Що стане запорукою успіху українського наступу: огляд аналітики

Західні воєнні аналітики пишуть про потенціал української армії і її стратегію з виснаження противника. Міркують про успіхи України в кіберпросторі. Також обговорюють плани росії розмістити ядерну зброю в Білорусі та можливу роль Індії як посередника у переговорах про закінчення війни.

Воєнні аналітики Франц-Штефан Гаді та Майкл Кофман для безпекового журналу Survival пишуть про українську стратегію виснаження противника. 

Успіх у війні значною мірою залежить від комбінації тактики виснаження і маневрових операцій. Спочатку Україна застосовувала тактику глибокої оборони, інколи маневреної, і потім перейшла до наступу. Наступи на Херсонщині та Харківщині змогли відбутись тому, що склалися відповідні умови, пов’язані з нестачею особового складу у росіян та значним їх виснаженням. 

Виснаження – це підхід, який обидві сторони застосовують на тактичному рівні. Глибокі операції можливі лише тоді, коли інша сторона досягає високого рівня виснаження. Попри передачу систем HIMARS, які створили для України спроможність завдавати дальніх високоточних ударів, українська армія не змогла уникнути м’ясорубки постійних виснажливих боїв. На практиці деградація спроможностей російських військ відбулась насамперед не завдяки ударам по командних пунктах та складах боєприпасів, а через виснажливі позиційні бої та концентрацію артилерійського та іншого вогню. Українські маневрені підрозділи в наступі показали неоднозначний результат проти добре укріпленого противника, і досягали успіху тоді, коли ворожі підрозділи піддавались довготривалому виснаженню. 

Підготовки до успішних операцій на Харківщині та Херсонщині потребувала багато часу, поповнення особового складу, озброєнь та амуніції. 

Україна запустила мобілізацію відразу після повномасштабного вторгнення росії і мала перевагу в кількості людей із початком другого етапу війни, коли росія концентрувалася на Донбасі. З допомогою західної зброї Україна вистояла проти «вогневого валу», що зробило російські війська вразливими до контрнаступів. З оперативної точки зору контрнаступ на Херсонщині був важливішим, адже цей фронт був пріоритетним для росіян порівняно з Харківщиною. Незважаючи на український успіх, російська армія нанесла значні втрати на Херсонщині та зберегла свої підрозділи, які потім могли застосовувати на інших ділянках. 

Росіяни провели низку наступальних операцій у Кремінній, Вугледарі та Мар’їнці. Вони не принесли жодних проривів

Зараз росія провела мобілізацію і має паритет у кількості військ, але більше не має значної переваги артилерійського вогню, а також відчуває нестачу досвідчених та підготовлених солдатів. Попри це в січні 2023 року росіяни провели низку наступальних операцій у Кремінній, Вугледарі та Мар’їнці. Вони не принесли жодних проривів, адже російська армія, як і раніше, страждає від якості військ та нестачі боєприпасів. Головна надія тепер покладається на затягування війни, що зробило б її непідйомною для України та західних партнерів. 

Залишається відкритим питання, чи зможе Україна використати російські слабкості. Зараз її армія втілює трикрокову стратегію: симетричне виснаження росіян по всьому фронту; тиск на окремих його ділянках; після достатнього їх виснаження проведення маневреної наступальної операції. Західна військова допомога зробила багато, але невідомо, чи зможе вона гарантувати стратегічні здобутки української армії. 

Потрібно більше бронемашин, танків, САУ та ППО 

Пентагону та іншим воєнним відомствам країн-партнерів потрібно сконцентруватися на підготовці українських підрозділів до загальновійськових операцій, а також передати більше систем у більшій кількості. Це дало б Україні якісну перевагу на полі бою, де було б скоординоване застосування БМП, танків, САУ та систем ППО. Але навіть за таких умов малоймовірно, що українська армія зможе уникнути подальшого виснаження та значних втрат.

Аналітик Інститут міжнародних та стратегічних досліджень (IISS) Ден Блек оцінив успіх України в обороні від російських кібератак. 

Через рік після початку війни Україна продемонструвала, що сильний багатошаровий захист у кіберпросторі може бути ефективним навіть проти такого спроможного супротивника як росія. Хоча багато що сховано за туманом війни, можна констатувати, що секретом українського успіху було партнерство між державою, бізнесом та цивільними ініціативами, що дало змогу розбудувати адаптивну систему оборони від російських кібератак. 

