. Це всього лише частина нашого життя».

До війни Євген займався будівництвом, його сфера інтересів лежала далеко від мистецтва чи військової справи. Проте 2014 рік вніс свої корективи: «В 2014-му прийшло розуміння, що є час миру, а є час війни, і цей час війни настав. Я пройшов військовий вишкіл, допомагав потім цим вишколам. Відкрилися курси для керування безпілотними літальними апаратами, я стежив за шляхом командира, що на жаль, загинув, – Чубаки, – як діяв перший склад «Азову». Потім він відкрив проект «Аеророзвідка» волонтерський. Ми з ним допомагали одне одному. Допомагали навчати людей, я підбирав кадри. Перший виїзд на фронт – це був січень 2015-го, ми приїхали в Тоненьке, саме тривали бої за ДАП… Ми виконували завдання відповідно до тієї ситуації, яка була – коригування, виявлення противника… але вже тоді у мене було розуміння, що таке тактична медицина, з якого боку тримати зброю, і як поводитися в якій ситуації. Я свідомо готувався, це не був порив. Я прагматично підійшов до справи, привів себе у нормальну фізичну форму, здобув якісь навички на вишколах».

Займатися аеророзвідкою Женю надихнула сама ідея підрозділу. «Це не була ідея виграти війну зі зброєю в руках, – згадує він. – Це була ідея зробити окрему військову частину, яка б займалася цим питанням. І я зрозумів, що для мене це дуже цікаво – ми не просто зміцнюємо точку А на фронті, а ми всі змінюємо, модернізуємо нашу армію. Це круто було, це мене захопило! Я зрозумів, що аеророзвідка – це те, де я хочу бути. Це була майже мрія, і ця мрія втілилася – зараз є така частина, яка цим займається, хлопці, які захотіли продовжити цей шлях, підписали контракт і служать там. Я зрозумів, що моя задача, яку я сам собі ставив, виконана. Настав час займатися соціальним життям, голову збирати докупи. Будуть інші задачі, які потребуватимуть моєї уваги на фронті, я не зарікаюся, може, поїду ще раз».

Процес повернення до мирного життя – це ще одна війна, яку ветеран веде з самим собою. Переможцем виходить не кожен: «Адаптуватися – не скажу, що це було просто. Війна – це зміни. Необов’язково позитивні або негативні. Просто людина приходить інша. І те, що тобі цікаво було раніше, може перестати бути таким. У мене була криза, я зрозумів, що входжу в штопор, і звернувся за допомогою. Боженька посміхнувся і направив мене до класних психологів з центру «Axois». Отримавши там консультацію, я вирішив свої якісь соціальні, фінансові, сімейні питання. На той момент я вважаю, що без підтримки психолога мені б було дуже важко. Я розповів про свою ідею, що я хочу зробити таку студію, мене підтримали. Підтримали, до речі, більше тим, що відправили на курси SMM, оплатили їх. Я не вмію бити татухи, я веду сторінку, спілкуюся з клієнтами, займаюся організаційною роботою».

Сама ідея тату-студії виникла випадково. Євген разом із двоюрідним братом потрапив на тату-фестиваль «Tattoo collection». Брат – також Євген – мав свою тату-студію під Донецьком. Ярило зізнається – раніше ніколи не був «адептом татуювань», та майстерність брата його вразила: «Я подивився на його роботи – кажу, слухай, яка крута штука! Це майже змінило моє ставлення до татухи. І запропонував робити щось тут, бо це цікаво, це драйвово. В нас дуже багато майстрів виїхало за кордон – Європа дає можливість заробляти більше. Але хочеться працювати тут, підтримувати економіку, розвивати малий бізнес. І так виникла ідея…».

В тату-студії діє своя «корпоративна етика» – тут майже всі Жені, і майже всі – рудобороді. Іноді студія «гастролює» по лінії фронту, аби бійці отримали змогу набити якісні татуювання у нормальних санітарних умовах. «Квартирують» у друзів у Карлівці – «Тризуб Дентал», об’єднання волонтерів-стоматологів, що лікують зуби на найвищому рівні майже у польових умовах.

Вбити дракона, набити легіонера

Окрім власне тату, тут також надають інші послуги – є татуаж, виведення тату, невдовзі обіцяють додати до списку пірсинг.

