США слід перестати тиснути на Україну щодо масштабних наступів: огляд аналітики
Західні воєнні аналітики пишуть про довгу війну в Україні, реакцію світу на російські ядерні погрози і підсумки Вільнюського саміту НАТО.
Старші наукові співробітники RAND Corporation Рафаель Коен і Джаян Джентіле розмірковують про український контрнаступ у статті «Війна, яку можна виграти».
Європейці часто порівнюють російсько-українську війну із Західним фронтом Першої світової. Подібна картина бойових дій, масштабні російські укріплення і мінні загородження породжують історичну аналогію, що український контрнаступ приречений на провал і війна рухається до патової ситуації.
Насправді доцільніше порівнювати війну в Україні з Другою світовою, де патові періоди змінювались маневром і проривом. Можна провести паралелі з висадкою союзників у Нормандії 1944 року. Вони шість тижнів прогризали німецьку оборону перед проривом і примушенням німців до відступу.
Битва за Нормандські посадки схожа на російсько-українську війну, де швидкі територіальні здобутки приходять після місяців невизначеності. Навіть ландшафт із пагорбами, річками і лісами подібний. Він може бути складний і для росіян, які тримають оборону. Вони не володіють всією оперативною обстановкою і можуть залишити певні ділянки фронту недостатньо укомплектованими, що дасть шанс українцям у наступі.
Якщо прорив вдасться, росіяни не матимуть достатньої щільності для його стримування
Також щільність військ ближча до Нормандії, а не Першої світової. Росіяни на найукріпленіших ділянках мають близько 700 військових на милю фронту. Німці у Нормандії мали 1000, а на Західному фронті Першої світової було до 10 000 в обох сторін. Це означає, що в оборонних лініях є прогалини. Особливо там, де ландшафт важкий. Якщо прорив вдасться, росіяни не матимуть достатньої щільності для його стримування і будуть змушені відступити — як це сталось з обороною в районі Сен-Ло у Нормандії.
Багато залежатиме від отримання правильної техніки у слушний час і вдосконалення тактики її застосування. Касетні боєприпаси мають допомогти
Українці намагаються інноваційно підходити до бойових дій, як і американці 1944-го. Вони не кидають війська у бездумні штурми російських укріплень, а притримують кращі сили. Багато залежатиме від отримання правильної техніки у слушний час, а також удосконалення тактики її застосування. Передача США Україні касетних боєприпасів має допомогти. Зрештою, є надважливе питання бойового духу. Минулорічний прорив на Харківщині показав, що він у росіян не безмежний. Зараз ситуація не стала кращою, зважаючи на заколот Прігожина і чистку вищих ешелонів російської армії.
Усе це не гарантує, що українська армія досягне такого прориву, як американці в Нормандії. Повільне просування може виснажити росіян або зупинити українську армію. Але час на боці Заходу, який не відправляє своїх військових на війну і може дозволити собі терплячість. Усі аналогії, які ігнорують цю фундаментальну правду, погані. Ризикують підірвати ключову стратегічну перевагу Заходу.
Почесний голова з питань стратегії Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) Ентоні Кордсмен радить Україні готуватися до довгої війни і не поспішати з великими наступами.
Тиск США на Україну щодо швидкого контрнаступу не лише перевершує її можливості, а призведе до більших втрат і виснаження. Американці сподіваються, що війна закінчиться цього року. Проте вона може тягнутись, поки якась зі сторін не зламається або обидві зайдуть у патову ситуацію і не знатимуть, що робити далі.
Американський оптимізм базується на минулих успіхах українців. Вони змогли відбити наступ росіян, бо ті мали грубі стратегічні помилки, а результати модернізації їхньої армії були переоцінені. Якби українська армія тоді отримала більше озброєння, змусила б росіян відступити з більшої площі. Це можливо і зараз — війни непередбачувані. Заколот Прігожина показав раптовість змін.
