“Втрати від неправильних рішень командира коштують дорожче, ніж його навчання” або як боротися з кризою офіцерів в армії
З початком повномасштабного вторгнення українська армія росте, а з нею росте і запит на підготовлених офіцерів. За чотири роки з’явилася критична маса командирів із реальним бойовим досвідом, але станом на зараз лише досвіду недостатньо.
«Рубрика» зафіксувала історії людей, які за час великої війни пройшли шлях від солдатів до управлінців підрозділами та зрозуміли, що інвестиція в інтелект командира — це шлях до ефективного війська. «Повернись живим» ділиться матеріалом на своїх платформах.
Точка відліку
24 лютого 2022 року. Микола Гетьман зустрічає ранок цього дня у себе вдома в Дніпрі, з родиною. Як і багато хто, чоловік сподівався, що цей день не настане, але “тривожні наплічники” вже були готові, “родинні” стрільби на полігоні проведені, сценарії дій — складені.
Микола займав керівну посаду на підприємстві — працював у сфері безпеки та охорони. Жодного військового досвіду чи хоча б військової кафедри за плечима не мав. Але зараз він готує своє робоче місце, щоб підприємство працювало без нього. Уже о шостій вечора зі своєю рушницею прямує до центру комплектування, де тоді розміщувався 98-й батальйон територіальної оборони.
Свою зброю тоді довелося облишити, а вже наступного дня — отримати автомат в руки. Військового облікового документа Микола не мав, тож штамп про отримання зброї довелося ставити просто у паспорт. Пізніше автомат спишуть, а штам залишиться на пам’ять.
Діти Миколи поїхали на захід України, дружина лишилася у Дніпрі. Сам чоловік чергував на блокпостах та проходив тренування — пізно ввечері повертався додому.
Роман Бронцевич натомість вже мав певний бойовий досвід. З 2014-го до середини 2016-го служив добровольцем в “Азові”. Потім пішов на “цивілку” — працював підприємцем, зокрема в ІТ та охороні, жив за кордоном.
Ближче до вторгнення повернувся в Україну й почав до нього готуватися з колегами — у ветеранів АТО, мовляв, було розуміння, що буде велика війна, хоч не дуже хотілося в це вірити. “На хлопський розум” займалися тактичною, вогневою підготовкою, готували бронежилети, медичне спорядження, мисливську зброю — без стратегічних планів.
Першого березня Роман вже був у Силах оборони — спочатку потрапив у ТрО, як і Микола. Враховуючи, що вісім років тому він був у добровольчому формуванні, тепер довелося почати зі звання солдата.
За кілька років ці люди стануть офіцерами армії, яка виросла, але досі відчуває брак професійних управлінців.
“Шок” у сфері управління
Будучи солдатом у 98-му батальйоні ТрО, побувавши у кількох гарячих точках, Микола побачив проблему з нестачею засобів зв’язку. Але як піхотинець не міг вплинути на ситуацію, хоча й розумів, що в цю галузь можна вкладати більше своїх сил, ще й освіта дотична — інженер телекомунікаційних систем.
Згодом перевівся в інформаційно-телекомунікаційне відділення 129-ї окремої важкої механізованої бригади. Тут, все ще на посаді солдата, побачив, що ланка управління сильно страждає. Через “прогалину” у підрозділі солдатами та сержантами доводилося керувати начальнику зв’язку.
“На цьому етапі я зрозумів, що тут можу себе проявити, і почав долучатися до допомоги в управлінні. Так я набув звання молодшого сержанта. Згодом подав документи на отримання молодшого лейтенанта (офіцерське звання — ред.) з перспективою отримати посаду інженера. Інженер в інформаційно-телекомунікаційному відділенні долучений до управління. Таким чином, маючи офіцерську посаду, долучився до управління підрозділом”, — розповідає Микола.
Згодом відділення переформували у роту зв’язку, і Микола фактично керував підрозділом. Більшість бойового досвіду здобув на Сумському напрямку, зокрема брав участь у Курській операції. Зараз Микола вже має звання капітана.
Роман Бронцевич на початку вторгнення брав участь в обороні Києва, а згодом воював на Миколаївщині та Херсонщині у складі 206-го батальйону ТрО. З часом також вирішив перевестися у Сухопутні війська. Вдалося потрапити до 98-го батальйону ТрО, який пізніше став 2-м механізованим батальйоном 3-ї окремої штурмової бригади.
У 3-тю ОШБр Роман потрапив сержантом. Тоді вже профільно займався військовим зв’язком і, маючи вищу освіту, наказом командувача Сухопутних військ отримав офіцерське звання молодшого лейтенанта. Зараз Роман має звання старшого лейтенанта та є начальником служби забезпечення зв’язку Військової школи (ВШК) імені Євгена Коновальця.
