Навчити оператора FPV складніше, ніж навідника БМП: керівник Школи «Ятаган» Сергій Матвійчук

26-річний майор Сергій Матвійчук очолює новостворену у Сухопутних військах ЗСУ Школу підготовки спеціалістів безпілотних авіаційних комплексів «Ятаган». У війську офіцер — майже десять років. Випускник Львівського Ліцею ім. Героїв Крут, 2019-го закінчив Національну академію Сухопутних військ ім. гетьмана Петра Сагайдачного. Одразу після навчання очолив взвод у 10-ій окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс». Як командир взводу, а потім роти воював на Луганщині й на Маріупольському напрямку в Донецькій області. З початком нового етапу агресії росії 2022-го боронив Північ і Схід країни. Став заступником командира 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону. 

Ми поговорили з Сергієм про його бойовий досвід, роль безпілотників у російсько-українській війні і майбутнє Школи «Ятаган». Далі – його розповідь: 

— Перші мої бої були неподалік Трьохізбенки на Луганщині. Було страшно. На адаптацію знадобився місяць. Я пробував працювати по цілях зі всього наявного озброєння — кулеметів, гранатометів. Тоді тривала окопна війна. Не було такого, щоб за тиждень знищували сотню ворогів. Двоє-троє — це вже був хороший результат.  

Ми перестрілювалися з противником із траншей. Постійно шукали шляхи завдати ворогу втрат. Виставляли камери з хорошим зумом, виводили зображення на екрани і чекали, поки хтось вилізе. ДШК (12,7 мм станковий кулемет Дегтярьова-Шпагіна. — ред.) вже був наставлений. Щойно хтось з’являвся — по ньому летіла черга. Мінометів чи артилерійських систем майже не застосовували. Максимум, що летіло — 82 мм міни. Для нас це був великий калібр.

Перша моя ротація тривала з осені 2019-го вісім місяців. За цей час підрозділ не поніс жодних втрат. Після першої ротації мене призначили командиром гірсько-штурмової роти.

У 2021-2022 роках був на Горлівському напрямку у селищі Нью-Йорк. Це були чи не найкращі роки служби. Усе було налаштоване до автоматизму. Мені навіть не потрібно було втручатися в роботу бійців. Чув по радіостанції, що починається обстріл, давав команду до бою і спостерігав із квадрокоптера, як усе працює.

Новий етап війни

Ми готувалися до повномасштабного наступу росії. За 10 днів до вторгнення виїхали з пункту постійної дислокації — знали, що будуть ракетні удари.

Я тоді був т.в.о. заступника командира батальйону. Підрозділ складався із мотивованих контрактників. Призвали оперативний резерв першої черги. Забирали сержантів, солдатів, які у нас раніше проходили службу. Самі до них телефонували і просили терміново їхати у військову частину оформляти документи. Набрали багато толкових людей. Це відобразилося на перших місяцях війни.

24 лютого я отримав завдання висунутися зі Старичів у Київ. 25-го зранку вже розгружали 26 бойових машин піхоти у Фастові

24 лютого я був у Старичах на полігоні. Мене розбудив командир батальйону, сказав, що почалася війна. Я отримав завдання висунутися у Київ. Мали 26 бойових машин піхоти. 25 лютого о шостій ранку вже розгружалися у Фастові. Потім у Жулянах розставляли машини, людей, налагоджували логістику. О третій ночі я впав у крісло в якомусь кабінеті й заснув. Через пів години мені зателефонували від тодішнього командувача Сухопутних військ генерала Олександра Сирського, щоб я забирав роту і виїжджав на оборону аеродрому у Васильків. Були чутки про ДРГ, висадку десанту. Ми пробули там п’ять днів, але нічого не відбувалося. Тому приєдналися до решти батальйону в аеропорту Бориспіль. Переночували і вранці поїхали на напрямок Нової Басані.

Наше перше завдання було — штурм села Рудницьке на Київщині. Ми вирішили йти без техніки. Розуміли, що нею нічого не зробимо, тому що в селі були розміщені ворожі мотострілецький батальйон на БМП і танкова рота на Т-72Б3. Тактикою малих груп ми пішки заходили в Рудницьке з флангу через ліс і роззосереджувалися. Наступальну операцію нам не вийшло провести, бо противник тоді не воював піхотою. Росіяни ховалися по підвалах, а танкова рота осколково-фугасними снарядами розбирала нашу піхоту. Ми вивели людей.

Ми з комбатом вирішили не йти знову на Рудницьке, тому що противник сто відсотків цього чекає. Натомість через кілька днів почали штурм сусідньої Лук’янівки. Через ці два села йшла одна асфальтна дорога. Село звільнили і повністю зачистили.

З нами працювали підрозділ ГУР, добровольчі підрозділи, батальйони «Свобода» і «Братство». Цим великим колективом, провели наступальну операцію. Нею командував заступник командира батальйону з морально-психологічного забезпечення. Я тоді був зайнятий іншою задачею. Коли наша піхота зайшла в центр, я перебрав керівництво на себе і зайняв оборону. Робили все, щоб не допустити прориву противника назад на ці позиції.

