Директор Фонду «Повернись живим» Тарас Чмут дав інтерв’ю журналісту «Української правди» Роману Кравцю. Говорили про проблеми в управлінні військом, які не вирішуються роками, ситуацію на фронті та переговорні позиції України. Публікуємо коротку вижимку матеріалу. Повне інтерв’ю дивіться на YouTube-каналі «Української правди».
Про можливість програти війну
2022 рік був страшним роком невизначеності, оскільки ніхто не знав, що реально буде. У 2023 році почалася війна на виснаження. Чи зараз ми наближаємося до її кінця? Я не знаю. Але війна на виснаження нами потроху програється.
Я не бачу політичного розуміння можливості програшу в цій війні. Люди, які відповідають за складні рішення, чомусь думають, що ті проблеми, які накопичуються, або не мають значення, або не стосуються їх, або мають бути вирішені кимось, або кудись зникнути. Мовляв, “проблема пройде сама собою”.
Пару років тому я був у Давосі, виступав на одній з панелей. Туди приїжджає багато урядовців, політиків, дипломатів різних країн, і всі говорять: “Україна обов’язково переможе, ми за вас, ми вас підтримуємо”. А як ми маємо перемогти? Маємо вбити всіх росіян на полі бою? Маємо вбити Путіна, розвалити росію? Що має відбутися конкретно, не абстрактно? Немає відповіді. Так, може, ми не наближаємося до перемоги, може, ми навпаки наближаємося до поразки? І тоді питання: що таке поразка?
Я не бачу, щоб в країні багато людей на рівні топових політиків, урядовців, чиновників середнього рівня переймалися цими проблемами і робили щось для їх вирішення. У нас чимало хороших людей у владі, які стараються, щось роблять і дають результати. Але коли ти дивишся на проблеми з розрізу років і загальної ситуації в країні та на фронті, то ми потрошечку вичерпуємо воду з корабля, який далі тоне.
Про ситуацію на фронті
Протяжність лінії зіткнення близько 1400 кілометрів без урахування Сумщини як нової ділянки активних бойових дій. Важливо розуміти, що на цих 1400 кілометрах активні наступальні дії противника ведуться десь на 20%.
Стратегічною задачею росіян і минулого року, і першого півріччя цього року — витіснення українського угруповання з Курської області. Вони, на жаль, з цим успішно справилися, масою витіснивши нас з втратами. Далі перейшли в другий етап: формування так званої “буферної зони” з фактичною окупацією частини Сумщини, щоб спробувати потім поміняти ці території на щось.
На Харківщині — терор населення, хаотичні удари та збільшення окупованих територій у північно-східній частині області. Задача та сама, що на Сумщині: спробувати захопити якомога більше, відтягувати ресурси і, можливо, потім поміняти або мати якісь більші території.
Луганщина, на жаль, ми розуміємо, що майже вся окупована. Напрямок удару — Лиман і вихід на велику агломерацію: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка. Часів Яр і Торецьк — два великі міста, знищені росіянами, які вони ще до кінця не захопили, і це невиконана задача.
Зараз росіяни рухаються до адмінкордону Донецької області. Стратегічна задача: захопити всю Донецьку область. Покровський напрямок зараз найактивніший. Це один із важливих напрямків просування росіян, тому що перенесення війни у Дніпропетровську область означає, що ще в одній адміністративній області є окуповані території. Навіть якщо це квадратний кілометр, вони вже можуть створювати там свою військову адміністрацію і говорити про те, що вся Дніпропетровщина входить до складу Російської Федерації. Це дуже чутлива геополітична проблема.
На Запоріжжі за це півріччя відносно спокійна ділянка фронту. Втрачених територій там не так і багато на фоні інших напрямків. Поки що ця область не є пріоритетною в росіян. Херсонщина — відносно спокійна ділянка також. Росіяни намагаються там повністю взяти під контроль низку островів на Дніпрі. Частково їм вдалося, а частково — ні.
