Адаптивний авторитаризм Лукашенка, або чого чекати від Білорусі
Практично щодня ми читаємо новини про ймовірний напад із боку Білорусі. Нерідко повідомлення про неминучість наступу з півночі змінюються інформацією української та західних розвідок про низьку вірогідність такого сценарію, адже на даний час зосереджених сил противника недостатньо для масштабних наступальних дій. Водночас, поза увагою широкого загалу, або й аналітиків, залишається детальніша оцінка ситуації в самій Білорусі.
Динаміка режиму
Медіа часто висвітлюють Білорусь як повністю залежну від Кремля країну. Однак це не зовсім так. Навіть зараз у звітах таких дослідницьких центрів, як Інститут вивчення війни (Institute for the Study of War), звучать оцінки, що Лукашенко продовжує балансувати проти Москви, представляючи Мінськ суверенним гравцем у межах Союзної держави. Це зовсім не применшує той факт, що російським військам було дозволено здійснити наступ на Україну з території Білорусі, а інфраструктура країни – залізниці, дороги, військові бази та лікарні – знаходяться у розпорядженні країни-агресора.
Історичний екскурс дозволяє краще зрозуміти, чому дії білоруського диктатора іноді повністю узгоджуються з планами росії, а в інші моменти демонстративно йдуть у роз різ з її пропагандистською риторикою. До прикладу, в травні торік Лукашенко закликав генералів своєї армії брати приклад зі Збройних сил України, які ефективно протистоять переважаючим силам противника. У січні цього року на останній зустрічі з міністром закордонних справ росії, самопроголошений президент РБ сказав Лаврову, що «приємно здивований, що Україна не йде на провокації проти Білорусі».
Словесна еквілібристика Лукашенка – це серцевина стратегії виживання режиму
Словесна еквілібристика є характерною рисою Лукашенка, однак за нею стоїть дещо більше, ніж уміння лавірувати та без упину озвучувати, м’яко кажучи, контраверсійні заяви. Насправді, це серцевина стратегії виживання режиму. Білоруський диктатор знаходиться при владі з 1994 року, практично найдовше з усіх пострадянських лідерів, не долею випадку. Його стиль управління впродовж майже тридцятилітнього періоду професор Університету Ляйдена Метью Фрір описав як «адаптивний авторитаризм» (adaptive authoritarianism). Визначальна особливість режиму полягає саме у вмінні пристосовуватись до поточних викликів та зовнішньої кон’юнктури. Так, Білорусь проходила декілька етапів, де посилення санкцій змінювали роки потепління відносин із Заходом. Постійно балансуючи між ЄС та росією, Лукашенко часто досить успішно здобував максимум зисків для збереження своєї влади.
Так було, наприклад, після 2010 року, коли президентські вибори завершились брутальним розгоном протестувальників, а проти Білорусі запровадили чергові санкції. Лукашенко тоді пішов на суттєве зближення з росією, активізувався також процес інтеграції у Євразійський економічний союз. Однак уже з 2014-го, після анексії Криму та з початком бойових дій на Донбасі, він зміг отримати маневр для налагодження відносин із Заходом. Вибудовуючи образ миротворця, на декілька наступних років Мінськ став майданчиком для переговорів, а світові лідери знову почали тиснути Лукашенку руку.
Більшість санкцій припинили діяти упродовж 2015-2017 років
Більшість санкцій припинили діяти упродовж 2015-2017 років, що стимулювало ріст економіки та посприяло залученню міжнародних інвестицій. Крім того, відбулось зближення із Китаєм, що почав кредитувати модернізацію білоруських підприємств, пов’язаних із транспортною інфраструктурою та енергетикою.
Підсумуємо, що Лукашенку притаманно розкладати яйця у різні кошики, а у своїх діях він часто керується небезпідставною надією, що матиме можливість для маневру і зможе скористатися моментом.
Довгий шлях до 24.02.2022
Період «відлиги» завершився у серпні 2020 року. І те, що білоруський режим стане співучасником агресії росії у лютому 2022-го, лише почасти можна назвати закономірним.
Варто згадати, до прикладу, затримання «вагнерівців» у Мінську в 2020 році, яким спершу пред’явили звинувачення у дестабілізації ситуації та вчиненні провокацій. Тоді українська преса активно писала про те, що Лукашенко наважився кинути виклик Путіну. Російська ж пропаганда працювала радше на «нову опозицію», не вперше критикуючи білоруського диктатора.