Україна виграла битву за адаптацію в кіберпросторі

На сьогодні можна точно сказати, що Україна поки виграла битву за адаптацію в кіберпросторі. Ця здатність до адаптації формувалася задовго до 2022 року і стала кульмінацією років досвіду, інвестицій та політичних рішень для зміцнення українського кіберзахисту. Але залишаються відкритими деякі питання. 

По-перше, чи зможе Україна далі ефективно оборонятись після року далекої до завершення війни. Поповнення і посилення не є безлімітними, а інші кризи можуть відволікати увагу міжнародних партнерів. Водночас, російські кібервійська все ще залишаються грізною силою, яку не варто недооцінювати. Тому уряди країн-партнерів повинні посилити механізми колективної оборони в кіберпросторі і сприяти координації зусиль державного та приватного сектору. 

По-друге, що ще можна зробити для посилення українського кіберзахисту. На початку війни було багато імпровізації, держави та приватні компанії пропонували свою допомогу, не завжди розбираючись із тим, що Україна потребує. Тому залишились критичні потреби, незаповнені прогалини та значні можливості для покращення. 

По-третє, наскільки досвід України можна екстраполювати на інші потенційні конфлікти, як наприклад між Китаєм і Тайванем. Звісно, сталі інвестиції для покращення виявлення, видимості та опірності значно розширять здатність Тайваню до адаптивності в кіберпросторі. Але Китай, очевидно, буде застосовувати кіберінструменти кардинально іншим шляхом, ніж росія, що вимагатиме від партнерів Тайваню більшого залучення до зміцнення його кіберзахисту.

Гостьовий дослідник Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Павєл Слюнькін вважає, що ядерні плани росії у Білорусі можуть бути блефом, але в разі втілення зведуть до нуля шанси на демократичний перехід країни, навіть якщо в Москві зміниться режим. 

Путін оголосив про плани розмістити російську ядерну зброю в Білорусі до літа цього року. Лукашенко із 1996-го шкодує про втрату радянської ядерної зброї і не раз закликав Путіна розмістити російську на території країни. На його думку, це мало б захистити його уряд від санкцій та критики Заходу. 

Кремль сам довго критикував США за розміщення ядерної зброї в Європі, а тепер планує робити те саме, посилаючись на американський досвід. Особливо іронічно це виглядає після спільної заяви Путіна і Сі Цзінпіна про заклик до ядерних держав не розміщати ядерну зброю на території третіх країн. 

Росія вичерпала можливості шантажу Заходу

Заява про ядерну зброю в Білорусі припала на 25 березня – неофіційний День незалежності Білорусі, який святкують опоненти Лукашенка. Путін хотів ще раз підкреслити, хто має реальну владу в цій країні. Рішення про розміщення ЯЗ також може свідчити про те, що росія вичерпала можливості шантажу Заходу – Європа не замерзла через газовий шантаж, а мобілізація не змогла перевернути хід війни, оголивши проблеми росії з технікою та підготовкою мобілізованих. В той час як Україна отримує все більше озброєнь від Заходу і готується до контрнаступу. 

Ядерний шантаж виглядає єдиною опцією, яка ще лишилась, щоб Захід став прихильнішим до ідеї китайського мирного плану чи територіальних поступок України. Звісно, це все може бути ще однією інформаційною операцією – щоб Європа повірила в те, що Путін насправді планує розмістити ЯЗ у Білорусі. В будь-якому разі, підготовка ядерних сховищ до літа виглядає нереалістичною – в Калінінграді це зайняло два роки, а старі сховища, які залишилися в Білорусі після розпаду СРСР, перебувають в поганому технічному стані. 

Навіть у випадку зміни режиму в Москві Білорусь залишиться геополітичною заручницею

Але якщо Путін серйозний у своїх намірах, то це значно посилить хватку росії в Білорусі. Все більше російських військових перебуватиме в країні, Білорусь стане пріоритетною ціллю у випадку регіонального конфлікту, а контроль за ЯЗ перебуватиме повністю в руках іноземної держави. Навіть у випадку зміни режиму в Москві Білорусь залишиться геополітичною заручницею росії. 

Старший аналітик RAND Corporation Дерек Гросман пише про роль Індії, яка могла б допомогти досягти компромісу між США та росією щодо війни в Україні. 

