Що потрібно українській армії для перемоги?

На Заході пишуть, як Україні покращити підготовку військових, щоб досягти успіху. Обговорюють спроможності росіян у радіоелектронній боротьбі і майбутню соціальну кризу із ветеранами в рф. Також міркують про адаптацію європейців до безпекових викликів.

Колишні американські спецпризначенці, співзасновники Групи підтримки оборони України Ерік Кремер та Пол Шнайдер для порталу War on the Rocks аналізують, що потрібно ЗСУ для перемоги. На основі роботи з українськими підрозділами американські інструктори бачать цілу низку поширених проблем.

Нестача децентралізованого управління. У великій частині підрозділів та штабів ЗСУ не заохочують децентралізацію прийняття рішень і взаємну довіру. Більшість рішень приймають на вищому рівні, а молодші офіцери бояться робити помилки і брати відповідальність. Українські підрозділи потребують наказу для кожного етапу операції, і тому їм складно використовувати неочікувані можливості для, наприклад, контратаки. Молодші офіцери розуміють, що їм потрібно позбуватися радянського спадку, але опір з боку старших, вихованих на радянській доктрині, продовжується.

Відчувається нестача досвідченого сержантського і старшинського складу

Відчувається нестача досвідченого сержантського і старшинського складу. В Україні молодші офіцери відповідальні не лише за бойове застосування підрозділу, але і його тренування та забезпечення. Без компетентних сержантів і старшин децентралізоване управління буде майже неможливе, адже саме вони мають відповідати за підготовку, наставництво і турботу про солдатів.

Брак ефективної підготовки. Підготовка ЗСУ зараз базується на радянській філософії, коли навчання на батальйонному рівні планується наперед, як хореографічний спектакль. Ротні командири більше спостерігають, а не беруть участь. Це також проблема поколінь, в якій молодші офіцери сприйнятливіші до філософії західного військового лідерства. Україна поки ще не провела потужну загальновійськову операцію із координацією бронетехніки, піхоти та артилерії. Успіх такої залежить від тренування на всіх рівнях командування. Тут є багато викликів. Кожен вид і рід військ має своїх інструкторів, центри підготовки, навчальні заклади і протоколи навчання. Вони рідко обмінюються досвідом чи інструкторами. Це спричиняє різний рівень підготовки підрозділів, а також недовіру і комунікаційні провали у спільних операціях. Підготовка за межами Україні може бути ефективною для конкретних військових спеціальностей – як от танкові екіпажі чи обслуга HIMARS. Але в цілому вона фрагментарна і не уніфікована за програмою. Кожна країна готує українських військових в межах своєї доктрини, часто не пристосовуючись до українських реалій і потреб.

Танки застосовують окремо від піхоти як мобільну артилерію, а піхота штурмує укріплення противника без прикриття бронетехніки

Нестача загальновійськових операцій. Це критичний виклик, який приводить до втрати життів та техніки і провалу операцій. Танки застосовують окремо від піхоти, часто — як мобільну артилерію, а піхота штурмує укріплення противника без прикриття бронетехніки. Артилерійський вогонь не координується із маневреними операціями. Нанесення вогневого ураження планується окремо від операцій піхоти, а координація між суміжними підрозділами через недовіру і нестачу засобів захищеної комунікації недостатня. Окремі місії не посилюють ефект одна одної і не відбуваються в рамках єдиної операції вищого рівня.

Ситуативна логістика і обслуговування. Українські військові канібалізують нове обладнання, яке надходить з-за кордону, для обслуговування задіяного на полі бою. Часто джерелом знань про обслуговування нової незнайомої техніки є відео на YouTube. Все базується на особистій ініціативі, навички фахівців з обслуговування різняться і не засновані на централізованому навчанні механіків. Обслуговування відбувається за рахунок канібалізації, бартеру між підрозділами і використання евакуйованої підбитої техніки із поля бою. Немає стабільного постачання запасних частин і продуманої системи обслуговування на рівні підрозділів. Це впливає на хід бойових дій. Бронетехніка швидко відходить і кидає піхоту, коли потрапляє під вогневий вплив. Артилерійські стволи зношуються через стрільбу з максимальних дистанцій, щоб уникнути контрбатарейної боротьби. Під час майбутнього контрнаступу Україна для ефективного досягнення цілей повинна бути готова до більших втрат техніки, що потребуватиме зміну менталітету. Подібні проблеми має евакуація поранених, багато з яких можна було врятувати, якби був налагоджений системний логістичний процес.