Протягом років служби військовому також довелося стикнутися з викликами на рівні командирів.
Проблеми офіцерської ланки, про яку згадують Роман з Миколою, що самі пройшли шлях до офіцерства, — не поодинокі. Адже частина офіцерів в українській армії — це ті, хто з профільної освіти мають за спиною лише військову кафедру, ще частина — колишні цивільні, яким після проходження БЗВП запропонували піти на офіцерські курси.
Як зазначає старша аналітикиня Центру ініціатив “Повернись живим” Ярослава Братусь, нині система військової освіти та підготовки не може забезпечити Сили оборони потрібною кількістю якісних офіцерів. А ця потреба є гострою, адже чисельність армії невпинно росте, створюються нові військові частини, бойові з’єднання, командування тощо.
Брак якісної підготовки офіцерів, каже Ярослава, впливає на реалізацію кадрової політики війська на місцях у першу чергу. Від рівня навченості офіцерів залежать питання застосування військ, робота з організаційно-штатною структурою, взаємодія з особовим складом — “якість підготовки впливає фактично на всі процеси”.
Ключ до покращення кадрової політики — масштабування та пріоритизація питання підготовки у війську.
Зміна мислення
Одними з тих, хто взявся за підготовку офіцерського складу ще на початку вторгнення, є Сили територіальної оборони ЗСУ та Фонд компетентної допомоги армії “Повернись живим”. Ще у 2022 році вони спільно запустили курс для офіцерів “Вишкіл капітанів”. Уже через два роки, 2024-го, “Вишкіл” став курсом професійної військової освіти на базі Військового інституту КНУ імені Тараса Шевченка — його затвердило Міноборони як командний курс тактичного рівня (L-1C).
Програму вишколу склали на основі стандартів армій країн НАТО з урахуванням досвіду російсько-української війни. Вчаться на курсі офіцери різних рівнів — від командира взводу до офіцера штабу бригади, утім, першочергово курс розрахований на навчання командирів рот. Тобто це офіцери, які безпосередньо відповідальні за планування та виконання бойових завдань й управління колективом з близько сотні людей.
“На старті повномасштабної війни запит слухачів був максимально прикладним: як організувати оборону й утримання позицій, як швидко навести порядок у підрозділі та зробити його боєздатним тут і зараз. Курс тоді працював як концентрат критично необхідних практик, які дозволяють офіцеру втримати підрозділ у бою та виконати завдання в умовах дефіциту часу, ресурсу й досвіду”, — ділиться академічний директор “Вишколу капітанів”, майор Ігор Степанченко.
Сьогодні запити інші: більше офіцерів приходять уже з бойовим досвідом і хочуть не “що робити”, а “як керувати ефективно” та “як мислити системно”. Вони очікують від курсу відпрацьованих процедур планування та управління боєм, якісної штабної культури, інтеграції сучасних інструментів і технологій тощо.
Микола потрапив на “Вишкіл” у 2023-му, коли керував ротою зв’язку 129-ї бригади. На той час курс уже пройшов його колега-офіцер, який також потрапив у військо з цивільного життя. Микола звернувся до начальника зв’язку, щоб його включили до списку кандидатів на проходження курсу. Після потрапляння у списки — співбесіда та навчання.
Зараз набір на “Вишкіл” схожий, але подають на нього не тільки військових з територіальної оборони, як це було на початку. Зараз командування Сил ТрО, інших видів/родів військ, корпусів (“Азов”, “Хартія”) формують списки кандидатів на навчання, а представники курсу відбирають офіцерів за низкою критеріїв.
Повернувшись у підрозділ після навчань, Микола у своїй роботі почав застосовувати принципи, засвоєні на “Вишколі” — зокрема, ставити більше питань та глибше обмірковувати поставлені завдання. Виконувати прямолійно накази — це наражати підрозділ на небезпеку, каже вже нинішній капітан. Тож подекуди після аналізу завдань доводилося домовлятися з командиром про інший спосіб їхнього виконання.
Ці спостереження Миколи підкреслює Ігор Степанченко. Академічний директор вважає, що акцент курсу — це зміна мислення офіцера. Вочевидь, інструменти планування бою та ухвалення рішень не втрачають своєї ваги, але в корені підготовки — розвиток критичного мислення, навичок аналізу, оцінювання, аргументації і пояснення.
Микола став одним із кращих слухачів своєї хвилі навчання. Після завершення курсу у вересні 2023-го пройшов співбесіду щодо потенційного викладання на “Вишколі”. Підтримував зв’язок з одним з інструкторів і за два роки доєднався до команди. Зараз капітан веде вже другу хвилю слухачів, працюючи на курсі зокрема із напрямом військового зв’язку.
