Ядерний шантаж росії втрачає силу

Західні воєнні аналітики пишуть про підривні операції росії в Україні, небезпечну фіксацію США на коротких війнах, зміну трансатлантичних відносин, намір Путіна розмістити ядерну зброю в Білорусі і вплив війни на російські еліти та суспільство. 

Експерти Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Джек Ветлінг, Олександр Данилюк і Нік Рейнольдс проаналізували уроки російських неконвенційних операцій у війні в Україні. 

Росія не розраховувала зустріти в Україні значного опору і хотіла провести операцію за зразком кримської 2014 року. Це припущення базувалось на плануванні і роботі широкої агентурної мережі ФСБ, до якої входили, зокрема, депутати Верховної Ради Медведчук, Ківа, Чорний та Деркач, високопоставлені співробітники СБУ Кулініч та Наумов, посадовці Національної поліції тощо. Метою діяльності агентів була провокація заворушень та вуличного насильства, розкол серед керівництва держави та Сил оборони, що послужило б приводом для російського вторгнення, яке не зустріло б організованого опору. 

Росія не змогла впровадити план із дестабілізації у життя. Президент Зеленський не відмовився від планів вступити в НАТО, а західні країни ділились розвідкою не лише про плановане російське вторгнення, а і про заходи із дестабілізації та хто за ними стоїть. Попри це, Путін все рівно вирішив почати вторгнення, а не відкладати його до літа 2022 року. Можливо, на це рішення вплинули колишні українські високопосадовці команди Януковича, які втекли до росії. В будь-якому разі це свідчить про те, що російська агентурна мережа переоцінювала свій вплив в Україні, а також про те, що спецслужбам дали завдання підготувати вторгнення до конкретного часу, а не оцінити реалістичність досягнення цілей — цілком у дусі російської вертикальної культури управління. 

Через те, що вторгнення планували в надзвичайній секретності, велика частина російської агентурної мережі в перші дні перестала діяти: інколи люди не знали, що працюють на росіян і припинили ділитися будь-якою інформацією зі своїми кураторами в умовах воєнного стану, а інколи просто оцінювали, що ризик співпраці переважує будь-яку можливу вигоду. Це мало б набагато менше значення, якби російська армія досягла своїх цілей у перші дні війни — тоді вигоди від колаборації могли б переважити. Це можна спостерігати на прикладі територій, де швидка окупація вдалась — там росіяни змогли залучити достатньо колаборантів для управління та контррозвідувальних заходів.

Із початком вторгнення росіяни планували паралізувати центральний державний апарат, розірвати ланцюжки зв’язку управлінців і командирів середнього рівня й одночасно схиляти до капітуляції ізольовані військові частини. Заклики про капітуляцію подавались під приводом збереження життів з огляду на значну перевагу росіян в озброєнні та живій силі. Ціллю було сповільнити прийняття рішення про спротив, що дало б змогу зайняти ключові міста і території. На окупованих територіях мали б оживитись агентурні мережі, які б зайняли місце адміністрації. 

Кібератака на систему супутникового зв’язку Віасат позбавила армію захищеного зв’язку в перший день вторгнення

Важливим завданням на початку операції було знищення систем зв’язку та дезорієнтація цивільних і військових. В цілому це не вдалося завдяки протидії з боку українських державних служб та органів, але деякі спроби досягли певного результату — наприклад, кібератака на систему супутникового зв’язку Віасат позбавила армію захищеного зв’язку в перший день вторгнення, а кампанія з дезінформації про «диверсійно-розвідувальні групи» та «мітки» відволікала правоохоронців у тилу і приводила до випадків дружнього вогню. 

