Чи маю я вибір? Промова репортерки «Повернись живим» у Берліні

26 червня у Берліні відбулося відкриття виставки The Only Material, яку організував European Centre for Press and Media Freedom. У виставці представлені фотографії та історії українських журналістів, зокрема і репортерки Фонду «Повернись живим» Поліни Вернигор. Поліна мала змогу виступити перед відвідувачами виставки. Публікуємо її промову.

Стати журналісткою я захотіла ще у школі. Коли я була маленька, ми з бабусею дивилися вечірні новини. Тоді по телевізору показували сюжет про Георгія Гонгадзе — вбитого за правду українського журналіста. Він писав про корупцію на рівні керівництва держави і його змусили замовкнути лише коли викрали, вивезли у ліс, вбили та розчленували. Мене тоді вразило, що людей можуть вбивати лише за те, що вони хочуть висвітлювати правду. І я подумала, що якщо всі журналісти говоритимуть правду, всіх нас просто не можуть вбити. За багато років я зрозуміла, що таки можуть.

Як і Георгій Гонгадзе, я мріяла розслідувати корупцію, писати про соціальні проблеми. Мій шлях у медіа розпочався ще в університеті — це був 2016 рік. Тоді нам викладали дисципліну “воєнна журналістика” і я щиро не розуміла, навіщо мені це — я ж не збираюся бути воєнною кореспонденткою. На роботі я писала про політику, права ЛГБТ та права жінок, поліцейське свавілля та ультраправе насильство. Це була цікава робота, я професійно зростала, будувала кар’єру в різних медіа і мріяла колись зробити журналістське розслідування, яке вплине на суспільство.Та все змінив лютий 2022 року. 

Війна в Україні почалася у 2014 році. Тоді я переймалася цією темою як українка, але все ж продовжувала жити звичне життя — таке ж, як ви зараз. Коли війна прийшла буквально до мене додому, я відчула, що більше не можу вдавати, наче є якась тема, що важливіша за війну. Я почала записувати історії людей, які пережили важкий досвід війни: вбивства рідних, втрату дому, тортури, зґвалтування. Моя робота перетворилася на потік жаху, болю і страждань, які просто неможливо не пропускати через себе.

Потім я почала їздити на деокуповані території, а згодом — і на фронт. Я записувала свідчення жертв російських воєнних злочинів, бачила на власні очі катівні на деокупованих територіях, вдихала трупний запах на ексгумаціях масових захоронень. Я написала кілька сотень історій — жахливих, страшних, сумних. І кожну історію я досі пам’ятаю до деталей. Хоча, якщо чесно, хотіла б їх забути.

З кожного відрядження я приїжджала втомлена та знесилена. В моєму віці люди створюють сім’ї, купують машину, здійснюють свої дитячі мрії. Мені все це недоступне. Я не хочу бачити жахи війни, відчувати їх, говорити про них з людьми. Але я мушу це робити, бо я обрала цей шлях сама. Але чи є у мене насправді вибір?

14 травня на війні загинула близька мені людина. Його звали Яків Селянінов, у липні йому мало б виповнитися 28 років. Від лютого 2022-го він волонтерив, а у 2024 році долучився до української армії. Він вірив, що інакше не може, бо забагато побачив, занадто близько відчув війну. Він дуже хотів захистити свій дім і свою родину, яку дуже любив. 

Звичайний рядовий солдат. Надзвичайна людина. Яків був активним громадянином, він був членом молодіжної ради у своєму рідному Нікополі і прагнув впливати на проблеми своєї громади. А ще він написав дві художні книжки, які так і не встиг випустити. 

Я полюбила його за глибоку емпатію, розум, ніжність, чуттєвість і сміливість. Ми говорили про те, як після війни могли б створити сім’ю. Як він поведе мене в похід у гори, як я покажу йому Бердянськ — місто на березі Азовського моря, де я проводила кожне своє літо в дитинстві, нині окуповане росіянами.

