Україна отримала касетні боєприпаси: як це вплине на хід війни

На Заході пишуть про передачу Україні касетних боєприпасів і нових комплексів протиповітряної оборони, вплив війни на загальноєвропейську безпеку та «заколот вагнерівців».

Старший радник програми з безпеки Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) Марк Кенсіен розбирається в тому, що таке касетні боєприпаси і чому Штати надсилають їх в Україну. 

Міжнародна конвенція про касетні боєприпаси визначає їх як снаряди, призначені для розсіювання суббоєприпасів, кожен з яких важить менше 20 кг. Вони вражають набагато більшу територію, ніж унітарні. Україні передадуть касетні артилерійські боєприпаси, і вона може отримати їх до РСЗВ (реактивних систем залповго вогню, — ред.), якщо такі ще залишились у США. 

Найбільша загроза касетних боєприпасів у тому, що вони мають великий відсоток неспрацювань — від 2 до 40 процентів. Російські перебувають ближче до верхньої межі, американські — до нижньої

Артилерійські касетні снаряди були основним видом боєприпасів в армії США в часи Холодної війни і в 1990-х, тому на складах залишаються їх сотні тисяч. Найбільша загроза касетних боєприпасів у тому, що вони мають великий відсоток неспрацювань — від 2 до 40%, при чому російські перебувають ближче до верхньої межі, а американські — до нижньої. Нерозірвані суббоєприпаси залишаються в землі як міни і ранять цивільних. Саме тому була розроблена конвенція про заборону їх виробництва і застосування. США не є підписантом конвенції, але вони не виробляють касетні боєприпаси з 2008 року. 

Зменшиться час перебування української артилерії в зоні ураження російського контрбатарейного вогню

Були спроби розробити снаряди із неспрацюванням на рівні не вище 1%, але реалістичним стало виробництво із коефіцієнтом 2,35%. Саме такі передають Україні. Вони потрібні їй, щоб вражати піхоту, артилерію та колони постачання на великих площах. Це збільшить ефективність ураження, знизить витрату унітарних боєприпасів і зменшить час перебування української артилерії в зоні ураження російського контрбатарейного вогню. 

Рішення прийняли частково через те, що США не мають багато альтернатив. Після передачі більше 2 млн унітарних снарядів Україні запаси вичерпуються, і касетні боєприпаси повинні заповнити прогалину. По-друге, запит на ці боєприпаси надійшов від українського уряду, і так як їх будуть застосовувати на власній суверенній території, то в інтересах України зробити це з мінімальною шкодою для цивільних. Третім фактором став політичний тиск як з боку Києва, так і від американських конгресменів і сенаторів з обох партій. Так було уже і з ЗРК Patriot, і з танками Abrams, і з F-16. 

Альтернативи до касетних боєприпасів існують, але вони не такі ефективні. Є артилерійські снаряди, які вибухають над ціллю і вкривають значну площу уламками. До РСЗВ є ракети з вольфрамовими фрагментами. Проте їх зона ураження менша, а кількість недостатня. 

Касетні снаряди погіршать проблему розмінування української території, але цей виклик і сьогодні є надзвичайним через нерозірвані боєприпаси, суббоєприпаси та використання протипіхотних і протитанкових мін. 

В цілому, касетні боєприпаси розширять спроможності української армії, але не стануть диво-зброєю. Перемоги не можна досягнути якимось одним видом зброї. Вона стане наслідком кумулятивного ефекту озброєнь, тренування і наполегливості українського народу. 

Дослідники Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Джек Вотлінг і Джастін Бронк впевнені, що передача Україні касетних боєприпасів необхідна, законна і морально виправдана. 

Україна проводить масштабну наступальну операцію, яка має прорвати більше 30 км російських мінних полів та укріплень, котрі прикривають ворожа артилерія та гелікоптери. Від прориву лінії оборони росіян залежить здатність України деокупувати ключові території і досягти реалістичного миру. Робота артилерії є критичною для виконання цього завдання, а обмежена спроможність партнерів передавати Україні стволи і боєприпаси впливає на тривалість інтенсивного її застосування. 