«Це Гена, дракон, ми його прибираємо… у нас змінилися плани…» – кремезний боєць лягає на кушетку, майстер змащує дракона, і короткими спалахами починає працювати лазер. Лазер небезпечний для зору, тож коли він працює, усі в приміщенні мають вдягти темні окуляри. Сергій, котрий, власне, займається виведенням набридлого плазуна, розповідає, що цю процедуру майже неможливо спрогнозувати – все залежить від властивостей шкіри, від того, наскільки глибоко «били» тату та багатьох інших факторів. Виведення триває кілька сеансів, між якими має бути проміжок півтора-два місяці. Іноді те, що «наваяли» за годину, доводиться виводити кілька років.

Проте Сергій каже, що «під нуль» татуювання прибирають рідко. Зазвичай висвітлюють, аби набити зверху кращий, більш якісний малюнок. А місце дракона Гени, ймовірно, займе слов’янський символ Алатир, відомий також як «хрест Сварога».

Тим часом у сусідній кімнаті ще один Женя наважився на першу в житті татуху – римського легіонера на плечі. Женя-майстер робить свою роботу так тонко, що клієнт зізнається – не відчуває жодного болю. «Якогось підтексту немає, символізму немає… – каже юнак. – Просто я давно хотів тату, а це тату віддалено схоже на тату мого батька… але хлопці його осучаснили, зробили гарним».

Люди до студії йдуть невпинно – люд різний і неординарний. Хтось приходить з дітьми, хтось – парами. Оксана прийшла з чоловіком. Собі робить татуаж, а чоловік набиватиме собі тигра. В Оксани це вже другий сеанс. Минулого разу їй робили верхні повіки, зараз робитимуть нижні.

«Враження – це все було дуже на висоті, тому що я сильно боялася, що це буде не гігієнічно, або мені зроблять не так, як я себе фарбую, – говорить жінка. – Тут Сергій нафарбував мене так, як я могла лише мріяти, і потім вивів це у татуажі, і було дуже красиво, класно, мені дуже сподобалося! Всі мої страхи пішли, я спокійно сюди приходжу, очікую, що вийду звідси красунею, втілю свою мрію!..».

Сергій розповідає, що очі у всіх людей мають дещо різну форму. Задача майстра татуажу – підкреслити природні лінії, зробити їх більш виразними.

Марія прийшла з донькою – вона виграла свій «щасливий квиток»: «Одна торговельна марка проводила конкурс на Фейсбуці, і там була умова – дитинці  речі, а мамі – татуювання. Я його виграла, і нарешті прийшла робити це». Зображення в мами на руці і в доньки на сукні буде однаковим: птаха з квіткою.

До слова, існує традиція робити «парні тату». «Дві людини роблять татухи, котрі доповнюють одна одну, і це коли розумієш, то мозок розривається: «А це ж був от такий задум!..» – говорить Євген. – Для мене це круто. Коли люди разом, ти одразу розумієш, що це пара. До речі, парні татухи роблять не лише закохані чоловік і жінка. Буває, мами з доньками приходили і робили собі парні татухи, і це теж виглядає круто!».

Тотемні істоти

Назва салону в перекладі з німецької означає «їжак». Відповідний звір зображений на логотипі та шевронах, які майстри дарують своїм «клієнтам» на фронті. «Одне зі складних питань було, як назвати студію, – згадує Євген Ярило. – Ми сперечалися дуже багато, були різні ідеї. Хотілося чогось і брутального, і «мімішного». І от виникла ідея назвати студію «Їжаком», але щоб додати брутальності, переклали німецькою – «DER IGEL» – інакше звучить, ну і прив’язати до ветеранства – ветеран приходить з війни, у нього голки, Всесвіт його лякає, але потім він розкривається, і це дуже прикольна істота, але не треба забувати, що це хижак».

У салоні діють певні обмеження. Тут не роблять татуювань особам, яким не виповнилося 16 років, а з 16 до 18 – лише за згодою батьків. Також майстри не візьмуться за роботу, якщо клієнт буде в стані алкогольного сп’яніння, адже від цього гірше згортатиметься кров.

Окрім їжака, майстрів на роботу надихають череп Йорік та манекен, вбраний в обладунки імперського штурмовика «Зоряних воєн». Обладунки також у певному сенсі є «ветеранськими» і мають свою історію.

