«Метою вагнерівців був не переворот»: огляд аналітики

На Заході пишуть про ключові питання майбутнього саміту Північноатлантичного альянсу у Вільнюсі і «похід на Москву» Євгенія Прігожина. 

Експерти Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) розмірковують про шість ключових питань саміту Північноатлантичного альянсу у Вільнюсі, котрий відбудеться на тлі українського контрнаступу та зростання нестабільності в росії. 

Чи приєднається Україна до НАТО у Вільнюсі? Хоча вона подала заявку на вступ торік, усі сторони розуміють, що цього не станеться до завершення війни. Але союзники не мають єдиної думки, що запропонувати Україні у Вільнюсі. 

США, Німеччина та південні члени Альянсу не хочуть простого повторення декларації Бухарестського саміту 2008 року, яка передбачала конкретних кроків. Водночас Польща, країни Балтії та Центральної Європи вважають, що Україна вже довела свою важливість для НАТО і захисту східного флангу від росії. Найімовірнішою є серединна позиція Британії, Франції та інших країн, які хочуть запропонувати на саміті якийсь шлях до членства, але не саме його. Щоб уникнути «пастки Бухареста», у Вільнюсі повинні відбутися конкретні дії – наприклад, перше засідання Ради Україна-НАТО за участі президента Зеленського або скасування вимоги ПДЧ (План дій щодо членства, – ред.) для України за зразком Швеції та Фінляндії.

Єдині гарантії, які реально працюватимуть – це вступ до НАТО

Чи отримає Україна гарантії безпеки у Вільнюсі? Вона буде намагатися отримати посилені гарантії, які водночас будуть не заміною вступу до НАТО, а кроком на шляху до нього. Існує прецедент із взаємними безпековими гарантіями, наданими Великою Британією Швеції та Фінляндії до їх вступу до НАТО. Інші провідні країни Альянсу також розмірковують над гарантіями, які насамперед передбачатимуть посилену військову допомогу. Зрештою, єдині гарантії, які реально працюватимуть – це вступ до НАТО.

Чи були досягнуті цілі, заявлені на минулорічному саміті в Мадриді? Першою є розміщення потужних боєготових сил країн Альянсу на східному фланзі. Хоча США, Канада, Німеччина і Британія мають визначені підрозділи для захисту східного флангу, вони здебільшого залишаються у своїх домашніх країнах. Німеччина першою заявила про розміщення повноцінної бригади у країнах Балтії, але це може затягнутись на роки з огляду на низьку боєготовність Бундесверу і нестачу відповідної інфраструктури у Литві. 

Нова модель сил НАТО передбачає збільшення сил швидкого реагування із 40 до 300 тисяч

Друга ціль – масштабні спільні військові навчання. Тут прогрес очевидний – за останні місяці провели великі навчання Air Defender i BALTOPS. Третьою ціллю була розробка нової моделі сил НАТО, яка передбачає збільшення сил швидкого реагування із 40 до 300 тисяч. Це завдання навряд буде виконане у 2023 році.

Коли Швеція стане членом НАТО? Угорщина і Туреччина не поспішають ратифіковувати її заявку. Тоді як країни Альянсу мають засоби фінансового та політичного тиску на Орбана, з Ердоганом все складніше. Багато хто сподівався, що президент Туреччини ослабить опір після травневих виборів, але він підтвердив свої вимоги вислати діячів Робітничої партії Курдистану зі Швеції і протидіяти курдським мітингам. Ці вимоги є неприйнятними для Швеції і поки мало що можна зробити, щоб натиснути на Ердогана, хоча Конгрес США намагається ув’язати питання поставки Туреччині літаків F-16 і вступу Швеції.

Лише 7 країн Альянсу відповідають критерію витрати 2 відсотків ВВП на оборону

Як справи з оборонними витратами? Хоча країни НАТО підвищили свої військові видатки після 2014 року, а ще більше — після 2022-го, лише 7 країн відповідають критерію витрати 2% ВВП на оборону. Дискусії про оборонні витрати посиляться на саміті. Важливими питаннями буде і нарощення виробництва зброї та боєприпасів, інвестиції у новітні розробки.

Чи буде в НАТО новий очільник? Найімовірніше, чинний генеральний секретар Йенс Столтенберг отримає пропозицію залишитись на посаді ще на рік, адже союзники не змогли погодити компромісну кандидатуру нового.  

Дослідниця Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Емілі Ферріс пише про те, що ми дізнались і що залишається невідомим після заколоту Прігожина. Путін і російське керівництво змогло запобігти великій ескалації. Але якою ціною? 

Путін не зміг запобігти ворожнечі між Прігожиним і Шойгу, яка назрівала місяцями. Це може свідчити про те, що він не знав усіх деталей того, що відбувається. Він часто дозволяє суперництво і ворожнечу в своєму оточенні, між спецслужбами і центрами впливу, адже впевнений, що це не шкодить його владі й авторитету, але заохочує конкуренцію і креативність. Путін недооцінив те, наскільки особистою була образа Прігожина на Шойгу і Міноборони, і наскільки далеко він готовий зайти. 