Найімовірніший сценарій — довга війна на виснаження без значних наступів і проривів
Росіяни зараз перебувають в обороні, а у випадку українського прориву можуть перейти до відступу. Існує можливість, що Путін втратить владу чи укладе мир з Україною. Проте найімовірніший сценарій — довга війна на виснаження без значних наступів і проривів. У ній велику роль гратиме артилерія та далекобійна високоточна зброя. У таких умовах тиснути на Україну, щоб проводила великі наступи, небезпечно. Це призведе до великих втрат у техніці й людях. А незначне просування може знизити бойовий дух. Обидві сторони можуть вирішити, що проводити масштабні наступи у цих умовах ризиковано. Потрібно шукати нову тактику досягнення перемоги без великих проривів.
Росія нарощує експорт енергоносіїв і прихований імпорт технологій
Україна постійно зазнає цивільних втрат і руйнування інфраструктури. Натомість росія нарощує експорт енергоносіїв і прихований імпорт технологій. Тому ідея надати Україні перевагу, послабивши росію санкціями, сумнівна. Це не означає, що США потрібно перестати підтримувати Україну. Але варто перестати тиснути для проведення масштабних наступів і готуватись до довгої війни. Вона може тривати в 2024 році і далі, якщо росія не зазнає раптових воєнних поразок чи внутрішньополітичних потрясінь.
Обидві сторони вчаться. Хоча Україна зараз має перевагу в бойому дусі, їй потрібен час для інтеграції того обмеженого потоку озброєння, яке отримує. Штатам варто працювати з союзниками для прийняття того факту, що Україна може не відвоювати всі окуповані території в короткостроковій перспективі і будуть потрібні роки подальшої військової та економічної підтримки. Це також означає, що НАТО має серйозно ставитись до відновлення свого воєнного потенціалу для ведення нової Холодної війни.
Старша дослідниця Віденського центру роззброєння і нерозповсюдження Ханна Нотте вважає, що Захід не зможе вилікувати російську ядерну лихоманку.
Стаття російського аналітика Сєргєя Караганова спричинила збурення. Він закликав до превентивного застосування ядерної зброї проти Заходу, якщо той продовжить підтримувати Україну і домагатися «стратегічної поразки» росії. Мовляв, таке застосування спочатку викличе негативну реакцію світу, але зрештою всі змиряться, бо «переможців не судять».
Навіть якщо вважати Караганова маргінальним голосом, то занепокоєння викликає нормалізація ядерної тематики в російських суспільних дебатах. Ядерні погрози росії не нові. Залякування для деескалації є частиною російської воєнної доктрини. Але нещодавня дискусія все ж має особливості. Караганов фокусувався на використанні ядерної зброї як превентивного заходу проти Польщі та країн Балтії, а не України. Він впевнений, що США не завдадуть удару у відповідь.
Дебати про ядерну ескалацію важливі, бо росія вважає, що її погрози зараз працюють менше, ніж на початку вторгнення. Особливо в світлі того, що війна може закінчитись не на прийнятних для Москви умовах. Важливо, що Путін думає про застосування ядерної зброї. Його дії і заяви пропонують змішану картину. З одного боку, він висловлює скептицизм щодо її застосування, адже ядерна війна означатиме кінець цивілізації. З іншого, проводить масштабні програми модернізації російської ядерної тріади, приділяє велику увагу американському «ядерному прецеденту» в Хіросімі і Нагасакі. Це елемент копіювання дій США на міжнародній арені, на що росія, як вважає Путін, має право.
Захід навряд має інструменти вилікувати російську «ядерну лихоманку». Але можна знизити температуру. Наприклад, через вплив на Індію і Китай
Російська воєнна доктрина передбачає застосування ядерної зброї, якщо існування російської держави знаходиться під загрозою, що навмисно дає широке поле для трактування. Подібні до путчу Прігожина ситуації можуть спричиняти відчуття вразливості всередині російського керівництва і, відповідно, приступи «ядерної лихоманки». Загалом поки російська агресія триватиме і Захід підтримуватиме Україну, він навряд має інструменти вилікувати цю лихоманку. Але можна знизити температуру. Наприклад, через вплив на Індію і Китай, які мають інструменти переконати росії понизити градус.