Хоча на саміті Великої двадцятки Індії не вдалось подолати розбіжності між США та росією, не варто скидати її з рахунків як потенційно найкращого посередника у війні в Україні. Індія дотримується політики неприєднання і готова вести переговори з будь-якою країною, без обмежень чи попередніх умов. По-друге, Індія має гарні робочі стосунки як зі США, так і з росією, від чого вона намагається зібрати якнайбільші дивіденди. Хоча Захід засуджує купівлю російської нафти Індією, це дає їй також важіль впливу на Кремль, який намагається за будь-яку ціну підтримувати експорт енергоносіїв. 

Індія є важливою країною для стримування Китаю

Індія також вдається до критики дій росії, хоча часто і в непрямій формі. Зі США Індія теж має чи не найкращі у своїй історії відносини. Вона є важливою країною для стримування Китаю в Індійсько-Тихоокеанському регіоні і учасницею квартету з безпекових питань у регіоні, куди входять також Австралія, Японія та США. 

Індія є також великою державою із власною позицією, яка стає голосом країн «третього світу». Це має значення, адже ці країни становлять більшість населення світу, не підтримують західні санкції, але вважають, що росія не мала права нападати на свого сусіда і повинна відступити.

До вересня, коли пройде саміт Великої двадцятки в Нью-Делі, як російський новий наступ, так і український контрнаступ завершаться. Це дасть вікно можливостей для переговорів

Інші країни – Ізраїль, Туреччина, Індонезія, Китай – теж намагалися грати роль посередника, але не мали успіху. Індія знаходиться в унікальному становищі для цієї місії. Проблемою є те, що вона вважає, що це не її війна, і тому не поспішає залучатись. Іншою проблемою, яка не залежить від Індії, є те, що Путін і лише він буде вирішувати, чи починати мирні переговори. Але до вересня, коли пройде наступний саміт Великої двадцятки в Нью-Делі, як російський новий наступ, так і український контрнаступ очевидно завершаться, і це дасть вікно можливостей для переговорів, яким Індія мала б скористатись. Це не вплине негативно на її ультра-реалістичну зовнішню політику, а навпаки, підвищить її репутацію як зростаючої великої держави, яка може досягати того, в чому інші провалились. Хоча б це мало б заохотити Нью-Делі до дій.

Воєнний історик Александер Бернс для порталу War on the Rocks пропонує порівняти російську «групу Вагнера» із подібними формаціями в прусській армії Фрідріха Великого. 

У західних медіа «групу Вагнера» описують або як найманців, або як штрафні батальйони на зразок тих, які використовував Сталін у Другій світовій. Наголошують на їх тактиці «людських хвиль» і суїцидальних атак, що показує «групу Вагнера» як відсталу в тактичному плані організацію, яка насамперед просто вербує ув’язнених для фронту. Але і українські, й зарубіжні воєнні експерти відзначають гнучкість і адаптивність вагнерівців, що не поєднується з цим образом. 

Підрозділи з ув’язнених, полонених чи найманців комплектували за рахунок впливових людей або олігархів, котрі ними і командували  

Можна прослідкувати аналогії із фрайкорами – підрозділами, які воювали в прусській армії Фрідріха Великого у війнах 18 століття. Вони також могли складатися з ув’язнених, полонених чи найманців. І комплектувалися силами і за рахунок тодішніх впливових людей або олігархів, котрі навіть попри невеликий військовий досвід, були не лише власниками, але і командирами цих підрозділів. Фрайкори також застосовували тактику «людських хвиль», але й були гнучкими і адаптивними, проводили аналіз дій після завершення бою, тренували проведення комбінованих операцій – коли кавалерія, піхота і артилерія діяли спільно для ефективних атак проти ворога. Коли в прусській армії панувала строга лінійна доктрина, підрозділи поза межами прямого армійського підпорядкування мали більше простору для гнучкості. 

Українські військові говорять, що є дві «групи Вагнера»: перша з ув’язненими і фронтальними атаками, і друга, більш підготовлена і гнучка. Після Семилітньої війни Фрідріх Великий зрозумів, що фрайкори як окремі підрозділи більше непотрібні, і просто включив їх в армійські структури. Деякі з командирів фрайкорів, як князь Любомирський, закінчили життя у вигнанні. Така доля може чекати і «групу Вагнера», яка зараз виснажується в боях в Україні. З огляду на останні заяви Євгенія Прігожина, що через великі втрати він планує сконцентруватись на Африці, зменшивши присутність в Україні, він може повторити долю князя Любомирського. 

На Заході ж варто сприймати «групу Вагнера» аналогом фрайкорів Фрідріха Великого, щоб адекватно оцінювати їх спроможності на полі бою. Це гнучка, адаптивна і небезпечна організація – для України і для всього Заходу.