Багато чого ми не знаємо, але чотири головних пункти стали видимими під час заколоту. По-перше, не було жодного масштабного переходу на бік вагнерівців ні серед військових, ні серед цивільних. У вертикальних ієрархічних системах низовий протест надзвичайно малоймовірний. Це означає, що для успіху у майбутньому ініціатива повинна йти від вищих військових чинів. 

По-друге, «групу Вагнера» в її сучасній формі, очевидно, розпустять і введуть у підпорядкування Міноборони. Це дозволить подолати юридичну лакуну, в якій досі оперувала ПВК, але також викличе хвилю репресій проти симпатиків вагнерівців. 

По-третє, переговори з Прігожиним насправді проходили інакше, ніж це виглядало. Публічно Путін утримувався від втручання у ситуацію, але його адміністрація вела переговори з лідером вагнерівців. Це не принесло успіху і завершилося виступом Путіна зі звинуваченням «Вагнера» у зраді. Прігожину не дали аудієнцію у Путіна, що спричинило його відступ через розуміння, що йому не залишилось місця у російській владній системі. Путін залишається кінцевим арбітром долі Прігожина. 

По-четверте, роль Лукашенка у переговорах перебільшена, але вона дала йому плюс до позитивного іміджу на фоні складних стосунків із Кремлем, а також, можливо, створить шанс для його повернення до мирних переговорів у російсько-українській війні. В будь-якому разі певний час ми не побачимо видимих наслідків виступу вагнерівців, а позиції Шойгу у Міноборони зміцняться з огляду на його лояльність та тривалість перебування на посту. Інші залучені до врегулювання ситуації люди також зміцнять свій вплив – посол у Білорусі Борис Гризлов, секретар Радбезу рф Ніколай Патрушев, глава адміністрації президента Антон Вайно, губернатор Тульської області Алєксєй Дюмін. 

Критика Прігожина щодо неуспіхів у війні в Україні може виявитися корисною, спричинивши перетасовку у російському керівництві, хоча й не таку, якої добивався лідер вагнерівців.

Старший політичний аналітик RUSI Джек Вотлінг вважає, що марш вагнерівців на Москву залишив нерозв’язані виклики. 

Опис подій 23-24 червня як протистояння між «групою Вагнера» та російською державою є фальшивою дихотомією. ПВК «Вагнера» не є звичайною організацією найманців. Вона дає можливість росії проектувати свою силу в регіони без залучення офіційних сил. На всіх етапах – передача зброї, рекрутинг, фінансування – вагнерівці залежать від різних елементів російського державного апарату. Багато високопоставлених є колишніми і чинними співробітниками спецслужб. 

ПВК «Вагнера» є також моделлю для багатьох у тому, як повинна будуватись і воювати російська армія. Наприклад, перший заступник глави адміністрації президента рф Сєргєй Кірієнко і олігарх Юрій Ковальчук виступають за відновлення російської військової сили через ідеологічну мобілізацію. Їм суперечать ФСБ та Міноборони, які наголошують на важливості централізованого контролю і небезпеки ідейної мобілізації попередньо апатичного населення. Компромісом між цими підходами стала «вагнеризація» війни, але не під єдиним управлінням. Різні структури і державні корпорації створюють свої ПВК, які повинні мати контрактні зобов’язання перед Міноборони. Така модель не задовольняла Прігожина, який хотів працювати спільно з Міноборони, а не підпорядковуватись йому. Він втратив прямий контакт із Путіним, а тому вирішив діяти так, щоб його точно помітили. 

Заколот Прігожина зміцнив авторитет Путіна серед еліт

У певному сенсі заколот Прігожина зміцнив авторитет Путіна серед еліт. Жодна з фракцій не підтримала вагнерівців. Авторитет Путіна сильний саме через те, що жодна з груп не є достатньо потужною, щоб бути впевненою у власному виживанні без нього. Так само і Путін не може просто позбуватись членів своїх еліт, адже тоді вони можуть вирішити, що небезпека від збереження його влади вища за можливий хаос без нього. 

Водночас, марш Прігожина на Москву не вирішив фундаментальну проблему війни в Україні. Росія потребує на фронті ідеологічно мотивованої, компетентної і політично апатичної сили. Але в кращому випадку різні підрозділи мають дві з цих трьох характеристик. Тому поки Україна продовжуватиме завдавати важких втрат росіянам на фронті, ризик деморалізації підрозділів зростає. 

Старший політичний аналітик RAND Corporation Моллі Даніган впевнена, що історія «Вагнера» на заколоті не закінчується. Надто важлива ця приватна військова компанія для Кремля як джерело надприбутків та проекції геоекономічної сили. 

Це найбільша ПВК, яка не лише воювала в Сирії та Україні, а є на вістрі російського проникнення в країни Африки, Латинської Америки, Близького Сходу. Росія роками використовувала «групу Вагнера» під прикриттям стратегічної невизначеності, яка дозволяла заперечувати афілійованість ПВК із російським керівництвом. 