Росія також повинна отримати чіткий меседж, що США та інші західні країни дадуть воєнну відповідь на застосування ядерної зброї. Але західним суспільствам варто готуватись довго жити з російськими ядерними погрозами і демонстраційними діями, які не варто сприймати ні як блеф, ні як готовність до застосування ЯЗ.
Безпековий аналітик Корі Шейк для War on the Rocks пише про те, як «вирвати ікла» у російських ядерних погроз.
З першого дня війни росія використовує ядерну зброю як засіб стримування Заходу від залучення до конфлікту. Росія вийшла з Договору про стратегічні наступальні озброєння і розмістила ядерні боєприпаси в Білорусі. Російські аналітики, наприклад, Сєргєй Караганов, відкрито роздумують про можливість застосування ядерної зброї, хоча неправильно оцінюють відповідь США і НАТО на такий удар, а також реакцію Китаю та інших країн «глобальної більшості», які нібито хочуть позбутись «ярма Заходу». Все ж, адміністрація Байдена побоюється, що контроль над Кримом може стати проблемою для росії у випадку успішного українського контрнаступу. Буде «червоною лінією», після якої Кремль піде на ядерну ескалацію.
Наступні місяці будуть небезпечними. І росія, і Україна можуть вдаватися до відчайдушніших дій
Наступні місяці будуть небезпечними. І росія, і Україна можуть вдаватися до відчайдушніших дій. Москва намагається утримати окуповані території. Очевидно, що після важких втрат вона не здатна до великих наступальних операцій. Україна також може хвилюватися про те, що її наступ неуспішний і призведе до зменшення західної допомоги і єдності суспільства. Відсутність результатів на полі бою може посилити роздуми росії про застосування ядерної зброї.
Хоча більшість урядів та експертів погоджуються, що застосування ЯЗ наразі малоймовірне, варто розглянути три сценарії, за якими воно може відбутись.
По-перше, це тактичний ядерний удар по скупченню українських військ, які готуються до прориву фронту.
По-друге, це удар по Києву, якщо український контрнаступ буде успішний. Це дозволило б Кремлю говорити, що він змінив владу в Україні, і російська армія може вийти.
По-третє, це масований удар у випадку українського успіху. Удар у відповідь із боку США чи НАТО дозволить російському керівництву програти війну Альянсу, а не Україні.
Нинішня політика Штатів заохочує ядерний шантаж
Заколот Прігожина, очевидно, посилив ці занепокоєння, адже послабив Путіна. США повинні зважати на можливе застосування росією ядерної зброї. Але їхня нинішня політика заохочує ядерний шантаж, який стримує Штати від багатьох дій. Кращою реакцією було б вказати, що застосування ядерної зброї матиме катастрофічні наслідки для Путіна і його оточення.
США мають повідомити росіян, що у разі виявлення підготовки до її застосування, вони передадуть українцям координати і засоби для ураження цілей, щоб запобігти удару. Якщо запобігти не вдасться, НАТО має надіслати в Україну групи реагування для мінімізації наслідків. А всіх, хто брав участь у виконанні наказу про ядерний удар, відстежать і доставлять в Гаагу. Потрібно зробити все для стримування росії від прийняття катастрофічного рішення.
Дослідниця Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Емілі Ферріс після Вільнюського саміту НАТО розмірковує, чи воює Альянс з росією.
У російському пропагандистському шоу «60 минут» саміт описували як ескалацію. Говорили, що посилення східного флангу Альянсом є підготовкою до війни з росією.
