Україна в НАТО — запорука військової безпеки Європи: огляд аналітики

На Заході пишуть про важливість російсько-української війни для майбутнього світу, державно-приватне партнерство в оборонній сфері України, проблеми із системою закупівлі боєприпасів і смерть Прігожина.

Філіп Васєлєвскі пише для Інституту дослідження зовнішньої політики (FPRI) про війну за виживання між росією та Україною.

І Кремль, і українці сприймають війну як екзистенційний конфлікт, навіть як «священну». Готові воювати роками, щоб досягти перемоги.

Військові цілі росії проти України перетворилися на створення «замороженого конфлікту» для збереження сухопутного зв‘язку з Кримом. Однак основною військовою метою залишається послаблення НАТО для відновлення сфери впливу в колишніх радянських республіках і державах Варшавського договору. Росія проводитиме тривалу стратегічну оборону в Україні, аби продемонструвати, що вона ніколи не відновить територіальну цілісність і показати, що американська підтримка зрештою припиниться, як це було з іншими держави.

Контроль над Кримом визначить переможця і переможеного у цій війні

Головна військова мета України — відновлення територіальної цілісності — є спільною для всього суспільства. Щоб її досягти, стратегія полягає в тому, аби зламати волю російської армії, а потім повернути Крим, навіть якщо це займе кілька років. Саме контроль над півостровом визначить переможця і переможеного у цій війні. 

Зараз існує три сценарії українського контрнаступу: прорив, коли українські війська швидко подолають «лінію Суровікіна» і зможуть використати хаос для заходу в Крим через Перекопський перешийок; протискання, коли лінію подолають, але резервів для розвитку наступу на Крим не вистачить; і патова ситуація. Протискання виглядає найімовірнішим сценарієм. Українці бояться не тривалої війни, а безрезультатної, яка поновиться через п’ять-десять років. Вони хочуть вирішити конфлікт із росією раз і назавжди, а членство в НАТО вважають єдиним способом запобігти новій війні. 

Для політиків США небезпеки, пов’язані з війною, затьмарюють можливості. Однією з них є поразка росії, яка може стати гальмом для подальшої агресії Кремля та каталізатором для того, щоб рф могла змінити свою імперську ідентичність. 

Ще одна можливість — шанс посилити НАТО, щоб дати перевагу проти будь-якої майбутньої російської агресії. Для цього Україна має увійти до Альянсу. Вона матиме найбільшу і найдосвідченішу армію серед членів, за винятком США. Україна у НАТО створить можливість оборони Європи за допомогою лише європейських конвенційних збройних сил та американської ППО й авіації. Інші військові активи Штатів можна буде задіяти деінде. Лунає багато голосів, що Україна не ідеальний кандидат для вступу в НАТО з точки зору виконання критеріїв. Але такими ж неідеальними були Португалія, Румунія, Чорногорія та навіть Польща на момент, коли ставали членами безпекового союзу.

США повинні робити все для того, щоб інтегрувати Україну у західні структури. Ні ізраїльська, ні південнокорейська модель не працюватимуть в Україні. Приведуть лише до постійної загрози поновлення війни. Адже ізраїльська модель сформувалася після того, як Ізраїль переміг арабські країни у чотирьох війнах і отримав ядерну зброю. Корейський конфлікт успішно заморозили тому, що на території Південної Кореї базувалися десятки тисяч американських солдатів і навіть ядерна зброю в певний час.

США повинні готуватись до розпаду росії

Останнім питанням є перспектива розпаду росії після поразки і загроза безконтрольного поширення ядерної зброї. Така перспектива існує, особливо якщо росія втратить Крим. США повинні готуватись до неї, як готувалися до розпаду СРСР. Імперії розпадаються, і сторонні спостерігачі зможуть мало що зробити, щоб запобігти цьому, якщо вже й самі господарі Кремля не справлятимуться. Кінець російській імперії означатиме кінець російському імперіалізму, що буде позитивним для довгострокової стабільності Європи і геополітичного становища США. 