Ще є Чернігівський напрямок, на якому не йдуть активні бойові дії, але відбувається активна робота розвідувально-диверсійних груп, терор населення, коли FPV влітають у поштарів, Мавіки роблять скиди на автобуси, маршрутки. Це певний елемент прощупування і відтягування наших сил.
У Чорному морі ситуація відносно краща: зерновий коридор працює, військово-морські сили тримають під вогневим контролем усю північно-західну частину Чорного моря, спільно з Силами оборони проводять купу операцій у Криму і на російських територіях.
Про рівень підготовки російської армії
Російська армія сильна в багатьох питаннях. Але армія є інструментом. Треба дивитися ширше. У першу чергу це країна, яка має величезну кількість ресурсів і постійний приток коштів. Друге — це країна, яка має надійних авторитарних союзників, які не підводять її. І збоку є Китай, який має стриману позицію. При цьому навіть ця стримана позиція достатньо посилює російську федерацію. Один із союзників, Північна Корея, відправила десятки тисяч своїх військових воювати за росію. Україна такого не має.
Їхній оборонно-промисловий комплекс зараз працює на повну потужність. Він великий, самодостатній у багатьох питаннях і гарно розкачався, створює непогану продукцію.
У росії немає проблем із осмисленням цієї війни в суспільстві. Поки що все очевидно, всі хочуть воювати. росія повністю авторитарна і там інакше бути не може. На жаль, населення вірить у цю війну. Російська армія не зменшується попри величезні втрати. За рахунок виплат, додаткових бонусів і компенсацій для супер бідного й обмеженого населення, набирають трохи більше, аніж втрачають. Це важливий фактор. Бо у нас статистика від’ємна — ми втрачаємо більше, ніж залучаємо.
Наступне — це масштабування технологій і тих рішень, які з’являються. Наприклад, FPV як явище винайшли ми, але страждаємо тепер від цього теж ми. І росіяни швидше дійшли до оптоволокна, яке зараз є доволі сильним викликом з точки зору логістики забезпечення поля бою, якому немає простої протидії.
Про хаос в управлінні силами оборони
Проблема приданих підрозділів – це коли у вас, наприклад, є бригада – це 2-5 тисяч людей. Але при цьому у смугу вашої бригади придані ще 20 різних підрозділів: Нацгвардії, Нацполу, прикордонників, ДССТ, ССО, ТрО, окремих стрілецьких батальйонів, повітряних сил, і ще когось. Різні підрозділи – від великого взводу до батальйону на 100 людей, якими затикають дірки. І при всьому бажанні адекватних командирів якось навести з цим лад, наскільки всеохопна і швидка війна, що неможливо це зробити навіть за декілька місяців.
Плюс постійні втрати, постійна зміна позицій, постійні безглузді накази відновити втрачені позиції до стількох-то годин призводять до того, що почасти ми втрачаємо людей не через стратегічне мистецтво ворога, а через недолугість свого управління. Воно не змінюється рік до року. Прізвища змінюються, а система лишається та сама. І це не проблема когось одного. Корінь проблеми значно глибший.
Так, ми формуємо корпуси, які мають замінити тимчасові органи оперативно-тактичного рівня ОТУ, ТГР – тактичні групи, і стати постійними органами управління. Це правильно.
При цьому, вже понад пів року ми формуємо корпуси і мало з них прийняли якісь ділянки і мало з них можуть виконувати задачі. Немає людей, немає старших офіцерів, висока плинність кадрів, роздуті штати, немає техніки озброєння, немає ресурсу на це все.
Окрема проблема – це збільшення конфронтації всередині Збройних сил між військовими такої низької і середньої ланки – рота, батальйон, бригада – і Генеральним штабом. На низах купа проблем, які не вирішуються роками. І таке враження, що їх ніхто і не помічає. З одного боку, це про комунікацію, про безтолкові спроби повернення позицій, про утримання непотрібних одиночних будинків десь далеко. З іншого — про те, що відрив верхів і низів подекуди тільки збільшується, а це призводить до хибного сприйняття ситуації на полі бою. Бо в Києві люди не думають, що ми можемо завтра програти війну. Люди думають, що якось воно все буде. А це не так. На низах люди виснажені.
