За сотню метрів від ворога. Репортаж з передової під Донецьком (Фото)

За сотню метрів від ворога. Репортаж з передової під Донецьком (Фото)


Володимир Маркевич перебував на спостережному посту однієї з позицій, яка розташована на передньому краї неподалік Новомихайлівки. Він, бойовий медик, нещодавно відзначив своє 48-річчя, а за місяць мав би ще одну дату – рік служби у 24-й окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Але того дня, 23 березня, військові на позиції почули постріли – працював ворожий снайпер. Командир наказав всім заховатися в укриття. Володимир не встиг – в нього влучила 12,7-міліметрова куля противника. На рідній Львівщині  на нього чекала мати. У військового залишився 22-річний син Кирило.

З дня, коли сталася трагедія, минуло всього кілька тижнів. Але це війна, тому побратими Володимира на цій позиції продовжують виконувати бойові обов’язки.

«Ворожі ДРГ йдуть по посадках вночі»

У кількохстах кілометрах від передової може здаватися, що фронт стоїть на місці. Та, щоб побачити, як насправді просунулася українська армія за п’ять років війни, достатньо оцінити відстань від старих до нових позицій.

Ідемо бездоріжжям, полями Донецької області. На деяких ділянках вже почали працювати фермери, деякі – занедбані та порослі сухою травою. Це означає, що вони досі заміновані. Попід роз’їждженою колесами військових автівок дорогою стоять дерева-сходи: дошки на них набиті так, щоб можна було вилізти на саму верхівку. Поруч – закинуті бліндажі та окопи, де вже осипалася земля.

Приїжджаємо на позицію. У «супровід» нам дають невеликого зросту дівчину Віку. Їй 18 років, вона – механік і зовсім нещодавно в армії. Дорогою жартує: чоловіки, коли дізнаються про її спеціальність, дуже дивуються.

– Близькі підтримали твоє рішення йти до війська?

– Можна я не буду повторювати дослівно те, що вони сказали? – сміється вона. – Але зараз вже звикли.

Підходимо до позиції. Бійці тут завжди чимось зайняті: здійснюють інженерні роботи для безпеки військових, хтось рубає дрова, хтось готує обід, хтось відпочиває у бліндажі перед чи після чергування. Під першим весняним сонцем дрімають коти.

– Ну що, понаобирали… – каже військовий з позивним Дядя Коля.

Він закурює та гортає стрічку новин Facebook. Дядя Коля на передовій з літа 2014-го. Спочатку служив в «Айдарі», зараз перейшов до 24-ї бригади. Бо, каже, якщо вийде передати здобуті знання та вберегти чиєсь життя – це буде для нього найбільшим щастям та мотивацією.

– Я сподівалася, що хоча б тут, на передовій, відпочину від цих трешових новин, – говорю я.

– Ми ж також стежимо за новинами, як по-іншому?

Новинами з «великої» землі цікавляться тут не менше – ловлять повільний інтернет або дивляться сюжети по телевізору. Та насправді часу на це не так вже й багато. Після недовгої розмови Дядя Коля та 23-річний командир роти Богдан підуть обходити позиції і повернуться тільки надвечір. Так – кілька разів на день.

Відстань до ворога тут близька: від деяких позицій до окупанта – всього кількасот метрів. Часто тут «працюють» снайпери, буває, що окупанти намагаються підійти до позицій українських військових.

– У більшості випадків підходять по посадках, ідуть уночі. Але зараз спокійно, – розповідає Богдан. – Нещодавно на позиції був «двохсотий» з моєї роти. Почався обстріл зі стрілецької зброї. Я дав команду в укриття, але так сталося… Ми непогано їм помстилися. Ми чуємо перехвати противника. Якось після роботи батальйону, який стоїть поруч, було два вбитих бойовики».

Українські військовослужбовці знають, хто стоїть навпроти них, – росіяни, 3-й територіальний батальйон 100-ї бригади.

– Заїжджають різні. Були спецслужби, адже чутно, коли працюють фахівці. Ще були грузини, чеченці. Також заїжджають групи снайперів, – говорить офіцер.

Після цих слів з’являється липке відчуття, немов просто зараз з якоїсь «зеленки» за тобою спостерігають через приціл.

Неподалік одного з бліндажів розташований інший – згорілий та напівзасипаний. Коли, чому та під час чиєї ротації він горів – невідомо. Тут же бійці змайстрували імпровізований спортивний майданчик – турнік із товстих гілок та штангу з пластикових пляшок.

– Це вам пощастило, що вже грязюка підсохла. Ще кілька тижнів тому тут було справжнє болото, – говорить військовий, який приглядає за нами, поки ми «обстежуємо» старі спостережні пункти на позиції.

Молодий хлопчина поміж іншим розповідає, що на службі познайомився з дівчиною і скоро має одружитися. І, здається, вперше під час нашої розмови він посміхається.