Експертка з питань безпеки і технологій Одрі Курт Кронін для порталу War on the Rocks пише про важливість відкритих технологій та партнерства між державою і приватним сектором для стратегічної стійкості України. 

Україна змогла вижити за рахунок швидкого розвитку взаємодії між державою, суспільством і бізнесом для протидії російській агресії. Воля до боротьби та інновації — ключові елементи цієї асиметричної війни. Але динаміка контрнаступу змінює баланс на користь сильних сторін росії, яка готова нести більші втрати і мобілізовувати більше військ.

Захід повинен допомагати Україні швидше інтегрувати технології, а не просто сподіватися, що мобілізовані швидко опанують нову техніку.

Українські військові швидше інтегрують комерційні та військові технологій, ніж російські

Багато аналітиків концентруються на впливі технологій на війну — комерційних дронів і супутників, кіберспроможностей, сучасних танків. Але важливим є те, що українські військові значно швидше інтегрують цілі кластери комерційних та військових технологій, ніж російські. Українці використовують легкодоступні технології для формування мереж, отримання і передачі розвідданих, швидшого віддання наказів. Це коштує дешевше і дає кращий ефект, ніж російські системи управління і контролю.

Для збору і передачі інформації про російських військових українці використовують комерційні супутники, відкриті дані і дрони. Збір даних із телефонів і соцмереж дозволяє визначати місце розташування російських військових та наносити по них удари. Застосунки смартфонів на зразок «Дії», Telegram чи Viber стають платформами передачі даних. Низові військові підрозділи використовують комерційні дрони DJI для розвідки, спостереження і коригування вогню. За рік українська «армія дронів» значно розширилася — від 6000 у травні 2022-го до регулярної втрати до 10000 дронів на місяць. Хоча ці платформи децентралізовані, відзняті з них відео можна збирати у великі масиви даних. Усі ці системи поєднуються через супутники приватної компанії SpaceX — Starlink, термінали якої надають українським військовим стабільний зв’язок на полі бою. Крім цього, українські мобільні та Інтернет-провайдери створюють децентралізовану уніфіковану систему зв’язку, яка надзвичайно опірна до знищення чи придушення.

Зібрані дані обробляють через ресурси приватних компаній або за допомогою штучного інтелекту. Існують чат-боти, куди громадяни можуть повідомляти про перебування і пересування російських військ. Передану інформацію систематизують, верифікують і ранжують за важливістю.

Для ідентифікації людей на відео чи фото використовують систему розпізнавання облич. Також за допомогою програмного забезпечення обробляють радіоперехоплення розмов російських військових, з яких автоматично виділяють ключову інформацію. 

На оперативному рівні використовують систему управління полем бою «Дельта» — комерційна розробка, доступна для штабів українських підрозділів, яка покращує ситуативну обізнаність в режимі реального часу. Україна також використовує системи на зразок ГІС «Арта», яка визначає і поширює координати цілі на полі бою. З її допомогою можна визначити відповідний засіб для ураження — міномет, гаубиця, ударний безпілотник, баражуючий боєприпас. Розробляє програмне забезпечення для прокладання маршрутів для дронів, які вражають цілі, уникаючи впливу РЕБ і придушення GPS-сигналу. 

Ключ до успіху України у війні — незламна воля українського народу і міжнародна підтримка

Ключ до успіху України у війні — незламна воля українського народу і міжнародна підтримка. Якщо сотні тисяч українців будуть гинути у кривавих битвах на виснаження — обидва фактори ослабнуть. Український мобілізований має кращу обізнаність про поле бою, ніж російський. Якщо він буде гинути на полях під Бахмутом — це не лише трагедія, а і стратегічна помилка.

Ефект українських інновацій уже помітний в реальному часі, і за ним спостерігають. Китайці запускають супутники на низькій орбіті на зразок Starlink, НАТО створює акселератор оборонних інновацій і всі визнають важливість розвідки відкритих даних. 