Довгий час відкритим залишалось питання, наскільки Лукашенко взагалі зручний для Кремля. Два роки тому це завершилось видачею «вагнерівців» Москві та зустріччю із російським візаві на тлі масових протестів. Це вчергове відкалібрувало розстановку сил хто з ким і проти кого.
Залишимо за дужками усі перипетії протестів та державного терору, а також десятки особистих зустрічей Лукашенка і Путіна. Важливо, що натепер це стосунки взаємозалежності. Однак, у першу чергу, білоруський диктатор залежить від російського. Насамперед, фінансово. Посилення санкційного тиску дозволило росії значно збільшити свій вплив на білоруську економіку, а через неї – і на політику. В кінці грудня 2022 року білоруський диктатор так і сказав: «Росія без нас обійдеться. А ми без неї ні».
Мінськ зацікавлений у поновленні експорту через порти у Литві та Латвії
Однак опиратися лише на Москву не надійно. Критично важливим для Мінська залишається експорт калійних добрив, однієї з ключових для економіки галузей країни. Хоч наразі ведуться розмови про налагодження транспортування через порти на північному заході росії, але це ресурсозатратний і тривалий процес, а кошти для виживання режиму потрібні уже. Відтак Лукашенко зацікавлений у поновленні експорту через порти у Литві та Латвії.
Лукашенко шукає способи налагодити стосунки з Заходом. Це видно із кадрових рішень у зовнішній політиці
Дещо обережно можна сказати, що Лукашенко продовжує шукати способи хоч якось налагодити стосунки з Заходом. Це видно із кадрових рішень у зовнішній політиці. Замість померлого за дивних обставин Володимира Макея міністром закордонних справ нещодавно призначили Сергія Олійника. Він не силовик, а професійний дипломат із багаторічним досвідом роботи в ООН та країнах Європи. Його вступ на посаду збігся у часі із заявами Лукашенка про транспортування українського зерна через Білорусь у балтійські країни. З одного боку, у Мінська значно звузилося поле для маневру, а росія планомірно намагається взяти під контроль Білорусь. З іншого, майже після року нового етапу війни важливо поставити питання, чому збройним силам Білорусі так і не було віддано прямий наказ про початок наступу?
Армія, міліція, суспільство
Вірогідність прямого залучення збройних сил Білорусі послаблюють низка факторів, зокрема, стан самого війська. Армія країни ніде не воювала і ще на початку 2022 року під час так званої операції ОДКБ у Казахстані білоруські Сили спеціальних операцій виглядали доволі бідно на фоні російських колег. Бойова компонента збройних сил Білорусі може становити 10-15 тисяч, за різними оцінками. Крім того, постійна військова допомога, яку Мінськ надає Москві, послаблює у матеріальному плані самодостатність збройних сил Білорусі.
Та найбільш відчутним фактором стримування є настрої у самій армії. Освічений прошарок офіцерів банально не розуміє навіщо їм це потрібно, а рядовий – просто розгублений, за даними дослідників. Військова доктрина впродовж десятиліть передбачала лише оборонну тактику. Такі основоположні документи формують реальність, матеріально-технічну базу і складно піддаються змінам. Іншими словами, аби білоруська армія пішла в наступ, цьому має передувати тривалий період підготовки.
На думку ж представників білоруської опозиції, одна з цілей перебування російського військового контингенту в РБ полягає у контролі і підтримуванні напруги всередині білоруського суспільства. Ця теза має право на існування, адже натепер протести стримуються, зокрема, меседжами про те, що у разі нових виступів, розганяти мітинги будуть також російські омонівці. Однак, не можна сказати, що 2020 року білоруські органи правопорядку не справились із протестами самостійно. Міліцію та КДБ впродовж 30 років не торкнули ані ліберальні реформи, ані найменші косметичні зміни. Єдиним двигуном було нарощування спроможностей і фінансування. Тому напрочуд добре забезпечені силовики Білорусі організовані в дусі преторіанської армії, яку належно годують і промотують, що й гарантує лояльність особового складу. За нелояльність, в кращому випадку, чекає звільнення.