«У нас є спеціальний костюм, коли його вдягаєш, у майстра не болить голова, тому що він не чує, як кричить клієнт, – говорить Женя. – Але історія тут інша, давня. Цей костюм мені подарували на День народження, і я відвіз його на фронт. І був момент, коли я вважаю, що наставив людину на шлях праведного життя, і це вже виправдовує перебування костюму на фронті. Вдягнувши цей костюм, я вийшов на дорогу, взяв кулемета, гранатомет повісив… Всі наші раділи, місцеві були в шоці – всі ж бачили «Зоряні війни». І тут так сталося, що виїжджав один з бійців, що був напідпитку, – таке буває, – подивився на мене, пригальмував одразу – він не розумів, що коїться. І тут просто ніби для нього приїжджає водовозка. Водовозка та й водовозка, але ж хлопці там з гумором, і написали на ній «Спирт». Він дивиться на мене, на ту водовозку, і просто з переляку їде назад. Ми поржали, звісно… Зранку він приходить до нашого розташування, чистий, поголений, одеколоном набризканий… «Хлопці, – каже, – я, мабуть, з горілкою зав’язую, бо вчора тут таку «бєлку» зловив!..». Людина так кинула пити, і це прикольна історія. І ми вирішили, що ці обладунки мають бути у нас в салоні – це така «фішка». Всі люблять з ними фоткатися, ми беремо їх з собою на всі фестивалі тощо».

Ювелірна тонкість

Сергія Панова, майстра перманентного макіяжу (а також виведення татуювань) неофіційно називають «морським котиком», адже він служив у морській піхоті.

«До війни займався дизайном інтер’єрів, обіймав посаду креативного директора компанії, ведучого дизайнера… – розповідає майстер. – Років дев’ять я відпрацював дизайнером інтер’єрів, цілком успішно. А перед війною уже все пішло нанівець. Ми ще працювали над одним маленьким проектом, але Майдан поставив всі крапки над «і», робота не йшла, просто не хотілося вже цим займатися, всі думки були «піти». Зрештою, так і вийшло, в 2015 році я пішов в армію. Потрапив до морської піхоти. Воював у складі 501-го окремого батальйону морської піхоти, пізніше перевівся і воював у складі 1-го окремого батальйону».

Відслуживши півтора роки, Сергій повернувся. Як і в Євгена, цей процес не був безболісним: «Після повернення я точно знав, що не хочу займатися дизайном інтер’єрів у жодному разі, а чим займатися натомість, не мав жодного уявлення. Півроку після «дембеля» майже минуло, я зрозумів, що сам не виберуся, пішов по психологах. Один із них радив робити бодай щось, хоча б повернутися до дизайну… і тут я згадую, що під кінець демобілізації я набивав хлопцям татуювання. Хлопці з’ясували, що я був пов’язаний з малюванням: «О, ти ж малюєш!.. давай татухи нам пороби!». Це перший досвід у мене такий був. Я згадав про це. Кажу: хочу татуювання робити! Мене відправили на перші-ліпші курси. Курси татуювання не знайшли, знайшли курси перманентного макіяжу. По суті, принцип той самий, тільки техніка виконання трохи інша. Закінчив курси, кайфонув у процесі роботи – сподобалося! На курсах був ще один ветеран, працює у Вінниці зараз. Життя – цікава штука, не знаєш, чим будеш займатися за рік».

Боєць згадує, як на війні набивав тату буквально під обстрілом у бліндажах. Процес перервати було неможливо, тож доводилось працювати під кулями, попри бажання «клієнтів» бігти воювати.

З Євгеном Сергія сконтактували психологи, мовляв, є уже один ветеран, який відкрив власну студію. Хлопці знайшли спільну мову, і співпраця триває.

«Точно знаю, що велика кількість людей, які повернулися з АТО, вони не знають, чим хочуть займатися, – розмірковує Сергій. – Це, мабуть, головна проблема, коли немає цілі. Те, чим ти займався до війни, не тішить. І я рекомендую звертатися до психологів, до професіоналів. Тому що сама людина не вилізе. А з кваліфікованим фахівцем це простіше. І ще радять робити що завгодно, чим завгодно займатися, аби не сидіти і не закисати. Тому що можна тижнями не виходити з дому, закрити жалюзі, сидіти в комп’ютері і своїх спогадах, на телефоні з побратимами. Треба виходити в соціум, спілкуватися з людьми. Звикати до їхньої думки, приймати їхню думку, інакше просто неможливо. Хоча я розумію, що коли повернувся звідти, у тебе своя правда, і для тебе вона на першому місці…».