Касетні снаряди зменшать витрату боєприпасів і подовжать життя стволів гармат

Касетні боєприпаси до 155-мм артилерії та РСЗВ можуть значно підвищити ефективність ураження військ в укріплених районах. Вони мають набагато більші шанси уразити противника в окопі, ніж уламково-фугасні снаряди. Але, найважливіше, застосування касетних снарядів зменшить необхідну витрату боєприпасів і подовжить життя стволів гармат. Це важливо з огляду на стратегію росії затягнути війну і виснажити спроможності Заходу допомагати Україні. 

З юридичної точки зору, США, росія та Україна не є підписантами Конвенції про заборону касетних боєприпасів, так само як і Польща та Румунія, через яких буде відбуватися поставка. Іншою пересторогою є те, що касетні боєприпаси є нібито небезпечнішими для цивільних, адже відчутна їх частина не вибухає відразу при застосуванні. Але ця проблема стосується також інших звичайних боєприпасів. Також можливо розділяти застосування проти цивільних та військових цілей. 

Україна прагне вражати російські укріплення на відкритій місцевості, де уже є немарковані мінні поля та нерозірвані снаряди

Росія на початку війни систематично використовувала касетні боєприпаси до РСЗВ «Град», зокрема проти Харкова. Україна натомість прагне вражати російські укріплення на відкритій місцевості, де уже є ворожі немарковані мінні поля та нерозірвані снаряди. Ці території в будь-якому разі становитимуть небезпеку для цивільних, незалежно від того, буде Україна застосовувати касетні боєприпаси чи ні. 

Заперечення проти передачі Україні касетних боєприпасів є небезпечними з військової точки зору, хибними з юридичної і сумнівні з моральної. Їх застосування ЗСУ на власній території проти укріпленого противника на відкритій місцевості, який систематично задіює радянські касетні снаряди повністю відповідає принципам пропорційності та диференціації військових та цивільних цілей. 

Рішення США про передачу боєприпасів виправдане, адже допоможе ЗСУ звільнити українські території, що є єдиним способом забезпечення права народу жити в мирі. 

Науковий співробітник Інститут міжнародних та стратегічних досліджень (IISS) Джордж ді Міціо аналізує українську систему протиповітряної оборони та її уроки для Європи. 

Передача Україні франко-італійського зенітного ракетного комплексу SAMP-T підсвічує не тільки проблему підтримки європейцями української сухопутної ППО, а і розбіжності між Парижем та Берліном щодо вибудовування європейської системи захисту від повітряних загроз. 

Росія масовано застосовує крилаті ракети Х-101 і «Калібр», а також балістичні «Точка-У» та «Іскандер-М» у війні в Україні. Це змушує європейців задуматись, як протистояти цій загрозі. ЗРК Patriot змогли поцілити російські «Кинджали», але ціною використання великої кількості перехоплювачів. Застосування радянських С-300 та «Бук» було в цілому успішним, але спустошило запаси ракет до цих комплексів. Переданий SAMP-T посилить спроможності уже переданих двох батарей Patriot та інших західних ЗРК – IRIS-T, NASAMS, Hawk тощо.

Контрнаступ вимагає мобільних зенітних ракетних комплексів середнього радіусу дії для захисту від російської авіації

Контрнаступ також вимагає наявності мобільних ЗРК середнього радіусу дії для захисту від російської тактичної авіації. Крім цього, Україна інтегрує західні ракети AIM-7 Sparrow та RIM-7 Sea Sparrow із ЗРК «Бук», але подібної альтернативи поки не знайдено для С-300. 