Ідея, що росія рухається до війни з НАТО і цей рух неможливо зупинити, не нова. Але якщо росія вважає, що уже знаходиться у стані війни із Заходом, а той переконаний, що зробив усе можливе, щоб уникнути ескалації і прямої конфронтації, то залишається мало простору для перемовин. Москва може вдаватися до ризикованіших дій. Стає складніше розуміти її реальні червоні лінії.
Росія навмисне роздувала ядерну риторику перед самітом — розміщення ядерної зброї в Білорусі, звинувачення України у збиранні «брудної бомби», погрози відповісти ядерним ударом на конвенційні загрози. Виглядає так, що Москва постійно очікує відповіді Заходу, щоб оцінити його силу чи слабкість або готовність НАТО до застосування ядерної зброї.
Переміщення ядерної зброї в Білорусь варто сприймати як інструмент зовнішньої політики, а не готовність до ескалації на вищому рівні
Також це може створити передумови для подальших безпекових перемовин із Заходом. Тобто переміщення ядерної зброї в Білорусь варто сприймати як інструмент зовнішньої політики, а не готовність до ескалації на вищому рівні.
Важко сказати, де реальний поріг для Москви. Але постійне згадування ядерної тематики дозволяє їй бути в західній суспільній дискусії. Незрозуміло, чи добре НАТО обізнане з тим, що думають у Кремлі про умови початку ядерної війни чи червоні лінії. Тому невідомо, як може змінюватися мислення російського керівництва і що це значить для планування Альянсу і пріоритизації ресурсів. На саміті відчувався брак стратегічного мислення про небезпечного противника, чий поріг ескалації ми до кінця не розуміємо.
Підполковник Армії США та науковий співробітник Інституту дослідження зовнішньої політики (FPRI) Волтер Лендграф пише про Україну та проблеми розширення НАТО.
Після вступу Польщі, Угорщини та Чехії в Альянс в 1999 році запровадили процедуру Плану дій щодо членства. Вона стала дорожньою картою для країн, які прагнули в НАТО. Процедури дотримувалися всі країни, які вступили в Альянс в ХХІ столітті. Винятком є Фінляндія. Вона не потребувала ПДЧ, бо член Євросоюзу і має армію, яка спроможна до взаємодії з арміями НАТО. Схоже, подібним шляхом підуть Швеція і Україна, для якої ПДЧ скасували на Вільнюському саміті.
Для України перспектива вступу до НАТО відсувається до закінчення війни, що створює для росії стимул продовжувати воювати максимально довго
Для України перспектива вступу відсувається до закінчення війни, що створює для росії стимул продовжувати воювати максимально довго. Це виглядає «втішним призом» для України.
2008-го після Бухарестського саміту Україні й Грузії не надали ПДЧ, але дозволили впроваджувати Річні національні програми, пов’язані з Планом. 2014 року їм дали додаткові пакети допомоги для оборонного будівництва та підвищення інтеропераційності з арміями країн НАТО. Фактично це були невеликі подарунки, як компенсація за ненадання ПДЧ, що Україна і Грузія розглядали як реальний шлях до членства.
Для Грузії український варіант зі скасуванням ПДЧ — мрія. Нині грузинський уряд декларує бажання вступити до НАТО, але не рухається у цьому напрямку. Більш прозахідний уряд міг би гіпотетично розцінити досвід України як «зелене світло» для Грузії, спробувати відновити контроль за втраченими територіями. Проте тоді Грузія знаходилась би у стані війни з росією, сподіваючись що союзники не будуть застосовувати до неї інші стандарти, ніж до України. З іншого боку, НАТО чітко дало зрозуміти, що вступ кожної країни буде узгоджувати і розглядатись окремо.
Загалом, після скасуванням ПДЧ для України, публічним стало те, про що говорили приватно — концепція Плану у випадку України застаріла. Вона тепер на крок ближча до вступу в Альянс. Це створює суперечливі меседжі для інших потенційних кандидатів, насамперед Грузії. Також робить прямий конфлікт між НАТО і росією ймовірнішим.