Все обірвалося одним повідомленням: “Яків загинув. Пряме влучання авіабомби. Рештки його тіла везуть до моргу”. Яків писав мені найгарніші листи про почуття. Тепер я пишу йому кілометри повідомлень, які він ніколи не прочитає. Яків надсилав мені квіти кур’єром. Тепер я ношу квіти до його портрету на Майдані Незалежності у Києві.

Це не перша моя втрата на цій війні. Але ця, мабуть, найболючіша.

Я так сильно втомилася писати про війну. Мені часто здається, що ще одна крапля горя, якого мені доведеться торкнутися, — і я просто вибухну, я не витримаю. Але після кожної нової втрати я питаю себе: а чи маю я вибір? Мої друзі гинуть у несправедливій війні, яку принесли росіяни на мою землю. Як я, як журналістка, як людина, можу просто заплющити очі і зробити вигляд, що цього не існує? Як я можу продовжувати писати про будь-що інше, коли ношу в собі стільки горя — власного і чужого?

Я знаю, що ви втомилися чути погрози про те, що росіяни прийдуть до вашого дому, якщо Україна програє війну. Я теж не вірила, що війна колись торкнеться мене напряму, навіть коли вона вже точилася у моїй країні. Зараз стабільно двічі на тиждень я дописую свої матеріали під звуки вибухів у Києві, а щоранку перевіряю, чи жива моя мама, яка мешкає у Запоріжжі, що за 25 кілометрів від лінії фронту. 

На початку 2024 року я почала працювати у Фонді “Повернись живим”. Моя робота зараз пов’язана з історіями військових. Мені хочеться, щоб про цих хоробрих і сильних людей знали. Більшість із них потрапили на війну вимушено — як і я у воєнну репортажистику. Вони мали прекрасне життя, роботу і так само, як і я, ніколи не хотіли опинитися на фронті. На інтерв’ю я завжди питаю, про що ці люди мріють. Повірте мені, мрії кожного із них пов’язані з подорожами, сім’єю, власним бізнесом, житлом у мальовничому місці. Жоден не мріє воювати все своє життя, всі мріють про мир.

Втім, кінець війни не близько і невідомо, чи доживемо ми до нього. Сьогодні майже 19% моєї країни захопили росіяни. Протяжність лінії фронту становить понад три тисячі кілометрів. Це майже вдвічі більше, ніж відстань від Берліна до Києва. Ми хочемо сподіватися на процес перемовин. Але ми маємо захищатися вже сьогодні. І паралельно маємо за можливості вижити.

За даними Організації Об’єднаних Націй, внаслідок російської агресії загинуло близько 13 тисяч цивільних українців. Ця цифра не враховує жертви на окупованих територіях, включно з Маріуполем, адже росія не дає можливості фіксувати злочини там.

13 тисяч людей — це майже вп’ятеро більше, ніж під час найбільшої терористичної атаки у світі, що сталася у Нью-йорку 11 вересня 2001 року. Ракети і російські дрони скидають на мирні міста, не військові об’єкти, а звичайні житлові будинки, торгові центри, електростанції, школи — перед вами свідок цих обстрілів. Я багато разів працювала на місцях цих обстрілів і я бачила жертв — звичайних людей, які спали у своїх будинках, робили покупки в магазинах або просто гуляли. Я все життя дуже вірила у “золоті стандарти” журналістики і намагалася наслідувати їх. Одне із правил — не давати голосу терористам. То чому світ досі цікавиться тим, що росіяни думають про війну?

Я закликаю кожного з вас продовжувати говорити про Україну. Від цього залежать життя людей в моїй країні. Від цього залежить моє життя. Від цього залежить, чи не загинув Яків Селянінов даремно. Ми не маємо втратити Україну. Світ не має втратити Україну.

Фонд “Повернись живим”, в якому я працюю, готовий надавати вам будь-яку доступну інформацію про війну. Ми маємо експертів, які можуть коментувати події, а також допомагаємо журналістам контактувати з військовими. Запрошую вас до співпраці. Тільки будь ласка, не мовчіть.

Мені хочеться кричати на весь світ про Якова. Мені хочеться кричати на весь світ про Україну. Чи почує мене світ?