Метою був не переворот чи захоплення влади

Путін ставився до «Вагнера» як до одного сина, а до Міноборони та армії як до іншого, не обираючи між ними улюбленого. Він навмисне не створював чітких командних структур співпраці між ПВК та армією, а заохочував протистояння між ними. Це і вилилось у путч Прігожина, метою якого не був переворот чи захоплення влади, а швидше показ власної важливості порівняно з іншими центрами впливу в Кремлі. 

Виступ відбувся саме в момент, коли Міноборони рф хотіло підпорядкувати собі «групу Вагнера», що поставило б під загрозу інтереси Прігожина в Україні та інших країнах світу. Тепер росія буде намагатися провести ребрендинг «Вагнера», замінити Прігожина і вивести підрозділи ПВК подалі від російських кордонів. Це значно вплине на спроможність росії проводити наземні операції в Україні, і можливо, змусить Путіна звернутися до інших опцій ведення бойових дій – з фокусом на авіацію, ядерну зброю чи інші неконвенційні тактики.

У іншому матеріалі Моллі Даніган розмірковує, що станеться з усіма вагнерівцями, після того як їх лідера вислали в Білорусь. Більшість із них пішли у ПВК за грошима, свободою і через страх. Вони мають зарплатні до $10000 за участь у війні в Україні. Для в’язнів шестимісячний контракт є шансом на свободу, особливо якщо вони відбували багаторічні або пожиттєві терміни. Деякі вагнерівці залишаються у ПВК через загрозу покарання смертю за дезертирство. З огляду на все, навряд станеться масовий вихід бійців із «групи Вагнера». Вони залишатимуться лояльними до Прігожина чи його наступника.

Гостьовий аналітик RAND Вільям Куртні оцінює, що після заколоту Прігожина сміливіший Захід протистоїть ослабленій росії. 

Баланс сил змінюється, і Заходу варто цим скористатись. В Україні варто покінчити з невизначеністю і підтримати цілі Володимира Зеленського із деокупації всіх територій включно з Кримом. Російські війська можуть стати більше деморалізованими, що покращить шанси українського контрнаступу. 

Заходу потрібно також далі працювати для посилення санкцій і обмеження шляхів їх обходу через треті країни. Є сенс посилювати тиск на білоруського диктатора Лукашенка, а також створити окремий трибунал для розслідування злочину російської агресії в Україні. 

Баланс сил змінюється, і Заходу варто цим скористатись. Слід покінчити з невизначеністю і підтримати деокупацію всіх територій України включно з Кримом

Якщо розміщення ядерної зброї в Білорусі не отримає відповіді, росія може сприйняти це як слабкість Заходу. Тому НАТО потрібно переглянути свою ядерну доктрину і стратегію. Підтримка демократичних сил у Білорусі може стати аналогом польської «Солідарності». Кремль боїться, що якщо Україна піде на Захід, Білорусь послідує за нею. 

Сучасна росія ізольована від Заходу, і єдиний спосіб подолати цю ізоляцію – це виведення військ з України. Поки цього не сталося, варто очікувати і підтримувати розвиток рухів невдоволення і протесту в самій росії. 

Гостьовий дослідник Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Кірілл Шамієв аналізує уроки для Заходу від заколоту «Вагнера». 

Жоден представник російської еліти публічно не підтримав Прігожина, і низка губернаторів публічно виступили на боці Путіна. Російське суспільство відреагувало на заколот здебільшого пасивно. Без спроможного незалежного лідерства активні суспільні групи не можуть діяти самостійно і скористатись слабкістю режиму. Пасивними залишились і пропутінські громадські організації. Росіяни утримуються від участі у політичному житті, адаптуючись до реалій політичних репресій, війни в Україні, мобілізації тощо. 

З безпекової точки зору Путін припустився стратегічної помилки, дозволяючи «групі Вагнера» процвітати багато років. Він робив це в обмін на активну залученість ПВК у різних регіонах світу, де росія не могла просувати свої інтереси відкрито. В Україні росія передавала вагнерівцям важке озброєння і дозволяла їм вербувати ув’язнених, що забезпечило короткострокові здобутки на полі бою. Все це призвело до появи потужної озброєної приватної армії, яку російська держава не контролювала. 

Виступ вагнерівців показав безініціативність і нестачу координації російського сектору безпеки

Все військове керівництво залишилось вірним Кремлю, жоден чинний офіцер не перейшов на бік Прігожина, навіть після захоплення штабу Південного військового округу. І це все умовах жорсткої критики Герасімова і Шойгу з боку військових. В цілому виступ вагнерівців показав безініціативність і нестачу координації російського сектору безпеки, а також крихкість російської політичної системи.

Ключовий урок для Заходу – бути готовим. У росії довгий час нічого не змінюється, поки все не стається раптово. Тому потрібно пропрацювати різні довгострокові сценарії і варіанти реагування на них. Проєкти з просування демократії в росії повинні залучати альтернативні сили громадянського суспільства з позитивним порядком денним. Ті 25% росіян, які хотіли б  активніше брати участь у політиці, повинні розуміти, що це матиме сенс.