Кількість політичних в’язнів сягає 1430
Метод «батога і пряника» є абсолютно усвідомленою кадровою політикою режиму, яка працює і забезпечує результативність каральних органів. Станом на зараз у Білорусі кількість політичних в’язнів сягає 1430. До порівняння: у росії – близько 500, хоча населення країн неспівмірні. Йдеться про безпрецедентні переслідування, від яких досі оговтуються білоруси. Суспільство значно фрагментоване, умовно поділене на два табори: прихильників і противників Лукашенка. Розділений і медіапростір: є ті, хто дивляться державне телебачення, є ті, хто слідкує виключно за незалежними ресурсами, що працюють з Варшави чи Вільнюса.
І хоч через брак достовірних опитувань неможливо коректно оцінити настрої широкої громадськості як щодо внутрішніх процесів, так і до російсько-української війни, все ж варто з певною обережністю розглянути декілька цифр. Лише 3% опитаних білорусів підтримують повноцінну участь країни у війні на боці Росії, за даними Chatham House. 49% думає, що в суспільстві не засуджуватимуть білоруських військових, які відмовляються воювати.
Осередки спротиву
Поразка мирного протесту 2020 року активізувала радикальне крило і відкрила обговорення силових варіантів, які до того не розглядались. План «Перемога», розроблений колишніми білоруськими силовиками, які перейшли на бік опозиції, прямо декларує повалення режиму Лукашенка. Станом на зараз це мережа людей, які потенційно готові виконувати накази, що за оптимістичним сценарієм повинні привести до зміни влади в країні.
«Перехідний кабінет», виконавчий орган демократичних сил Білорусі, продовжує працювати на міжнародній арені, підважуючи легітимність Лукашенка і паралельно готуючи ґрунт для транзиту влади.
Готових до неконвенційних методів боротьби білорусів стало більше
Пройшовши етап безрезультативних ненасильницьких виступів, опозиційні політики змушені бодай рахуватись із тим, що самих білорусів, які готові до неконвенційних методів боротьби, стало більше. Так, на початку фази бойових дій після 24.02. спалахнула «рейкова війна» – диверсії на білоруських залізницях із метою протидії російській агресії. Також безпосередню участь у бойових діях на боці України беруть низка білоруських підрозділів. Водночас, активізували роботу «кіберпартизани», що декларують війну хакерську.
І хоч до певної міри натепер білоруська опозиція – це подекуди розрізнені проєкти, однак вони декларують спільну мету: іншу Білорусь без Лукашенка. Не виключаючи внутрішні конфлікти, об’єднання працюють і на посилення одне одного за різними напрямами. Для Лукашенка – це низка нових викликів і дилем, адже жоден режим не може довго триматись виключно на репресіях, а щоби годувати силовиків і не розлютити населення дужче, потрібні ресурси. В іншому випадку, альтернативні проєкти здобуватимуть більше шансів на успіх.
Хиткий баланс
У Лукашенка залишається мало простору для самостійних рішень, але певні тактичні маневри можна допустити. Не варто недооцінювати його здатність адаптуватись до нових реалій і навіть за найнесприятливіших обставин шукати способів забезпечити гарантії збереження влади для себе. На відміну від Путіна, білоруський диктатор радше шукатиме менш ризиковані способи залишитися у кріслі.
Імовірність агресії вища, ніж у лютому 2022-го
Власне, ризики від нападу з боку Білорусі для Мінська вищі за потенційні можливості. У разі агресії білоруси будуть воювати з білорусами, які б’ються на боці України. Ситуація може мати катастрофічні наслідки для дестабілізації режиму і, очікувано, що зросте невдоволення в самій Білорусі. Зрозуміло, що також постане загроза ударів у відповідь.
Однак недооцінювати вірогідність нападу з боку Білорусі не варто. Продовжуються безперервні військові навчання, і натепер імовірність агресії вища, ніж у лютому 2022-го. На щастя, приховати це неможливо завдяки даним розвідки.
Збройні сили України на сході та півдні стримують і потенційний напад із півночі
Безперечно, те, що відбувається в Україні, напряму стосується Білорусі і, можливо, визначить її долю. Київ зацікавлений шукати способи, як запобігати поглибленню військової співпраці росії та Білорусі, хоч це тема для окремої публікації. Ключове, що у Москви не має бути ресурсів допомагати Мінську. Великою мірою це залежить від внутрішньої ситуації в рф. Не менш важливо, що втрати росіян деморалізують білоруських військових, а отже ЗСУ на сході та півдні стримують і потенційний напад із півночі. Насамкінець, перемога України може відчинити вікно можливостей для зміни влади у Білорусі.