Останньою ключовою ціллю було придушення української системи протиповітряної оборони за допомогою масованого удару крилатими та балістичними ракетами. Це вдалось більшою мірою на Півдні. На решті території ППО змогла відновити свою боєздатність за кілька днів, тобто в цілому росіяни не досягли очікуваного. Але навіть цієї паузи було б достатньо, якби російські сухопутні війська змогли встановити контроль над ключовими точками за 72 години, як планувалось. І тут більшість спостерігачів роблять помилку — неточності довоєнного прогнозування перебігу війни спричинені припущенням, що росія планувала повноцінну воєнну кампанію в Україні. Насправді вся логіка застосування військ покладалася на успіх неконвенційних операцій, тобто кампанії з дестабілізації, цілі якої не були досягнуті. Можливо, це було помилкове рішення особисто Путіна — починати вторгнення без досягнення необхідних передумов. 

Одним із ключових завдань початкового етапу війни мало стати захоплення Києва, яке не відбулось. Перша хвиля вторгнення мала взяти під контроль ключові дороги на столицю, після чого десант, що висадився в Гостомелі, мав зайняти ключові зони в самому місті. Сухопутні війська повинні були далі взяти під контроль території навколо Києва. За цими військами йшли російські спецпризначенці, а також Росгвардія для репресивних операцій. 

Кадирівці та Росгвардія почали б кампанію з ідентифікації та знищення лідерів українського спротиву

У Києві спецназ із допомогою місцевих агентів мав шукати і затримувати членів законодавчої і виконавчої влади. Потім повинні були відбутися показові суди. Кадирівці та Росгвардія почали б брудну кампанію з ідентифікації та знищення реальних і потенційних лідерів українського спротиву. Наступним етапом мало б стати умиротворення населення, коли через обмеження пересування та ізоляцію територій зводились би нанівець акції непокори та протести. Організатори цих акцій повинні були бути знищені. Далі спецназ та ВДВ мали зайняти урядовий квартал та інші важливі адміністративні будівлі. Віктор Медведчук та інші колаборанти сформували б щось на зразок «партії миру», яка б підписала капітуляцію і вступила б в управління країною через контроль над Верховною Радою та місцевими радами. Але сталось те, що сталось.

Старші наукові співробітники RAND Corporation Рафаель Коен і Джаян Джентіле вважають, що США мають небезпечну фіксацію на коротких війнах. 

Тривалість більшості конфліктів — від війни за незалежність до війни в Афганістані — була значно недооцінена. Це саме стосується війни в Україні — коментатори змінювали свою думку від швидкої перемоги росії до швидкої перемоги України, а будь-яке затишшя називали патовою ситуацією. Війна в Україні не закінчилася швидкою перемогою якоїсь зі сторін, але ситуацію точно не можна назвати патовою. 

Насправді коротких воєн в історії Сполучених Штатів було мало, і навіть ті, які здавалися такими — як от Перша війна в Затоці 1990 року, привели до багаторічних конфліктів за участі американської армії. 

США платять велику ціну за фіксацію на коротких війнах, адже виявляються неготовими до затяжних конфліктів. Бажання скоротити війни зрозуміле, але для потреб стратегічного планування потрібно виходити з того, що будь-яка війна триватиме довго. Адже конфлікти самі по собі заохочують небажання сторін міняти свої позиції — з точки зору вже вкладених ресурсів, через страх втрати впливу чи влади, або на підставі дегуманізації іншої сторони та бажання помсти. Це гарно демонструє війна в Україні — замість відступити після перших невдач, Путін обрав шлях подвоєння зусиль. 

Ядерна зброя також не запобігає довгим війнам. Саме через те, що ядерна держава вважає, що її арсенал захищає від прямого конфлікту з іншими ядерними державами, вона більше схильна брати участь у війнах з противниками нижчого рівня. 

Американці прагнуть побачити негайний результат військової допомоги

Сьогодні фіксація на короткій війні заважає зусиллям США із підтримки України. Американські експерти та громадськість прагнуть побачити негайний результат військової допомоги, ігноруючи той факт, що зима — не кращий час для наступальних операцій і забуваючи про вже проведені успішні операції на Харківщині та Херсонщині. Довго роздумуючи над передачею Україні окремих систем озброєння, США нібито зменшують ризик ескалації, а насправді затягують постачання зброї, потрібної Києву «на вчора». 