Росіяни з Рудницького почали засипати нас артилерією. Працювали неприцільно. Між нами було до 900 метрів. Вони виїжджали на окраїни села трьома машинами, розряжали конвейер і їхали. Потім наступні три машини прибували. І так по колу цілу ніч.

Ми «Стугну» і «Рапіри» поставили в напрямку Рудницького, бо знали, що там багато бронетехніки. Розставили протитанкові засоби. Але вночі не бачили — «Стугна» без тепловізора. Зробили декілька пострілів з «Рапіри» — не допомогло. 

Вперше відчув, як по мені стріляє танк. Снаряди розривалися за 20-30 метрів від мене. Жодна артилерія з цим не зрівняється. 

Основна маса бригади — артилерійські, протитанкові, зенітно-ракетні підрозділи і два основні батальйони — виконували завдання на Малинському напрямку з іншої сторони Києва, в бік Житомирщини. Але нам у підпорядкування дали «Піони». Я повідомив координати комбату, і з них відпрацювали по околиці Рудницького. Більше російські танки туди не виїжджали.

Тоді усі побачили: яким би сильним не був ворог, скільки  б техніки і особового складу не мав, але навіть один батальйон може звільняти населені пункти. 

Російські спецпризначенці на «Тиграх» і десантники на БТР-82 втікали з Нової Басані здивовані, що на них наступають

Наступною нашою задачею було звільнення Нової Басані. Це межа Чернігівської та Київської областей. Три дні ми готувалися, проводили розвідку. Зрештою  успішно провели наступальну операцію. Село було рівномірно розділене на чотири частини: із заходу на схід дорогою, а з півночі на південь — річкою. Першу частину повністю звільнили. Зайшли в центр села. Противник був у шоці. Їхні спецпризначенці на «Тиграх» і десантники на БТР-82 втікали здивовані, що на них наступають. 

Ми заходили батальйоном. Кожна з трьох рот взяла по одній вулиці. Першою йшла броня, а піхота позаду. Нам дали у підпорядкування підрозділ 3-ї танкової бригади, яка швидко сформувалася. Хоча у нас було багато БМП, іншої техніки, ми намагалися не застосовувати її масово. Розуміли, що противник переважає кількісно вдесятеро. Не хотіли робити великого скупчення техніки.

Коли зайшли в Нову Басань, в центрі села знайшли в будинку документи росіян. Там був штаб дивізії.

На трофейній техніці підлаталися так, що з батальйону можна було робити полк

Ми тоді набрали багато трофейної техніки: робочі Т-72Б3, БТР-82, «Тигри», нову автомобільну. Підлаталися так, що з батальйону можна було робити полк.

Росіяни мали великі втрати після сутичок з нашою піхотою. Вони цілу ніч вивозили трупи. У нас тоді загинули три солдата. Один був у штурмовій групі. Ще один навідник-оператор БМП. Він виїхав на російський БТР-82. Вступив з ним у бій на короткій дистанції, зробив постріл. Але ворожий бронетранспортер його розібрав.

Я бачив село, як на долоні. Йшла колона із 60 машин

Того дня ми спершу створили засідку на дорозі, яка веде від Броварів через Перемогу на Нову Басань. Розуміли, що коли будемо проводити наступальну операцію, з цієї сторони може піти російська броня і підмога. 

Я бачив село, як на долоні. Йшла колона із 60 машин різної техніки: броня, артилерія тощо. Думав, вони прямують у Нову Басань на підмогу своїм підрозділам. Ми почали вести по них вогонь. Знищили кілька одиниць техніки. Росіяни через всю Нову Басань пройшли і далі рухалися на Новий Бик, в сторону Чернігівщини. Вони вели вогонь, але не інтенсивний. Пів колони розібрала наша піхота з 1-ї гірсько-штурмової роти з протитанкових засобів. Я не розумів, що росіяни роблять. Виявляється, того дня їм дали наказ виходити з Київської області. Вони втікали.

Хлопці з ГУР допомогли нам привезти протитанкові засоби. Ми всю ніч тримали цю дорогу, не давали противнику ні заїхати, ні виїхати. Вранці повністю зачистили від ворога Нову Басань. Ще по підвалах росіян діставали, вони в цивільному одязі і по будинках ховалися. Мені було важливо дізнатися, з ким я веду бойові дії. Маю знати противника, яке в нього озброєння, щоб при прийнятті рішень враховувати ці фактори.

У березні 2022-го росіяни реально нас сильно боялися. Вони не були готові вступати в бій

Росіяни були перелякані. Вони вірили, що як у Грузії, зайдуть і все захоплять. Але не вийшло. Вони не були готові вступати з нами в бій. У березні, коли ми проводили активні бойові дії на Київщині та Чернігівщині, росіяни реально нас сильно боялися.