Також передаються сотні радянських ракет до ППО малої і середньої дальності. Німеччина відправляє додаткові 4 пускові IRIS-T SLM і 12 пускових IRIS-T SLS, а також 18 зенітно-гарматних установок «Гепард» на додачу до 34 уже переданих. США обіцяють наростити поставки ракет AMRAAM до NASAMS і надають мобільні комплекси ППО Avenger. 

Водночас стоїть питання посилення системи захисту від повітряних загроз у Європі. Тоді як Німеччина планує закупити ізраїльські системи ПРО Arrow-3 на додачу до американських Patriot, Франція хоче покладатися на європейських, зокрема власних, виробників ракет для покращення європейської стратегічної автономності.

Старший аналітик із питань росії та Євразії Інституту міжнародних та стратегічних досліджень (IISS) Найджел Гулд-Дейвіс описує головні уроки повстання Прігожина. 

Цей заколот став тектонічним зсувом у російській політиці. По-перше, це була перша повномасштабна криза путінського режиму. Марш вагнерівців на Москву становив безпосередню загрозу Кремлю, і поспішна підготовка до оборони свідчить, що російське керівництво серйозно сприйняло загрозу. 

По-друге, ці події демонструють повне нерозуміння Путіним ситуації. Криза є наслідком його ж дій, адже Прігожин і «група Вагнера» розвивалися під його патронатом. Неспроможність побачити загрозу від конфлікту вагнерівців і Міноборони показала ізольованість Путіна і ставить питання, що ще він розуміє неправильно. 

По-третє, повстання підриває ключовий меседж правління Путіна — стабільність і безпека після хаотичних 1990-х років. Виявляється, він зараз управляє конфліктуючими безпековими структурами, які вступили в пряме збройне протистояння. 

По-четверте, заколот показав крихкість російської держави. Вагнерівці пройшли маршем близько 1000 км майже без спротиву, а еліти при цьому діяли по-різному: хтось висловлював стурбованість, хтось мовчав і чекав розвитку ситуації, а хтось утікав із країни. 

Наразі немає прямої загрози правлінню Путіна

По-п’яте, необхідність залучати Лукашенка — лідера іншої країни, якого Путін зневажає, свідчить про слабкість росії. 

Насамкінець, неуспіхи у війні в Україні створювали напруження у внутрішній політиці, і, як це буває в авторитарних державах, цим мали шанс скористатись не низи, а представники еліт. Цікаво, що ним скористалася не пасивна більшість, невдоволена самим фактом війни, а активна меншість, яка вважає, що війна йде недостатньо ефективно. 

Хоча наразі немає прямої загрози правлінню Путіна, але він набагато слабший та ізольованіший, еліти навколо нього – розділені, а побудована ним система – нестабільна. Він спочатку сподівався на швидку перемогу в Україні. Потім на те, що зможе протриматись довше у війні на виснаження. Сьогодні ці перспективи набагато менш чіткі. 

Старший політичний аналітик Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Густав Грессель вважає, що «Вагнер» не вирішить проблему росії, адже польові командири не закінчують війни. 

На жаль, ми не бачимо жодних безпосередніх наслідків заколоту для бойових дій. Захоплення штабу Південного воєнного округу не привело до втрати управління, і фронт не розвалився на жодній ділянці. Вагнерівці хоч і становлять важливу частину російських штурмових військ, все ж армія не залежить від них, особливо на Півдні, де рельєф місцевості дозволяє покладатися на механізовані підрозділи та інженерні фортифікації. 

Звісно, заколот підняв деякі питання щодо стану російської армії. По-перше, для підготовки до такого маршу вагнерівці повинні були використовувати її логістичні, ремонтні та інші потужності та отримувати від неї зброю і боєприпаси. По-друге, території, через які йшов марш, не демілітаризовані — навпаки, вони є базами розташування багатьох підрозділів російських 8-ї та 20-ї загальновійськових армій. Важко повірити, що в тилу не було підрозділів, які могли чинити спротив заколоту. Тому є багато спекуляцій щодо співпраці з армією, в якій критика Прігожина на адресу Міноборони та неефективності командування отримує великий відгук. Парадоксально, але олігарх, який збагатився на шахрайських і корупційних схемах, зумів створити собі імідж турботливого командира і борця з неефективним управлінням. Водночас, немає жодних ознак того, що російська армія перебуває на грані колапсу. 

