Замість чоловіка мені зателефонував «атаман войска донского», – дружина військовополоненого

Замість чоловіка мені зателефонував «атаман войска донского», – дружина військовополоненого


Богдана разом із двома побратимами захопили бойовики, коли українські воїни проводили бойову операцію. Того дня танк Пантюшенка отримав завдання виїхати до Путилівського мосту, закріпитися та забезпечити прохід саперів. Ті мали підірвати міст, яким терористи гнали свою техніку, щоб працювати по захисникам Донецького аеропорту.

Але танк українських бійців підбили бойовики. Усіх трьох членів екіпажу, один з яких був поранений, захопили у полон, знущалися й били.

Під час крайнього великого обміну військовополоненими у грудні 2017 року мама й дружина до останнього чекали на Богдана. Але його так і не повернули додому…

“Повернись живим” поспілкувався з дружиною Богдана, Вікторією Пантюшенко. У шлюбі вони щасливо прожили один рік. А потім чоловік пішов воювати. Це – її монолог.

“Це сталося 18 січня 2015 року. У мене не було жодного поганого передчуття. Ми з Богданом поспілкувалися телефоном о 7-й годині ранку. Він завжди телефонував вранці, щоб повідомити, що з ним усе нормально. Того дня він сказав, що вони кудись їдуть, але я не знала, куди саме. Потім мав бути вечірній дзвінок. Але зателефонував не мій чоловік. Я почула: “Я – атаман войска донского, ваш Богдан попал в плен”. Не одразу повірила, почала ставити запитання. І тоді трубку передали Богдану. Він сказав, що це правда, але більше нічого не знав. Я тоді запитала, чи казати про це батькам. “Кажи вже, що робити”, – відповів він.

Богдан Пантюшенко в полоніФото: Facebook

У той момент у мене почалася істерика. У Богдана ще був планшет з карткою, я на нього телефонувала. Ніхто не відповідав, а потім через кілька днів мені зателефонували, почали казати, що Богдана вже немає, його розстріляли. Тоді були страшні часи, коли розстрілювали полонених. Але ми дізналися, що він живий.

Після цього я себе опанувала і почала телефонувати, куди могла: в СБУ, в Міноборони, на гарячі лінії. Потім до мене приходили з поліції.

Коли Богдан пішов на війну, то ми навіть гадки не мали, що він може потрапити у полон. Його батько – військовий, але він ніколи не розповідав про те, як себе правильно поводити у такій ситуації.

Я – не та людина, яка буде впадати у депресію. Я розумію, що нам тут треба діяти, а не плакати та істерити. Тому почала контактувати з журналістами, шукати родичів хлопців, які також перебувають у полоні, влаштовувати акції. Їм там набагато гірше, ніж нам тут, тому потрібно робити все, щоб наших хлопців звідти забрати.

Спочатку батьки Богдана також їздили на акції. А потім раптово померла його сестра, залишилося двоє дітей. Ця трагедія забрала багато сил у батьків, тому я намагаюся, щоб вони менше відвідували різні акції чи заходи, бо це морально завжди важко.

Я вважаю, що це й наша немала заслуга, що хлопців тримають у більш-менш людських умовах. Тому що ми на всіх можливих зустрічах, ефірах, поїздках порушуємо цю тему, ми одні з найактивніших родичів. Під час будь-яких візитів міжнародних організацій та сторона показує лише наших хлопців, тому що про них багато говорять.

По телефону ми з чоловіком спілкувалися крайній раз у червні 2016 року, а крайній лист від нього був у вересні 2018 року. Раніше хоча б листи регулярно надходили, але зараз і їх немає.

Ми знаємо, що після останнього великого обміну Богдана перевели з колонії Макіївки до СІЗО міста Донецька. Зараз вони перебувають там вп’ятьох в одній камері: Богдан, Олександр Коріньков, Сергій Глондар та ще двоє хлопців, які потрапили у полон у 2018 році, – Василь Жемелінський з 57-ї ОМПБр та Володимир Воскобойник з 30-ї ОМБр.

Про умови Богдан детально не пише. Звісно, харчування там – це якась баланда, тому він просить передачі. Через Червоний Хрест ми маємо змогу передавати їх щомісяця. Але немає такого, що він жаліється. Він більше питає, як у нас справи. Йому цікаво, що тут відбувається, він стільки років перебуває в інформаційному вакуумі. Богдан працював програмістом до війни і мав багато  інформації, тому зараз розпитує новини.

А пише здебільшого про важливі речі. Наприклад, у вересні їх відвідували представники ОБСЄ. Уперше за час після останнього обміну. Та Богдан був розчарований, хоча він і раніше не був від них у захваті. Вони не змогли навіть пояснити йому, який у нього статус на міжнародному рівні.

А ще він постійно пише про те, що я маю триматися, тому що на мені батьки, родичі, що я не маю права здаватися, дає настанови. Це й дає сили триматися, чекати.

Пересічні люди не розуміють, як це – перебувати у полоні, тим більше, стільки часу.

Я з ними мало спілкуюся на цю тему. Люди, які живуть мирним життям, погано розуміють і війну, а тим паче військовополонених.

Інколи чую такі розмови, мовляв, Богдан так довго у полоні, то вже може перейшов на той бік, або “Як це держава не може стільки часу витягнути хлопців? Отже, вони нікому не потрібні”. У мене теж інколи з’являються такі думки, але хлопці насамперед потрібні нам. Те, що їх там тримають у більш-менш нормальних умовах, говорить про те, що ми їх повернемо, і все буде добре, вони будуть дома.

З цією думкою я прокидаюся і засинаю. Коли він повернеться, я дуже хочу,  щоб ми в колі родини та друзів сіли за стіл і нарешті відчули цю радість і полегшення, що всі вдома, і життя повернулося в наш дім. А потім обов’язково поїдемо на свій уже давно запланований спільний  відпочинок.

Ми обоє подорослішали. До війни у нас було безтурботне життя, а потім стався Майдан, у якому ми брали участь, війна. Ми стали мудрішими. Хоч і такою ціною”.


Переглядів: 95

Останні новини