За Миколу довелося боротися із системою, каже Ігор Степанченко. Адже підрозділи не хочуть “куди-небудь” віддавати фахових офіцерів. Це, до слова, стосується не лише викладання, а й навчання. Ярослава Братусь підкреслює, що “відпустити толкового офіцера кудись на декілька місяців навчання видається задачею із зірочкою для його командира”. Тож підготовка армійських управлінців ускладнюється ще й тим, що офіцери подекуди є пріоритетнішими у бойових діях. Утім, Степанченко вважає, що втрати від неправильних рішень непідготовленого командира коштують дорожче, ніж кілька місяців навчання.
Зараз Микола Гетьман є одним із тих, хто викладає на “Вишколі” для Романа Бронцевича. Роман потрапив на навчання за сценарієм, подібним до Миколиного. Спочатку почув схвальні відгуки про курс від побратимів, які його вже пройшли, а потім потрапив до списку кандидатів на курс від свого підрозділу.
Взірцевим офіцером Роман вважає людину, яка намагається постійно підвищити ефективність виконання своїх задач і впровадити щось нове в своєму підрозділі чи сфері свого впливу. Це людина, яка не діє “шаблонно” й оцінює раціональність минулих дій. Зокрема ці навички офіцери й здобувають на “Вишколі”, каже Роман.
“Мені подобається кліше, що якщо у нас буде менша радянська армія, ми росіян, тобто більшу радянську армію, ніколи не переможемо. І для того, щоб наша армія не ставала радянською, нам потрібно постійно впроваджувати інноваційні методи управління, цифрові системи управління, автоматизовані системи управління і нові підходи — щоб максимально ефективно використовувати ресурс”, — додає Бронцевич.
Водночас Ігор Степанченко вважає, що варто обережніше ставитися до поняття “совка” в армії. Адже нині є “хайп” на звинувачення армії у “совковості”, але часто підтримування цього хайпу відбувається без розуміння того, що справді не так із радянськими підходами. Тобто, перш ніж їх заперечити, їх варто проаналізувати й перевірити на практиці.
Тож на “Вишколі капітанів” не заперечують радянські підходи, а показують, як їх можна модернізувати чи застосувати, зважаючи на реальний бойовий досвід.
Інструменти бою
“Коли мене відбирали на цей курс, мені тоді ще бригадний генерал Собко поставив питання, чи знаю я, що таке TLP. Так сталося, що я дізнався, що таке TLP, подивившись просто жахливе відео, зроблене американцями. Але цього було достатньо для того, щоб приблизно зрозуміти, як воно працює, і методом проб застосувати його. Тому я зміг відповісти на це питання”, — розповідає академічний директор “Вишколу капітанів” Ігор Степанченко.
Зараз кожен з понад тисячі офіцерів, які закінчили “Вишкіл”, розкаже вам, що таке TLP (Troop Leading Procedures) та MDMP (Military Decision Making Process). Це, відповідно, процеси планування бою та ухвалення рішень, яких навчають офіцерів на курсі.
І це не просто абревіатури, що прийшли до нас із армій НАТО. Це інструменти, які допомагають рятувати життя на полі бою. Після переглянутого відео про TLP на Ігоря Степанченка ще чекали профільна література, інші етапи самоосвіти та застосування процесів планування бою на практиці. Бойові завдання, сплановані без інструментів TLP, проходили з втратами та трьохсотими, а TLP робив виконання завдань ефективнішим — “сусіди зліва і справа несли втрати, а ми не несли”.
Роман Бронцевич проходить вже другий з трьох місяців навчання на “Вишколі”. З інструментами TLP та MDMP ознайомився ще під час роботи у своєму підрозділі, але навчання дало можливість поглянути на них ширше — з погляду командира піхотної роти.
На “Вишколі” планування бою прекрасне тим, каже Роман, що вчить командира враховувати абсолютно всі його аспекти — від бойового забезпечення до зв’язку, роботи з БПЛА, НРК тощо. Тут офіцери, зокрема, практикують використання програмного забезпечення “Кропива” та системи ситуаційної обізнаності “Дельта”.
А ще на “Вишколі” діє принцип “рівний — рівному”, який застосовують натівські армії. Тобто офіцерів вчать офіцери з приблизно схожим бойовим досвідом, але більшою теоретичною обізнаністю. Ігор Степанченко каже, що нині “Вишкіл” йде шляхом відбору інструкторів з-поміж колишніх найкращих слухачів курсу, як у випадку з Миколою. Окрім хороших результатів на курсі та впровадження отриманих знань у підрозділі, майбутній інструктор має пройти додаткові навчання та попрацювати помічником вже чинного інструктора. Це не про кар’єрний зріст чи грошову вигоду, каже Степанченко, а про готовність людини вкладатися у навчання рівних собі.
