«Знаю кожну позицію на передовій»: як на фронті працюють співробітники «Повернись живим»

«Знаю кожну позицію на передовій»: як на фронті працюють співробітники «Повернись живим»


Протягом двох років для Андрія це звичайний ритуал: ранок, кава, сигарета, перевірка, чи все на місті, а потім – дорога на схід.

Ми виїжджаємо з Києва, коли на вулиці ще темно.

– Попереджаю: наступна зупинка у Харкові, потім – у Бахмуті. Маємо доїхати до того, як стемніє, – каже Андрій. – А їхати нам близько 700 кілометрів.

Паралельно з іншого кінця Києва їде ще одне авто, у ньому – волонтер Андрій Алісов та менеджер по роботі з військовими, ветеран війни на Донбасі, офіцер запасу Олег Карпенко. На сході саме розпочинається ротація військових, тому завдання співробітників фонду – прийняти десятки тепловізорів у бригади, яка виходить із зони проведення ООС, та передати тій, яка стає на їхнє місце. Все це – клопітка робота, адже жодна з рот не має залишитися без «очей» ні на день.

«У мене тут загинув перший командир»

У машині по другому колу грає Скрябін. Періодично відчиняються вікна, у які виходить сигаретний дим.

– Ми познайомилися з Дейнегою в Авдіївці. Я тоді був у розвідці, а вони привезли допомогу та шукали, з ким можна контактувати з цього приводу. Напевно, він вже тоді вирішив, що я маю бути у фонді. Коли я демобілізувався, то мені запропонували працювати у «Повернись живим». Я ж не кадровий військовий, просто, коли почалася війна, пішов на фронт, – розповідає Андрій.

Він усю дорогу терпляче відповідає на запитання та розказує історії про свою службу. Смішні, сумні або такі, які ще довго не можна виносити на загал.

Андрію телефонують хлопці – машина, на якій вони їхали і яку мали передати військовим, зламалася на трасі за кілька десятків кілометрів від Полтави. Ми підбираємо їх, заїжджаємо на заправку, п’ємо каву та вирушаємо далі.

Попереду – Харків та дорога у Донецьку область. Перетинаємо межу між двома областями близько 15:00. Їдемо трасою через відновлений міст, який був зруйнований у 2014 році, коли йшли бої за Слов’янськ між українською армією та бойовиками. Про ті часи й досі нагадують напівзруйновані будинки вздовж траси.

– Це той міст, який був розбитий. Я, коли ще служив, то ледве з нього не злетів. Якраз був після поранення, – говорить Андрій.

– А в мене тут загинув перший командир, – додає Олег.

До Бахмута прибуваємо, коли вже починає сутеніти. На Донбасі вечір приходить раніше, ніж у Києві. Заїжджаємо на СТО, забираємо автівку, яка була на ремонті, перевантажуємо частину тепловізорів до її салону та розділяємося. Ми з Олегом залишаємося на ночівлю в одній із бригад, яка стоїть у Бахмуті, Андрій вирушає далі – у Карлівку. Туди він доїде близько 20:00.

«Краще не ходіть сама по вулицях»

На столі у кімнаті командира бригади розкладена карта. Його телефон дзвонить кожні три хвилини – доповідають обстановку з позицій.

– Вибачте, – говорить він нам, слухає та дає команди.

Нас розміщують на ночівлю в одному з батальйонів бригади. Військові проводять до столової, де годують вечерею, та ще довго ведуть розмови про те, як служать та що планують робити далі. Тиша у довгих коридорах, де по обидві сторони розміщені кімнати, в яких живуть бійці, настає після 22:00.

Другий день відрядження. Ми прокидаємося о 7-й ранку, снідаємо та їдемо в Луганську область. Розбитою та пустою дорогою, ожеледицею, очі засліплює сонце. Приблизно за годину у Попасній, далі – дорога до КСП однієї з бригад. Ми приїжджаємо туди саме тоді, коли військові зібралися на нараду. Поки Олег спілкується з командирами батальйонів, я пересаджуюсь до автівки прес-офіцера та їду працювати разом із колегами на позиції до бійців.

У Золотому, де розташований один із підрозділів бригади, значна частина будівель розбита снарядами, а стіни посічені осколками. Але життя триває і тут.

– Как не стыдно! Как не стыдно это снимать! Ты с какого канала? Отвечай, с какого канала?! – кричить мені жінка років 50, коли бачить, що я фотографую покинуті будинки.

– Пойдем, не трогай ее, – заспокоює її інша.

Я повільно йду далі вулицею. Десь здалеку працює важке озброєння. Повертаюся до військових.

– Що це працює? – питаю.

Вони прислуховуються. Вже не звертають уваги на ці звуки.

– Це міномети. Тут так майже постійно. А ось бачите будівлю без даху? Це, кажуть, колись був пологовий будинок.

Коли вони дізнаються, що я журналіст фонду «Повернись живим», то починають дякувати за тепловізори та іншу допомогу.

– Це вам допомагають люди.

– Але ж через вас.

Поки розмовляємо, на вулиці сутеніє.

– Ви краще більше не ходіть сама по вулицях. Зайдіть у будівлю, там вас пригостять чаєм.

Йду до медичного пункту. Тут поруч із коробками з медикаментами стоять ліжка бійців. Військовий медик пригощає мене кавою та розповідає: зараз, на щастя, немає важких поранень, а зима традиційно – час застуд. Поки ми теревенимо про життя, до комбата приїжджає Олег. Вони дивляться на великі екрани, розглядають карти та домовляються про необхідну техніку. Наостанок тиснуть один одному руки. Ми їдемо далі – на ночівлю до розвідників. Вони живуть в одному з будинків, у якому вже давно за хазяїв – військові.