Три роки говорять, що перестаньте створювати нові бригади, коли є десятки неукомплектованих старих, а ми далі створюємо нові бригади. Ми далі розпорошуємо людей. Це переходить у публічну критику. А як це сприймається суспільством? Це герой з окопу, а це якийсь генерал. Емоційно люди вірять солдату з окопу. І це призводить до сумнівів у єдності армії. Це впливає і на мобілізацію, на віру в перемогу, на єдність у суспільстві.
З проблемою ніхто не бореться. Борються з медійним проявом. Комбат щось сказав — заборонити комбатам щось казати, хтось написав щось у Facebook — заборонити користуватися Facebook. Хтось дав інтерв’ю — заборонити давати інтерв’ю. Але це не вирішує проблему, бо про проблему навіть не питають.
Про автократію проти демократії
Європа дуже не готова до війни. Вони і не хочуть готуватися до війни і думають, що та війна, яку веде Україна, це війна для бідних.
Мовляв, от у них є супер класні армії, найтехнологічніше озброєння і вони високоточкою всіх уб’ють. Не вб’ють. І їхні 20-30 танків і 50 кращих літаків не переживуть таку саму операцію, як «Павутина».
Вони не розуміють того, наскільки сучасна війна змінюється і наскільки поле бою інше. Не треба мати найкращу техніку. Треба мати достатню техніку в достатній кількості.
Україна має ставати сильною і самодостатньою там, де може, і чим швидше. Це не питання про НАТО чи інші альянси. Це питання про те, що світом керують сильні. І ми або станемо сильними, або зникнемо.
Про позиції України на перемовинах
Ми далі воюємо і боремося, і незважаючи на всі проблеми всередині, перед зовнішнім ворогом ми об’єднані. Ми теж вміємо воювати в гібридні війни і ми знищили кілька десятків російських літаків, зокрема понад 10 стратегічної авіації. Ми не всюди програємо. Наприклад, на Чорному морі ми витіснили противника і йому там дуже важко. І в Криму важко. З тим, що і росіянам складно на полі бою.
І тут невідомо, хто перший може посипатися. Можливо, і вони посипляться. Наші переговорні позиції не такі, звичайно, сильні, як у них, але у нас теж є багато всього хорошого. За півроку, які відбулися після інавгурації Трампа і під час цих всіх подій ми багато всього досягли з суттєво меншою підтримкою США, але й суттєво більшою підтримкою Європи. І як військова сила Європа абсолютно не слабка з точки зору кількостей і можливостей.
Ми готові не просто воювати, а готові перемагати. Бо як тільки нам дали ATACMS, які ми довго просили, у нас там було досить багато проблем, ми їх відразу вирішили. Як тільки ми отримали F-16 і почали їх застосовувати – з’явилися абсолютно інші спроможності. І так по купі іншої номенклатури.
Європа має кошти і промисловість, яка може компенсувати США. Плюс по світу є ще купа всього, що можна для нас купувати
Росія має зникнути з карти — це найкраще рішення. Якщо і будуть переговори, і ми будемо наближатися до якоїсь паузи, то жодна зі сторін не отримає все. Правда буде десь посередині.
Ми точно не маємо погоджуватися на те, що ми маємо стати слабкими. Ми точно не маємо юридично визнавати втрату територій, навіть якщо ми зараз їх не контролюємо. Пройде 10 років, пройде 20 років, імперія колись упаде, а ми маємо бути готові включитися і повернути своє.
Я не вірю, що Росія може існувати ще якісь сотні років. Імперії падають, Росія впаде. Там багато факторів, які можуть на це вплинути, і ми маємо цьому підігрувати. Але, ще раз – ми маємо залишатися сильними.