Після Нової Басані мені поставили завдання здійснити марш із переслідуванням противника. Кінцевою точкою був Конотоп. Це понад 300 кілометрів. Я доїхав до Бахмача на Чернігівщині. Там вирішили переночувати, тому що моя рота під дощем на БМП їхала весь день. У Бахмачі нас залишили на відновленні на 10 днів.

Далі були Сумщина і Харківщина. Мій батальйон проводив наступальні дії північніше Харкова. А мене перевели в інший батальйон 10-ї бригади. Ми місяць тримали оборону в районі Лисичанського нафтопереробного заводу — Миколаївка, Врубівка, Лоскутківка, Олександрівка. Там росіяни стирали населені пункти з лиця землі за тиждень.

Літо 2022 року було найспекотніше. Наша бригада мала велику смугу оборони — від Соледару до Лисичанського НПЗ. У противника було багато артилерії. На окраїнах Попасної у них стояв розгорнутий дивізіон. Вони цілий день працювали. Ми їм нічого не могли зробити. У нас тільки почали з’являтися гаубиці М777. Вони стріляють на 24–30 км. А артилерійські системи ворога стояли на відстані до 40 км. 

Потім з’явилися HIMARS. Росіяни перестали здійснювати такі масовані артилерійські обстріли, бо їхні склади поблизу лінії фронту згоріли, страждала і ворожа артилерія. 

Дрони, що змінюють хід війни

Вперше Mavic для аеророзвідки я застосував на Київщині на початку березня 2022 року. Без нього ми були сліпі, перед штурмом не могли провести ефективну розвідку. Дрони повністю змінили хід війни. 

У 2019-2020 роках я вже кидав ВОГи з Mavic 2. Маючи 3D-принтер, ми розгорнули першу систему скиду на Донбасі. 

Коптер за 15 тисяч гривень може спалити танк

Вже в повномасштабну війну, коли почали нищити дронами зі скидами росіян десятками, усі побачили, що Mavic — це круто, і нам дозволили масштабуватися. Почали з’являтися маленькі лабораторії з 3D-принтерами, ноутбуками, боєприпасами. Прошивали Mavic, ремонтували за дві години і вони далі летіли знищувати ворожу піхоту. Якби не вони, то піхота не стягнула б цю навалу. Ми тоді якраз воювали з вагнерами чотири місяці, поки їх не перекинули на Соледар і Бахмут. 

Потім з’явилися FPV-дрони. Ми дійшли до того, що противник вдень боїться використовувати будь-яку техніку. Дрон собівартістю 15 тисяч гривень може спалити російський танк.

Школа БпЛА «Ятаган»

Стати керівником Школи підготовки спеціалістів безпілотних авіаційних комплексів мені запропонував командир. Я вагався, але погодився. 

Усі думають, що FPV — це взяв пульт, надів окуляри, полетів і знищив танк. Ні. Налаштувати дрон, підготувати боєприпаси і все перевірити займає багато часу. 

Якщо людина за тиждень не навчилася літати на симуляторі, їй не можна давати у руки дрон

Побудувати систему і навчити оператора FPV чи Matrice складніше, ніж навідника-оператора бойової машини піхоти. Тому що БМП зробили для солдата, там усі кнопки підписані. А з дроном не кожен зможе працювати. Якщо людина бере пульт і за тиждень не навчилася літати на симуляторі, їй не можна давати у руки дрон. 

Щоб отримати базові навички, потрібно близько 40 днів. Людина зможе літати, скидати боєприпаси, налаштувати дрон та мінімально ремонтувати. Щоб повністю все освоїти, треба дуже багато часу. 

Mavic, Matrice, розвідувальні та ударні крила, FPV — все об’єднали в одній військово-обліковій спеціальності. Тепер не треба купу ВОСів мати, щоб застосовувати різні системи.

Основна ціль Школи — підготувати кваліфікованих пілотів. Щоб після закінчення фахової підготовки військовослужбовці, які прибувають у зону бойових дій, за короткий час могли ефективно застосовувати дрони. Аби досягти цієї цілі, потрібне забезпечення навчально-матеріальною базою: ноутбуки, симулятори, техніка, навчальні дрони, запчастини для ремонту.

Наша мета — не тільки навчити пілота літати, а і його інженерна підготовка. Я та інструктори Школи постійно спілкуємося з підрозділами, які виконують завдання, переймаємо досвід, дізнаємося новинки. 

Ми зараз на етапі набуття спроможностей. Маю надію, що через два місяці будемо навчати людей у запланованих кількостях. Школа готуватиме близько сотні фахівців щомісяця, а на кінець року — втричі більше. 

Нагадаємо, Фонд «Повернись живим» долучився до створення у Сухопутних військах ЗСУ Школи підготовки спеціалістів безпілотних авіаційних комплексів «Ятаган». На її потреби оголосив спільний із ПриватБанком збір 33 мільйонів гривень. 

Школа «Ятаган» формується на базі одного з навчальних центрів Збройних сил, вже має затверджену програму підготовки, розроблені в співпраці з фахівцями «Повернись живим» методичні матеріали, професійний інструкторсько-викладацький склад із бойовим досвідом.