На подвір’ї нас зустрічають дві собаки – Антон та Катька. Як їх звати насправді, невідомо, адже тварини дісталися бійцям у «спадок» від іншої бригади. Нас годують, наливають кави (кава та печиво – перше, що пропонують гостям військові) й показують спальні місця – залізні ліжка зі спальниками. У цьому будинку немає гарячої води, тому нас везуть до шахтної лазні. Банка тушонки та згущеного молока робить працівницю шахти значно добрішою, і вона показує нам, «новеньким», душові кімнати.

Через 40 хвилин вертаємося до розвідників. Хтось чистить взуття, хтось дивиться серіал, хтось дрімає, хтось готує суп на кухні. У кожного з них своя історія. Один із бійців родом з Донеччини та пішов воювати, аби окупанти не прийшли до його рідного міста. Інший – досвідчений правоохоронець з Харкова, який бачив невдалу «русскую весну» у рідному місті та прийняв рішення йти воювати, щоб не допустити її розповсюдження по всій країні. Бійці розповідають: незважаючи на так зване перемир’я, бойовики продовжують гатити з мінометів. Під їхні розриви ми засинаємо, щоб о шостій ранку піднятися та поїхати далі.

«Головне – не заїхати до бойовиків»

Третій день відрядження. Ранок, 20 хвилин на збори та знову – години бездоріжжям Луганщини. Вночі йшов дощ, тому грудневий сніг покрився тонкою кригою. Ми їдемо до Попасної, щоб зустрітися з іще одним комбатом, але у нього немає часу, тому вирушаємо до Донецької області.

На виїзді з Попасної нашу автівку заносить, і ми вилітаємо у кювет. З годину проводимо у заметі, поки нас не витягує «Урал» Нацгвардії.

– Прошу оцінити, що, поки нас крутило на дорозі й несло у кювет, я навіть жодного разу не скрикнула, – говорю Олегу.

– Прошу оцінити – я також, – сміється він у відповідь.

Ми приїжджаємо до Бахмута, щоб передати тепловізори бригаді. Насправді це досить довга й нудна процедура, яку кожного разу виконують менеджери фонду по роботі з військовими. Зараз система доведена до автоматизму, але так було не завжди – над нею довго працювали співробітники «Повернись живим». На кожний прилад, який передається на озброєння, складається два екземпляри договору. У документі зазначено номер тепловізора та під чию відповідальність він наданий. За цією писаниною ми проводимо близько години.

Після того, як заповнені та підписані всі папери, прощаємося та їдемо у бік Майорська. Там вже чекають військовослужбовці, які готові прийняти нас на ночівлю.

– Головне зараз – не заїхати до бойовиків, – говорить Олег.

– Дуже смішно. Ми на автівці з чорними номерами, ти у формі, а в мене у кишені – журналістська прес-карта.

– Та не переживай, по нам уночі швидше свої відкриють вогонь.

– Мені стало набагато легше, – сміюся я.

Дорогою ми заїжджаємо на заправку, аби випити кави та з’їсти хот-дог. Зупиняємося біля дороги, щоб купити яблука у бабусі, яка сидить на узбіччі зі своїм нехитрим товаром. Коли вже стемніло, дістаємося місця своєї ночівлі. Тут співробітників фонду добре знають і люблять.

Ми розмовляємо на кухні до ночі, поки у бійців не розпочинається чергування. По годинах вони розподіляються, щоб стежити за камерами та слухати рації – наші та (якщо добиває сигнал) ворожі. Зранку ми поїдемо по прострілюваній бойовками дорозі до іншої бригади, а потім знову повернемося на ночівлю сюди. Весь вечір з військовими спілкувалася журналістка з Нового Орлеану, тому відбій у четвертий день відрядження буде трохи пізнішим.

«Знаю кожну позицію на передовій»

П’ятий день відрядження. О сьомій ранку в Бахмуті ми зустрічаємося з Андрієм. Менеджери по роботі з військовими знову йдуть до бійців та з годину займаються перерозподілом тепловізорів і вирішенням питань щодо оснащення бригади.

– Зараз поїдемо до хлопців на Світлодарську дугу, – каже Андрій.

Дорогою обговорюємо вчорашній обстріл, через який було поранено десятьох військових.

– Ось чому я люблю їздити на Донбас, – раптом говорить Андрій, розглядаючи засніжені дерева на узбіччі дороги, якою їдуть, окрім нас, хіба що військові машини. – Дивись, як гарно.

– Ти раніше їздив по всій лінії фронту сам?

– Так.

– Як ти справлявся?

– Та отак. Виходить бригада, ти приїжджаєш на місце і починаєш збирати тепловізори. І тут же їх треба передати іншим військовим. А ще перевірити, чи всі робочі, чи якийсь треба забрати на ремонт. Тижнями сидів був на Донбасі. Або приїжджаєш до командирів рот і починаєш дивитися, де їхні ВОПи, РОПи й розраховуєш, скільки тепловізорів їм треба дати. Немає на передовій позиції, яку б я не знав – я їх свого часу всі обійшов.

Ми проїдемо по Світлодарській дузі, поспілкуємося з військовими, які добре знають Андрія та зустрічають як близького друга. А потім вирушимо до Костянтинівки. Ми з Олегом сядемо у потяг до Києва, а Андрій залишиться на Донбасі ще на кілька днів, щоб перерозподілити всю техніку.

– Скільки ти проїхав за це відрядження? – спитаю я його через кілька днів в офісі.

– По зоні (ООС – прим. Авт.) 1,5 тисячі кілометрів, у цілому – близько 3,5.

За два тижні він знову поїде на Донбас.


Переглядів: 70

Останні новини