Проблема «коротких воєн» може проявитись і в майбутньому, наприклад, під час можливого вторгнення Китаю на Тайвань. Незалежно від його результату, навряд чи якась зі сторін буде готова швидко відступити від своїх цілей, а значить, війна буде кривавою і затяжною. Між собою воюватимуть перша та друга економіки світу, і витрата ресурсів буде набагато вищою, ніж в сьогоднішній війні в Україні. Вибір стоятиме між поразкою і готовністю до довгого конфлікту. Сьогоднішні або потенційні суперники використовують схильність Штатів до «коротких воєн». Вони вірять, що якщо протримаються достатньо довго, то США з часом зменшать свої зусилля. Якщо Америка хоче перемогти, то гіршим від затяжної війни є лише уявлення, що її можна уникнути.

Керівники Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Джеремі Шапіро та Яна Пульєрін називають трансформацію відносин між Європою та США під впливом російської агресії в Україні формою васалізації. 

Вторгнення росії в Україну виявило глибоку залежність європейців від Сполучених Штатів у питанні безпеки, незважаючи на зусилля ЄС щодо досягнення «стратегічної автономності». За останнє десятиліття ЄС став відносно менш потужним, ніж Америка, економічно, технологічно та військово. Європейці також досі не мають згоди щодо найважливіших для себе стратегічних питань і сподіваються на лідерство Вашингтону. 

Під час Холодної війни Європа була ключовим регіоном протиборства наддержав. Тепер США очікують, що ЄС і Велика Британія підтримають їхню стратегію щодо Китаю і для досягнення цього Штати будуть користати зі своєї позиції лідера у відносинах з Європою. 

Європі потрібно виробити автономний підхід до підтримки України у довгій війні проти рф

Перетворення Європи на «васала» США є нерозумним шляхом розвитку подій для обох сторін. Європейці можуть стати сильнішою та незалежною частиною Атлантичного альянсу. Щоб уникнути васалізації, Європі потрібно виробити автономний підхід до підтримки України у довгій війні проти рф; розмістити більше військових з європейських підрозділів на східному фланзі НАТО, поступово замінюючи собою американців; збільшити європейські воєнні спроможності в рамках та поза межами НАТО — особливо в питаннях розвідки і спостереження, стратегічного перекидання військ та у сфері високоточної далекобійної зброї; запропонувати створення геоекономічного альянсу між США, ЄС та Великою Британією; налагодити спеціальне оборонне співробітництво з Британією; розглянути можливість формування загальноєвропейської політики ядерного стримування за участі двох ядерних європейських держав. 

Всі ці кроки допоможуть Європі взяти на себе більше відповідальності для створення безпеки і стабільності в регіоні. Вони ні в якому разі не будуть спрямовані на відділення Європи від США, а лише на надання європейцям більших спроможностей у безпековій сфері, які будуть корисними і для Штатів у майбутніх конфліктах.

Координатор європейських проектів ECFR Рафаель Лосс пише про низьку значимість останніх ядерних заяв Путіна. 

Риторика про розміщення ЯЗ в Білорусі означає, що росія і надалі прагне використовувати ядерне залякування для своїх цілей, але його шантаж поступово втрачає силу. Останні заяви були частиною довгого ланцюга подій після призупинення участі росії в Договорі про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь, серії прикритих і не дуже погроз застосувати ЯЗ проти Заходу за підтримку України. 

Білорусь, як Україна і Казахстан, успадкували ядерну зброю від СРСР і відмовились від неї у 1990-ті. Перегляд без’ядерного статусу Білорусі почався лише після сфальшованих президентських виборів 2020 року, коли втручання росії допомогло Лукашенку зберегти владу. Остаточно вона була закріплена у змінах до Конституції 2022 року, а уже в червні росія заявила про передачу Білорусі комплексу «Іскандер-М», що здатний нести ядерну боєголовку, а також про переоснащення деяких білоруських літаків для нанесення ядерних ударів. 

Тепер Путін заявив, що вже в липні 2023 року білоруські сховища можуть прийняти російські ядерні боєголовки. Він сам довго звинувачував США у порушення Договору про нерозповсюдження ЯЗ через розміщення американських ядерних бомб в Європі, а потім використав це як аргумент для розміщення боєголовок у Білорусі. 