Війна не закінчиться сама собою через внутрішні суперечності у росії. Єдиний спосіб зупинити її — це допомогти Україні перемогти

Незрозуміло, чого очікував Прігожин від свого заколоту. Які політичні союзники мали б підтримати його? Чи міг би бюрократичний апарат просто так стати на його бік? Навряд. У Європі є значні надії на те, що політична нестабільність у росії може закінчити війну. Але Прігожин, хоч і критикує хід війни, ніколи не обіцяв її завершити. А демократична опозиція, яка хотіла б це зробити, має замало впливу в армійських структурах, щоб змінити режим. 

Європейцям не варто вірити, що війна закінчиться сама собою через внутрішні суперечності у росії. На жаль, вона буде продовжуватись у найближчій перспективі. Єдиний спосіб зупинити її — це перемога України. США та європейські країни повинні для цього значно збільшити допомогу в озброєнні, техніці та підготовці військових.

Гостьовий аналітик ECFR Павєл Слюнькін пише про майбутнє Вагнера в Білорусі. 

Виглядає так, що ніхто не виграв від заколоту Прігожина. Найбільше втратив він сам —  ризикнув репутацією, фінансовими інтересами, зв’язками з елітами і відступив. Навряд це зміцнить його імідж як ефективного і надійного командира серед російської «партії війни». Марш на Москву виставив його боягузом, зрадником і лузером. 

Путін зумів уникнути кровопролиття і зберегти владу, але події продемонстрували внутрішні суперечності і слабкості системи. Він пережив найбільший виклик своїй, здавалося, безмежній владі. 

На фоні цих двох Лукашенко виглядає в кращій позиції. Він послужив своєму старшому партнеру в Кремлі і показав свою вагу для вагнерівців. З іншого боку, все виглядає не так оптимістично для білоруського диктатора. Його роль у переговорах не до кінця зрозуміла. Навряд він переконав Путіна піти на компроміс із заколотниками. Скоріше, слідував вказівкам Кремля і трохи імпровізував. Майбутня співпраця з вагнерівцями ускладнена чітким конфліктом інтересів — Прігожин буде намагатися зберегти онтроль над військовими та фінансовими активами ПВК, тоді як Лукашенко не має наміру давати прихисток неконтрольованій загрозі своєму режиму. 

Потенціалу для нового наступу на Київ немає

Переговори про майбутнє Вагнера у Білорусі ще йдуть, про це свідчить і пустий польовий табір, куди нібито мають переміститись бойовики. Незрозуміло, що 8 тисяч вагнерівців робитимуть у Білорусі. Росія більше не веде бойових дій з її території, і білоруська армія до них не залучена. Потенціалу для нового наступу на Київ немає. Все вказує на те, що вагнерівці не затримаються в Білорусі надовго. 

Все ж, у Лукашенка і Прігожина є потенційні сфери для співпраці. ПВК може зареєструвати юридичну особу в Білорусі, що зніме потребу заключати контракти з російським міноборони. Лукашенку це принесе гроші і важелі впливу на «Вагнера». По-друге, вони можуть з’єднати сили у вигідних оборудках в Африці. По-третє, Лукашенко може використати ПВК для провокацій на кордонах з країнами НАТО. Вагнерівці можуть стати на чолі операцій з мігрантами, які Лукашенко проводив останні роки. Також «Вагнер» Лукашенко може використовувати для захисту свого режиму, показуючи опонентам за кордоном, що він буде оборонятись, навіть якщо армія відвернеться від самоназваного президента. Усі ці сценарії є чисто гіпотетичними. Путін зберігає ключову впливову позицію, і долю вагнерівців вирішуватимуть у Москві.