За допомогою суспільної мобілізації Україна досягла високого рівня інтеграції державних і приватних цифрових спроможностей для збору даних. Кривавий контрнаступ проти потужного ворога в обороні ставить під загрозу майбутнє цієї мобілізації. Виживання України сьогодні залежить не лише від танків проти безпілотників чи кібератак проти супутників, а й від компетентності громадян у ключових навичках, які життєво важливі для ведення війни. Інтегруючи військовий і цивільний потенціал і покладаючись на все суспільство, українці створили дешевшу, адаптивнішу мережу на полі бою, яка користується підтримкою населення — це основа їхньої переваги.

Американські воєнні аналітики Джонатан Кеверлі та Ітан Кепстайн для порталу War on the Rocks розмірковують, чи дають союзники раду із закупівлями зброї для України. 

Від початку повномасштабного вторгнення Київ намагається в усіх кутках знайти зброю та амуніцію. І незважаючи на голосні заяви Заходу, постачання від Штатів і Євросоюзу часто затримується.

Україна потребує 250 тисяч снарядів на місяць

Україна потребує 250 тисяч снарядів на місяць, що передбачає зростання виробництва в країнах Заходу вчетверо порівняно з довоєнним рівнем. Постачання касетних боєприпасів є свідченням неспроможності промислової бази справитися із попитом. 

Інвестиції в нарощення виробництва не покращать оборонну промисловість Європи і США, адже снаряди — товар, який виготовляють багато виробників і їх можна замінити. Тому Європа і США мають сконцентруватись на виробництві високотехнологічної зброї, закуповуючи боєприпаси для своїх потреб і для України в третіх країн, формуючи олігопсонію — коли невелика кількість покупців диктують правила на ринку з багатьма продавцями. Це призведе до покращення стандартизації і уникнення витрачання грошей платників податків на виробництво низькотехнологічних товарів у себе в країні, коли їх можна купити дешевше деінде. Товаром є все — артилерійські снаряди, прості дрони, РПГ, адже вони взаємозамінні, дешеві і легкі у виробництві. Звичайно, може бути різниця у якості, але вона невелика у порівнянні з потрібними обсягами.

Україна отримала понад 2 млн звичайних снарядів, і лише 7000 «розумних». Чим більше певний вид зброї чи боєприпасу перетворюється на товар, тим більше уряди повинні адаптуватись до закупівель. Це грає на руку покупцям, а не продавцям, які отримують невеликі прибутки, і змушені змагатись за ринки збуту через масштаб виробництва, швидкість постачання і ціну. 

Бажання закуповувати швидко і дешево великі обсяги демонструють як Штати, так і ЄС. Але США організовують процес ефективніше. Євросоюз орієнтується лише на збільшення власного виробництва, адже виділені кошти можна витратити тільки для закупівель у країнах ЄС та Норвегії. США натомість не соромляться замовляти снаряди у Єгипту, Австралії, Південної Кореї і Японії. Конгрес зняв деякі обмеження і регулювання для полегшення закупівель. Тоді як регуляторне поле Євросоюзу поки невизначене. Виробники не знають, як балансувати між замовленнями від ЄС і окремих країн-членів. 

На території Євросоюзу є 15 виробників артилерійських снарядів — і треба дати можливість ринку визначати, хто зможе виробити достатньо дешевого і надійного продукту. Натомість ЄС має сконцентруватись на реформі виробництва більш високотехнологічних платформ, якщо хоче залишитися конкуретним. 

Якщо мета Європи — озброїти Україну, то закупівлі йдуть неправильним шляхом

Замість того, щоб створити декілька ідентичних «арсеналів демократії», США і Євросоюз повинні заохочувати стандартизацію низькотехнологічних військових товарів, на зразок 155-мм снарядів. Не вдаватися у велике планування ОПК, а забезпечувати доставку найбільшої кількості боєприпасів Україні за найкращою ціною в найкоротший час. Тому що зараз, якщо мета Європи — озброїти Україну, то закупівлі йдуть неправильним шляхом, а якщо метою є відбудувати власний ОПК, то обрали невірний продукт.

Дослідниця Центру стратегічних та міжнародних досліджень (CSIS) Катрін Доксі пише про те, що означає смерть Прігожина для «групи Вагнера» і росії. 