Неправильне застосування сил спеціальних операцій. Часто їх застосовують як звичайну піхоту в окопах, а не на спецзавданнях, таких як рейди, розвідка чи засідки. Це спричиняє великі втрати серед спецпризначенців, які важко компенсувати. Сили спецоперацій швидко виснажуються, а їх поповнення не має достатньої підготовки, щоб проводити справжні спеціальні операції. 

Вирішення цих проблем вимагає перерозподілу ресурсів і зміни мислення. Відповіддю може бути 20-30-денне «тренування для тренерів», проведене для кожної бригади. Починати потрібно із рівня піхотного батальйону. 10-денний курс для солдатів і сержантського складу має навчити базової піхотної тактики, лідерства та логістики. 10-денний курс для офіцерів має приділити увагу наступальним і оборонним операціям на рівні роти в умовах відкритої місцевості і міста. Третій курс має бути присвячений операціям на рівні батальйону/бригади, функціям штабу, 12- і 24-годинному циклу планування. Кульмінацією має стати 8-денне комбіноване навчання на рівні бригади/батальйону/роти із проведення загальновійськової операції, де кожне рішення має наслідки і штаб повинен реагувати на кожну зміну. 

Підготовка для Сил спецоперацій повинна сфокусуватись на трьох основних місіях: рейд, засідка, розвідка. Цей курс можна закінчити за 25 днів і обов’язково присвятити його частину плануванню операцій. Також необхідна менторська програма високого рівня для вищого командного складу Генерального штабу та оперативних командувань, в якій колишні західні офіцери давали б поради щодо планування та децентралізації управління. 

Україна переходить від оборони до наступу, а тому повинна сфокусуватись на підготовці до загальновійськових операцій

Україна переходить від оборони до наступу, а тому повинна сфокусуватись на підготовці до загальновійськових операцій. Західна воєнна допомога не вічна, як і готовність українського народу до втрат. Росія має час і людський ресурс на своєму боці. Щоб змінити баланс на користь України, потрібно покращити підготовку військ. Викликом є зміна мислення вищого військового командування, яке провело своє життя в радянській системі, на філософію децентралізованого управління, яка дає шлях гнучкості та ініціативі. Важливо переконати командирів, що ця зміна закінчиться не катастрофою чи тюремним вироком, а перемогою на полі бою. 

Гостьовий дослідник Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Томас Вісінгтон описує загрози американському озброєнню від російської радіоелектронної боротьби. 

JDAM — це комплект удосконалення звичайних авіабомб, який дає змогу їм використовувати GPS та інерційну систему наведення для точного враження цілей. Бомба отримує координати з літака або на землі під час завантаження, і завдяки JDAM може коригувати свій політ. Точність враження при наявності GPS – до 5 м, за інерційною системою – до 30 м. 

Україна отримала комплекти JDAM-ER, які дають змогу запускати 225-кілограмові бомби на відстань до 80 км, уникаючи входити літаками в зону ураження російських ЗРК на зразок «Панцир-С1». Ефективність їх застосування поки невідома, але із витоку американських розвідувальних документів випливає, що за допомогою комплексів РЕБ росіяни досягли успіху у придушенні JDAM та інших американських боєприпасів, які використовують GPS. Не секрет, що вони активно застосовують системи РЕБ, на зразок Р-330Ж «Житель», які можуть перебивати сигнал GPS на відстані до 30 км, що спричиняє відхилення JDAM від цілі. 

Американці з початку 2000-х удосконалювали комплекси JDAM для протидії ворожій РЕБ. Для цього вони запровадили шифрування сигналу M-Code, який є військовим захищеним сигналом GPS. Теоретично JDAM мали б ігнорувати будь-які сигнали від російського «Жителя», адже вони не використовують M-Code. Попри це, система все рівно залишається вразливою, адже сама потужність придушуючого сигналу РЕБ може перешкоджати отриманню коректного зашифрованого сигналу. Росіяни можуть захищати важливі цілі декількома станціями придушення, щоб діяти на GPS-приймач з різних боків, що повністю закриє доступ JDAM до коректного сигналу. 