«Я тут потрібна більше»

Ідемо на іншу позицію. Там нас зустрічає боєць середнього віку, який рубає дрова. Він проводить «екскурсію» траншеями до кухні. У невеличкій кімнаті душно – кухар саме закінчив готувати вечерю та вийшов покурити. Кава – перше, що пропонують на війні гостям і побратимам. З півгодини чекаємо, поки старий чайник скипить на дров’яній пічці.

Якщо пройти далі траншеями, можна натрапити на ще кілька «кімнат». В одній з них, де стоїть буржуйка, стіл та дерев’яні лавки, чаюють дівчата.

Олена – медик. Жінка родом із Луганщини. У 2014 році її місто було окуповане. У вільний час вона, на той момент медсестра дитячої лікарні, надавала медичну допомогу саме військовим 24-ї ОМБр. А згодом вирішила підписати контракт з бригадою.

– Бо я тут більше потрібна, ніж там. До того я працювала у дитячій лікарні, але військові – вони, як діти малі. З дітьми, мабуть, було простіше, а тут ще кожного треба вмовляти лікуватися, – сміється медик. – На щастя, у мене не було важких поранених. Правда, нещодавно у нас був загиблий, ну, ви знаєте… Але там було неможливо врятувати…

Удома на жінку чекають батьки та син. Він страшенно пишається мамою, коли вона приїжджає додому у військовій формі.

Нашу розмову уважно слухають дівчата: механік Віка та помічниця гранатометника Жанна. Це вже її друга ротація.

– У мене багато друзів загинуло на війні, тому я і вирішила піти, допомогти іншим, спробувати себе. Відмовити від цього мене було нереально. Я себе тут ліпше почуваю. Немає у нас розподілу на хлопчик-дівчинка, ми в усьому допомагаємо один одному, – говорить Жанна.

– Ось ви два роки на війні. Вам за цей час було дуже страшно? – питаю.

Жанна замислюється.

– Страшно, коли мама падає на землю, коли діти плачуть, – відповідає жінка. – А коли йде бій, то ні про що не думаєш. Мабуть, це через адреналін. Але ми такі, що ми зі всього можемо стріляти.

Коли почне сідати сонце, до бліндажів повернуться Богдан та Дядя Коля. Ми поговоримо про війну та бойові дії, про те, як це – бути молодим командиром набагато доросліших за тебе бійців та що робити з тим, що навіть за 50 кілометрів від передової людям здається, що війни не існує.

Богдан до опівночі під каву та цигарку розповідатиме смішні історії зі свого життя під час навчання у військовій академії та коли потрапив до війська. А потім проведе нас до свого бліндажа, покаже дерев’яні дошки та вільні спальники. Сам він піде подрімати тільки глибокої ночі, а до того слухатиме постійно працюючу рацію та відповідатиме на тріскотіння «тапіка».

«Крокодил», з якого обстрілювали бойовики

Наступного ранку ми поїдемо на іншу позицію, де несе службу ще одна з рот бригади. На під’їзді до неї відкривається типова для Донбасу картина – великі терикони. Вони вже давно стали небезпечними для життя – саме звідти ведуть вогонь окупанти.

– Це ж терикон, який називають «Крокодилом», – пояснює прес-офіцер Олександр. – Звідти бойовики постійно обстрілювали наших військових з ПТРК, ДШК, СПГ та мінометів. Та нещодавно їхні позиції наші бійці знищили.

«Крокодил» самі бойовики називали «опорой и основой для обороны Донецка с западного направления» та хизувалися на своїх пропагандистських ресурсах тим, що з цього терикону «контролируется и дорога Красногоровка–Марьинка, и сами поселки».

Щоб дійти до позицій, де перебуває командир роти Олександр, треба швидко пересуватися відкритою місцевістю – полем. Всюди тут стоять погнуті опори електромереж, постраждалі від боїв.

Повз позиції військових проїжджають цивільні автівки – неподалік розташоване українське КПВВ. На ньому з’юрмились люди, які їдуть з тієї сторони. Ще кілометри зо два – територія, на якій живуть за правилами окупантів.  Якщо якась з машин затримується біля позицій, військові їх відганяють. Хто знає, чи не фотографує хтось через вікно наші укріплення, щоб передати інформацію ворогу?

– Удень у нас взагалі не стріляють, тому що ми одразу ж закриємо КПВВ, а для противника це невигідно, – розповідає Олександр. – Але вдень можуть «працювати» снайпери, тому завжди треба пересуватись траншеями. Раніше бойовики відкривали вогонь уночі. Та зараз хлопці перекрили той сектор, звідки по нам стріляли.

Молодий офіцер веде нас траншеями. Каже, найголовніше – кожного дня розмовляти з бійцями та нагадувати, щоб ті берегли свої життя.

– Люди звикають до всього. Коли стріляють, то вони себе тримають у тонусі, а так починають розслаблятися, а це на користь противнику, – пояснює Олександр.

Ми йдемо до «Уралу», який відвезе нас до штабу. Через тиждень офіцер напише: «На позиції – поранені».

 


Переглядів: 98

Останні новини