У 1980-х Радянський Союз та Сполучені Штати знищили всі носії ядерної зброї наземного базування дальністю від 500 до 5500 км

Навіть якщо росія повністю скопіює всі практики НАТО із розміщення ЯЗ в Європі, то розміщення російських ядерних боєголовок разом із комплексами «Іскандер» створить прецедент — адже у 1980-х СРСР та США знищили всі носії ЯЗ наземного базування дальністю від 500 до 5500 км. 

2019-го у НАТО визнали, що росія порушує умови угоди про ракети малої та середньої дальності, але не стали робити кроків у відповідь. Тепер ситуація може змінитись. З військової точки зору розміщення ЯЗ в Білорусі мало що змінить, адже росія і так може знищити більшість європейських міст за допомогою тактичних ядерних боєголовок морського, повітряного та наземного базування. Але європейські країни, здається, звертають менше уваги на ядерні погрози Путіна. Вони все ще не збираються посилати свої війська в Україну, але надають все більше допомоги якраз у той момент, коли російських наступ видихається. 

Старший аналітик Інституту міжнародних та стратегічних досліджень Найджел Гулд-Дейвіс для журналу Survival описав, як війна змінила росію. 

Зараз Кремль намагається мобілізувати всі матеріальні та людські ресурси для перемоги в Україні, чим ламає попередні негласні домовленості з суспільством і елітою. Домовленість із суспільством виглядала так: ви не втручаєтесь у політику, а держава вас не чіпає. Цей підхід був привабливим навіть в останні 10 років, коли економічний ріст уповільнився. 

Держава стоїть перед складним завданням — мобілізувати людей на війну і утримувати їх від участі в політиці

Тепер держава стоїть перед складним завданням — одночасно мобілізувати людей на війну і утримувати їх від участі в політиці. Вимога активної підтримки «спецоперації» демонструє трансформацію правління з авторитарного у тоталітарне. Йде активна мілітаризація російського суспільства. Але навіть в умовах пропагандистської істерії та репресій суспільство не демонструє великого ентузіазму щодо цієї війни. 

Угода з елітами була ще важливішою, адже їх думка в російських умовах значить більше за думку громадськості. Вона полягала в лояльності і слухняності еліт в обмін на безпеку, багатство і можливість подорожувати та відправляти свої гроші і сім’ї за кордон. Війна зруйнувала і цю угоду. Санкції підривають російську економіку і відрізають еліту від Заходу. Перехід економіки на воєнні рейки зменшує можливості для збагачення. Представники еліт формально і показово підтримують дії Путіна зі страху репресій чи віри в те, що вони працюють для блага людей, але в цілому із самого початку невдоволені цією війною. 

Поки режим більше переймається через можливу поразку в Україні, ніж внутрішню нестабільність, він буде продовжувати війну

Війна виснажує ресурси — росте бюджетний дефіцит, падають доходи, а більше мільйона росіян, переважно освічені професіонали, залишили країну. Поки режим більше переймається через можливу поразку в Україні, ніж внутрішню нестабільність, він буде продовжувати вести її і вимагатиме від суспільства більше жертв. Водночас Кремль намагатиметься збалансувати мобілізацію ресурсів, щоб послабити напругу і призвичаїти людей до затяжної війни. 

Війна робить росію все більш подібною до Радянського Союзу, але їй буде складніше справлятися з воєнними проблемами. По-перше, незважаючи на репресії, держава набагато менше контролює суспільство, ніж в радянські часи. По-друге, у росіян є кращий доступ до інформації, вони менш відрізані від зовнішнього світу, і навіть державні пропагандистські передачі допускають критику керівництва. По-третє, росія у порівнянні з СРСР набагато слабша щодо Заходу, і боротьба буде дуже нерівною, якщо Захід продовжить підтримувати Україну. Поки немає сигналів про те, що система перебуває на межі кризи. Але напруга зростатиме.