Проблемою для росіян є те, що українські засоби РЕР можуть швидко ідентифікувати джерело потужного сигналу придушення, вираховуючи координати станції і передаючи ракетним чи артилерійським підрозділам для її знищення. Також потужний сигнал створює ризик фратрициду — перехоплення і придушення дружніх сигналів супутникових комунікацій чи навігаційних систем. Хоча російські заходи РЕБ створюють ризик для знищення станцій та придушення власних сигналів, вони мають великий вплив на полі бою. 

Придушення не виводить бомбу з комплектом JDAM з ладу, але знижує її точність, забираючи головну перевагу. Американським фахівцям потрібно переосмислити, як вони можуть захистити JDAM від подібних впливів, готуючись до майбутніх конфліктів. 

Старший політичний аналітик RAND Corporation Дара Массікот вважає, що росію чекає потужна криза із демобілізованими ветеранами та їх психічним здоров’ям. 

Минулого вересня росія заборонила мобілізованим та контрактникам полишати військову службу в умовах бойових дій. Лише питання часу, коли для російського суспільства настане «український синдром» на зразок афганського чи чеченського — тисячі військових повернуться з фронту, не отримають достатньої допомоги і не зможуть адаптуватись до цивільного життя. Невизначений термін перебування в зоні бойових дій, нерегулярні ротації та відпустки приводять до того, що серед росіян на фоні постійного стресу розвивається відчуття безпорадності і безнадії. Дослідження настроїв військових свідчить, що багато з них прагнутимуть покинути армію за першої нагоди. 

Росія прагне залучити на контракт 400 тисяч військових до кінця року, що виглядає нереалістично

Москва пропонує значні виплати для військових (200 тисяч рублів, майже втричі вище, ніж середня зарплата), а також соціальні пільги та привілеї для ветеранів. Але примусова мобілізація буде, як і раніше, необхідною для підтримання чисельності армії. Росія мобілізувала 300 тис. військових восени 2022-го і прагне залучити на контракт 400 тис. до кінця 2023 року, що виглядає нереалістично. 

Повернення демобілізованих військових буде соціальною бомбою уповільненої дії. Масштаби та інтенсивність залучення російської армії набагато перевершують минулі конфлікти, в яких брала участь рф. Росія зазнала більше втрат, ніж за 10 років війни в Афганістані та обидвох Чеченських кампаніях. Російська медична система важко справляється з кількістю поранених, і ситуація погіршиться, коли більшість військових повернуться з фронту. Більше 100 тис. ветеранів потребуватимуть психологічної реабілітації, і для цього росія не має спроможностей. 

Російське законодавство передбачає кримінальну відповідальність за «дискредитацію збройних сил», що не буде заохочувати ветеранів говорити про пережите відкрито. Їх зображають як героїв, але невідомо, наскільки це допоможе побороти відчуження та ізоляцію ветеранів від суспільства, як це було після Афганістану та Чечні. Ці проблеми призведуть до сплеску домашнього насильства, злочинності, вживання наркотиків та алкоголю. Вторгненням в Україну росія створила хвилю глибокої травматизації, яка повернеться у її ж суспільство. 

Старші політичні аналітики Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Яна Пульєрін і Павел Зерка пишуть про те, як європейці дають собі раду у конкурентному світі. 

Війна Росії проти України показала громадянам країн Європи, що вони живуть у світі, який рухається до зменшення співпраці. Їхні зовнішньополітичні інстинкти, засновані на ній, повільно пристосовуються до цієї нової реальності. 

Європейці хочуть зберігати нейтралітет у потенційному конфлікті між США та Китаєм

Європейці хочуть зберігати нейтралітет у потенційному конфлікті між США та Китаєм і не бажають уникати ризиків з боку останнього, навіть якщо вони визнають небезпеку його економічної присутності в Європі. Однак, якби Китай вирішив постачати зброю в росію, це було б червоною лінією для більшої частини європейської громадськості. 

Європейці зберігають єдність щодо свого поточного підходу до росії, хоча вони поки не мають єдиної позиції щодо майбутньої політики Європи по відношенню до Москви. Вони прийняли тісніші відносини зі США, але хочуть менше покладатися на американські гарантії безпеки. Європейські лідери мають можливість досягти громадського консенсусу щодо спільної політики Європи до Китаю, США та Росії. Але вони повинні розуміти, що мотивує громадськість і чітко комунікувати про майбутнє.