«Злива була шість днів поспіль, а сушити речі не було де — та й сушити нічого, все згоріло»: спогади захисника аеропорту «Луганськ» Андрія Моруги

8 квітня 2014 року вважається офіційним початком оборони аеропорту «Луганськ». Цього дня рівно одинадцять років тому українські військові отримали наказ взяти під охорону летовище. Бої за аеропорт тривали 146 днів — майже п’ять місяців, останній з яких минув у повному оточенні. Більшість учасників оборони аеродрому, як добровольці, так і кадрові військові та мобілізовані, побачили справжню війну вперше. Один із них — старший інструктор Фонду компетентної допомоги «Повернись живим» Андрій Моруга. Ось його спогади:

Не пропустити найцікавіше

Навесні 2014-го року я отримав повістку. Це було очікувано, адже в Україні почалася війна, а я мав досвід служби прикордонником. Мені не хотілося пропустити найцікавіше, тож я пішов у військкомат. Тоді якраз росіяни захопили Крим, українська армія не була готова чинити спротив, тож чіткого розуміння, як діяти, не було. 

На початку квітня ми отримали наказ їхати у Ніжин: було зрозуміло, що наступна зупинка буде десь на фронті. Там посідали у літачки — вже у небі дізналися, куди летимо. Мене призначили командувати мінометним розрахунком 1-ої танкової бригади. 

Луганський аеропорт та зона дьюті-фрі тоді ще працювали — навіть цивільні рейси здійснювалися. Ми розмістилися в одному із приміщень терміналу. Перші дні чотири було спокійно, далі почалися обстріли, аеропорт закрили, а всіх працівників евакуювали.

Спочатку до нас приходили парламентері (представники ворожої сторони, яких уповноважили вести перемовини, — ред.), наполягали, щоб ми звільнили аеропорт. Проте вони були послані услід за російським воєнним кораблем. 

Все загострюється

Коли «ополченці» зрозуміли, що ми не йдемо на контакт, обстановка почала загострюватися — ворог то ПТУР-ом (протитанкова ударна ракета, — ред.) стрільне, то ще чимось. В аеропорту продовжувало накопичуватися угрупування — щодня прилітали борти з новими людьми, їжею та боєприпасами. Наші хлопці навіть їздили у Луганськ на закупи у місцевий супермаркет.

З червня вже ніхто нікуди не ходив, замінували периметр. Противник довго намагався вимкнути нам електрику та воду, у них довго не виходило. За місяць вони підірвали водопровід, з водою зникло і світло. 

Ми навчилися вмикати через генератори злітно-посадкову смугу, бо літаки прилітали лише вночі. Так тривало до 13 червня, поки бойовики не збили перший борт — транспортний ІЛ-76. Це був останній політ у Луганський аеропорт. Тоді загинули 49 людей, сполучення з аеропортом припинилося. Почалася повна блокада, у діапазоні 30-ти кілометрів не було нікого. 

Почалися регулярні обстріли. Смугу 200 на 100 метрів крили градами та мінометами. Спочатку ворог не знав, що у нас є 120-міліметрові міномети, але під час великого штурму ми «спалилися», проте знищили їхню колону. Після цього вони вже ближче, ніж на 3-4 кілометри, не підходили. 

До аеропорту «Луганськ» я міномети навіть не бачив наживо. Розбирався вже на місці. У начальника батареї були з собою книжки з артилерії — за всю оборону летовища я перечитав матеріали перших двох курсів артилерійського училища. 

Тоді почали робити в Excel таблички з автоматизованим розрахунком за допомогою формул. В основному всі були молоді, активні та розумні — тож навчання відбувалося вже у бойових умовах. 

Без їжі, але з боєприпасами

Аеропорт розташовувався на височині, тож навколо все прострілювалося. Задумка була в тому, щоб аеропорт був своєрідним хабом, через який накопичувалися війська та проривалися б далі, адже у серпні Луганськ майже повністю був оточений. Все йшло за планом, доки росія не ввела регулярні війська — двома танковими ротами вони почали ламати нашу лінію оборони.

Ще не було ніякого «ДНР» та «ЛНР», як і збройного протистояння як такого не було. У нас накопичилося достатньо людей, тому коли сепаратисти почали захоплювати території, ми лишилися в оточенні без їжі, води та світла — обороняли стратегічний об’єкт.

Очевидно, що в таких умовах вільно привозити літаками припаси нам не могли. Спочатку вантажі скидали з висоти 4000 метрів, потім з 6000. Коли постав вибір, що нам привезти — їжу чи боєкомплекти, всі голодними очима переглядалися і одноголосно вирішували, що пріорітетніші БК. Ніхто особливо не переживав про нестачу їжі. Особисто я за той час схуд на десять кілограмів, мій побратим, який був більшим за мене — взагалі на двадцять. 

Був випадок, коли порвався піддон з консервами на висоті у чотири кілометри — почався дощ із консерв. Голодний співслуживець побіг збирати, приніс кільку в томаті. Коли зголодніли, всі її полюбили, хоча до цього крутили носом.

Якось нам скинули бочку соляри на 200 літрів — не знаю, навіщо. Парашут не розкрився, вона впала з висоти у шість тисяч метрів. Бочка залишилася ціла, але залізла в землю наполовину — мабуть, так і стоїть там досі, ми її не чіпали. 

Бувало, бронік не знімали й не роззувалися по 2-3 доби, обстріли були майже цілодобово. Одного разу шість днів поспіль лила злива, на четверту добу вже почала «свистіти фляга»: все навколо розбите, розвалене, ти весь мокрий, сушитися немає де та і немає що сушити — майже всі речі згоріли. У когось наколядував зубну щітку, пасту, труси, носки — дивишся, а у тебе й на вечір вже речі є. Так з тим пакетиком з луганського супермаркету і виходив з аеропорту.

Зараз вже все розумієш і переварюєш, але тоді все було вперше — перший ПТУР, перша міна, перша стволка. Так було для всіх — для солдатів, командирів. Памʼять — така річ, що знищує більшість стресових моментів і залишає тільки позитивні емоції.