Микола Гетьман випробував принцип “рівний — рівному” і як слухач, і як інструктор курсу. Приходячи на “Вишкіл”, пояснює Микола, офіцер не приходить відсидіти пари, як в університеті. Отримані теми та знання слухачі з інструкторами опрацьовують у дискусіях чи інших інтерактивних форматах. Але найцінніше — коли офіцери діляться своїм бойовим досвідом. Микола помітив, що подекуди офіцери вже застосовували ті чи ті принципи планування й ведення бою на практиці, але робили це “інтуїтивно”. Курс, своєю чергою, бере цей бойовий досвід, накладає на нього свою теоретичну базу й робить знання офіцерів системними, вчить застосувати їх ефективніше.
Весь цей комплекс дій виливається у результати на фронті та розвиток офіцерів. Інструктори вишколу підтримують зв’язок з випускниками, які діляться впровадженнями в підрозділах, успішними завданнями, збереженими життями.
Випускники — це ціла мережа горизонтальних зв’язків, які допомагають офіцерам налагоджувати взаємодію на лінії бойового зіткнення. Це “маленька сім’я”, до представників якої зростає довіра , навіть якщо бачиш цих людей вперше.
Не обходиться й без індивідуальних перемог. Степанченко каже, що близько шести його випускників, які починали як командири взводів чи рот, вже є командирами батальйонів. А один з випускників нещодавно став повним кавалером ордену Богдана Хмельницького.
“Коли він отримував попередні ордени Хмельницького, то постійно писав: «Дякую за науку. Це все завдяки тому, що я закінчив вишкіл, став кращим»”, — розповідає академічний директор “Вишколу”.
Чому “Вишкіл” — не панацея
“Вишкіл капітанів” вчить офіцерів натівського принципу Mission Command, тобто децентралізованого управління. Так, в українській армії діє єдиноначальність, за якої командир нижчої ланки має виконати завдання командира вищої ланки. Але Mission Command передбачає, що саме командир нижчої ланки має запропонувати шлях виконання завдання.
Утім, цей принцип не діє, якщо командири нижчих ланок не можуть самостійно виконати призначені їм завдання, проявляючи ініціативу в межах замислу старшого командира. Тобто командир роти може чудово спланувати бій, надати необхідні ресурси та підтримку, але йому так чи інакше доведеться брати управління боєм чи іншими діями на себе, аж до управління кожним солдатом, якщо командири взводів та відділень — не навчені, не мають достатніх знань чи умінь, мають слабкі лідерські якості та не готові приймати, часом, складні рішення і йти на ризик. Тож “Вишкіл” вчить слухачів впроваджувати Mission Command на нижчих ланках, спонукає навчати своїх підлеглих, щоб децентралізоване управління почало працювати у їхньому підрозділі.
Але “Вишкіл” — не панацея, каже Ігор Степанченко. Щоб Mission Command працював, треба створити сприятливі умови в кожному підрозділі. На цьому наоголошує і аналітикиня Центру ініціатив “Повернись живим” Ярослава Братусь:
“Ми не можемо просто покращити один елемент системи й очікувати, що одразу буде все покращуватися”.
Ярослава каже, що варто працювати не тільки з офіцерським, а й з рядовим та сержантським складом. Наприклад, підвищення якості БЗВП та фахової підготовки — це також важливий елемент для формування культури децентралізованого управління у війську.
Але навіть якщо брати до уваги лише офіцерів, то “Вишкіл капітанів” покриває лиш “краплю у морі”. Що може бути частковим рішенням? Масштабування “Вишколу”, збільшення його пропускної здатності, а також поширення його досвіду у межах інших курсів підготовки рівня L1-C та вище на базі й інших військових ВНЗ.
Утім, без змін загалом у системі освіти та підготовки лише масштабування буде недостатньо, вважає аналітикиня “Повернись живим”. Має змінитися ставлення до підготовки — акцент повинен бути на підвищенні рівня її важливості. Ці зміни — питання не місяців, а декількох років, адже йдеться фактично про зміну культури у війську.
Поки змінюється культура всього війська, є час для змін індивідуальних. Ігор Степанченко отримав офіцерське звання ще 2017-го, закінчивши кафедру підготовки офіцерів запасу. Здолавши шлях до звання майора, радить новоспеченим офіцерам не чекати випадку, а постійно самовдосконалюватися та здобувати самоосвіту:
“Не варто сидіти і очікувати, що хтось відправить тебе на якесь навчання, тому що ти щойно мобілізований. Це не дуже правильний шлях. Ти або самостійно здобудеш це знання, або ні”.