У студії робота пішла легко. Сергій має ювелірну освіту, а отже, з дрібною моторикою працювати доводиться не вперше. Зізнається: жодного звикання не було, робота майстром заспокоює, вводить у напівмедитативний стан, дозволяє думати про своє.

«Роковий» напрямок

Хлопці розповідають, що для розвитку ветеранського бізнесу ризики такі самі, як і для будь-якого іншого стартапу. «Я не знаю державних програм, які б надавали ветеранам якісь «плюшки», – говорить Ярило. – Так, можна якийсь грант знайти. Але цивільна людина так само може виграти грант на розвиток малого бізнесу. Взагалі зараз стоїть задача розвивати бізнес в Україні, малий зокрема. І знайти підприємцю якісь можливості фінансування свого проекту зараз дуже навіть непогані».

Майстри запевняють, що готові ділитися досвідом із будь-якими початківцями.

Звісно ж, поняття «ветеранський» не обмежується самою лише назвою чи наявністю шевронів. «У нас патріотична студія, – говорить її засновник. – Є знижки на патріотичні тату – вишиванка або державна символіка. Ми надаємо знижки всім, хто був на лінії зіткнення незалежно від того, чи є статус учасника бойових дій. Побратими з «Правого сектору», з «ОУН» – досить поставити кілька питань, щоб зрозуміти, чи була людина на фронті. Знижка суттєва – 25%, це така повага всім, хто там був, є, буде… внесок у наше братерство».

Студія відкрита для всіх – не лише для ветеранів.

Чоловічий колектив «розбавляє» одна майстриня тату, ще одна Женя – Щербіна. «Тут я не так давно працюю, а взагалі татуюваннями займаюся п’ять років, – каже дівчина. – Я пробувала себе на більш «цивільних» роботах, але поверталася у своє середовище. З Женею познайомилася через знайомих, «сарафанне радіо» діє. Розповіли про Женю, який відкрив свою студію, сказали, що йому «треба дівчинку в команду». Ось так і вийшло, що я тут опинилася!..».

Руки дівчини у вибагливих татуюваннях, і вона зізнається, що на цьому спинятися не планує. Вона переїхала з Чернігова, де в неї своя база клієнтів, та чимало з них не лінуються їздити до неї й надалі.

«У студії їм дуже подобається, кажуть, що будуть ходити постійно!.. – говорить вона. – Тут взагалі таке коло людей – переважно ветерани, люди, які приїхали з АТО на кілька днів у відпустку, і вони вже знають, що тут хороші майстри… Ну тобто люди на одній хвилі, це круто!.. Знаєте, сімейна атмосфера!.. Не кожному щастить ходити на роботу, де комфортно, всі добрі, хороші!»

Нещодавно до компанії приєднався Роман зі Львова, що, за словами Євгена Ярила, допомагає усім іншим вдосконалювати українську. Майстри розповідають про різні стилі тату – реалізм, олд скул, дотворк, нео-традішнл тощо. На стінах приклади найрізноманітнішої графіки. Ризик перебування в цьому приміщенні полягає у тому, що від цих історій та атмосфери мимоволі починаєш думати, а чи не набити татуху й собі.

«Ми хочемо, щоб наша студія була не лише місцем, де людина прийде і зробить якісне тату, це певне суспільне коло, драйв, дружні стосунки… – розповідає Євген, і, здається, це його бажання вже втілене. – Ми проводимо різні акції, розігруємо квитки на рок-концерти. Я дуже люблю рок, і взагалі татуювання – це такий «роковий» напрямок, як на мене. В нас найдрайвовіша студія у Києві і, я думаю, в Україні. Ми дуже швидко набираємо оберти, задаємо тон у цьому бізнесі. Мене тішать ці задоволені очі!..».

«Не треба боятися починати! – запевняє Сергій. – Навіть з нуля. Головне, не сидіти на місці, виходити, спілкуватися…».


Переглядів: 58

Останні новини