Керівники «групи Вагнера» Євгеній Прігожин і Дмітрій Уткін були серед пасажирів приватного літака, який розбився в Тверській області. Це сильно вплине на діяльність ПВК і російську зовнішню політику в Африці, Латинській Америці та на Близькому Сході.

Телеграм-канали та інші медіа вагнерівців заявили, що літак збила російська ППО і за смертю Прігожина стоїть Путін та інші російські високопосадовці. Якщо Путін насправді хотів замінити керівництво ПВК, то обставини смерті Прігожина і Уткіна можуть поставити під питання лояльність особового складу.

«Група Вагнера» — важливий інструмент російської зовнішньої політики

«Група Вагнера» — важливий інструмент російської зовнішньої політики, який дозволяє Кремлю досягати цілі при можливості заперечувати свою залученість і мінімальній підзвітності. Переважна частина діяльності «компанії» була сконцентрована в Африці — ЦАР, Малі, Судан, Лівія, де вагнерівці контролюють видобуток корисних копалин, що важливо для росії в умовах її все більшої міжнародної ізоляції і санкцій. 

Якщо смерть підтвердиться, це стане значним кроком до переосмислення функціонування «групи Вагнера» після заколоту в червні. Авіакатастрофа співпала у часі із офіційним відстороненням Суровікіна з посади начальника військово-космічних сил рф, який, очевидно, знав про заколот заздалегідь.

Навряд чи росія відмовиться від структури ПВК як такої, адже вона приносила значні вигоди Кремлю. Без чіткої організації-наступника росії буде важко вибудувати ті контакти і системи, які вагнерівці мали в країнах Африки роками. Тому організаційна структура «Вагнера», очевидно, залишиться. Можливо, замість розпуску чи заміни ПВК, Кремль поставить лояльніше і підзвітне керівництво, а на оперативному рівні буде зберігати максимальну тяглість діяльності. Лояльність керівників середнього рівня у ПВК буде ключовим фактором подальшого існування «Вагнера» без Прігожина. Більш того, Путін засвоїв урок від цього заколоту. Зрозумів, що забагато влади і відповідальності в руках однієї людини є небезпекою. Тому при збереженні ПВК тенденція буде на користь більшої диверсифікації гравців, а не монополії, яку мав Прігожин.

Як би не проходив процес транзиту, він означатиме ризики для режимів, які покладаються на ПВК для захисту від внутрішньої дестабілізації. Захід або інші регіональні гравці можуть використати це для просування життєздатних альтернативних рішень для безпеки і good governance в регіоні. 

Старший науковий співробітник Інституту міжнародних та стратегічних досліджень (IISS) вважає, що за смертю Прігожина може стояти Путін. 

Президент рф чітко заявив, що дії Прігожина під час заколоту — це зрада, а цього не можна пробачати, що доводить попередній досвід переслідування Кремлем інших «зрадників» за кордоном. Дивувало те, що Путін спочатку пішов на мирову з Прігожиним, дозволяючи йому зберігати активність в росії і за її межами. Виглядає так, що він просто відклав його смерть, надаючи відчуття фальшивої безпеки, поки російські спецслужби розслідували масштаби залученості армії та інших структур до червневого путчу. Очевидно, розслідування завершили, адже відсторонення генерала Суровікіна не може бути співпадінням.

Майбутнє «групи Вагнера» незрозуміле

Авіакатастрофу обрали не випадково — як віддзеркалення збитих літаків силами Прігожина під час «маршу на Москву». Це було ефективним способом обезголовити «групу Вагнера», майбутнє якої тепер незрозуміле. Уже є сигнали, що вагнерівці готуються покинути Білорусь. Вони можуть бути інтегровані до армії рф, а прибутковий бізнес у Африці може перебрати під контроль ГРУ.

Уся ця ситуація показує, як мало довіри та розуміння є у російських еліт. Прігожин був впевнений у своїй безпеці, а Путін — у його лояльності до путчу. Обоє помилилися. Хоча Прігожин мертвий, Путін залишається у складній позиції під тиском силовиків, які очікують від нього більшої мобілізації людей і ресурсів на війну в Україні.