Як подолати російську блокаду в Чорному морі
Західні воєнні аналітики пишуть про шляхи розблокування українських портів, особливості застосування росією артилерії, роль дронів у війні в Україні та битву за Гостомельський аеропорт.
Аналітик з питань морської потужності Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Сідхарт Каушал пише про проблеми, з якими може зіткнутись НАТО у разі спроби деблокувати українські чорноморські порти.
Ідея морських конвоїв, які б супроводжувати судна із зерном в Чорному морі, має багато ризиків. По-перше, головна проблема для України — через війну зростають страхові внески, що робить експорт зерна нерентабельним. Запровадження конвоїв може заспокоїти судновласників або мати зворотній ефект — активність російських і натівських кораблів у Чорному морі може посилити сприйняття ризику війни, а росія може додатково вчиняти демонстраційні дії, провокуючи ескалацію.
По-друге, після знищення крейсера «Москва» російських кораблів немає у північно-західній частині Чорного моря. Більшою загрозою є мінні загородження, які росія поставила на торгових шляхах, а також ракетні удари по українських портах. Конвої тут не допоможуть, потрібні кораблі розмінування.
Конвої можуть здійснювати лише чорноморські країни. Вони навряд готові йти на такий ризик
По-третє, Конвенція Монтре накладає обмеження на перебування у Чорному морі військових суден нечорноморських держав — загальний тоннаж не може перевищувати 45 тисяч тонн з терміном перебування не більше 21 доби. Це означає, що на практиці конвої можуть здійснювати лише чорноморські країни. Вони навряд готові йти на такий ризик.
У короткостроковій перспективі блокаду можна обійти, використовуючи сухопутні шляхи експорту і річковий транзит через Дунай. Українські порти на Дунаї росія також атакувала ракетами. Тому НАТО може передати Україні більше систем протиповітряної оборони або розгорнути власну ППО для захисту цих територій з обмеженнями щодо збиття лише ракет і безпілотників.
Також можна надати українському експорту субсидії на транзит Євросоюзом, щоб зерно не залишалося у країнах ЄС на шкоду внутрішнім виробникам, а вирушало далі, зберігаючи конкурентоздатність.
Невеликі за тоннажем і без ударного озброєння кораблі розмінування можуть здійснювати регулярну ротацію у великій кількості без значного ризику ескалації
Зрештою можна задіяти непрямий підхід до блокади. Передати Україні більше ППО для захисту Одеси і відправити кораблі розмінування для розчищення судноплавних коридорів на заході Чорного моря. Звичайно, є ризик, що ці кораблі можуть потрапити під удар, але це може статися і з повноцінним конвоєм, якщо росія захоче піти на ескалацію. Невеликі за тоннажем і без ударного озброєння кораблі розмінування можуть здійснювати регулярну ротацію у великій кількості без значного ризику ескалації.
Разом з цими зусиллями українська держава може перебрати на себе частину страховки суден, як це зробив Іран під час ірано-іракської війни. Він досягнув успіху в експорті нафти, незважаючи на ракетну загрозу з боку Іраку.
Усі ці кроки мають грошову і дипломатичну ціну, але вони точно дешевші, ніж організація повноцінного конвоювання.
Єдиний спосіб примусити росію укласти угоду щодо судноплавства і виконувати її — наростити спроможності України вдаватися до ескалації у відповідь
У довгостроковій перспективі єдиним варіантом є примус росії укласти угоду щодо судноплавства в Чорному морі і виконувати її. Якщо не брати найоптимістичніший варіант, коли Україна відновлює контроль над Кримом та Азовським узбережжям, то єдиний спосіб зробити це — наростити спроможності України вдаватися до ескалації у відповідь. Українські безпілотні морські апарати можуть атакувати російські судна або закладати міни. Навіть у випадку російської протидії це збільшить ціну страхування.
Іншим кроком є ідентифікація «сірого» судноплавства, від якого сьогодні залежить російська економіка. Ці судна можна затримувати у протоках на зразок Ла-Маншу, Гібралтару чи Босфору, не давати їм іти далі, якщо вони недостатньо застраховані від екологічних ризиків.
Але найкритичнішою була б загроза підриву спроможності Чорноморського флоту рф діяти з воєнної бази в Севастополі. Для цього Україні потрібні крилаті або балістичні ракети з дальністю близько 300 км. З огляду на те, що передача американських ATACMS сьогодні малоймовірна, варто розглянути опції нарощення виробництва Storm Shadow або створення виробництва балістичної ракети української розробки «Грім-2» за межами України.
Швидшою альтернативою стали б морські і повітряні дрони, які Україна уже виробляє і застосовує, а також безпілотники-торпедоносці, виробництво яких українські компанії могли б розгорнути на території країн НАТО. Навіть потенційна загроза збільшення українських наступальних спроможностей могла б змусити росію сісти за стіл переговорів.
Гостьовий дослідник RUSI Сем Кренні-Еванс аналізує виклики та інновації російської артилерії в Україні.
Артилерія є ключовою для розуміння російського підходу до ведення війни. Її ефективність можна оцінювати за доктриною застосування, а також подоланням «проблеми непрямого вогню» — технічних викликів, які пов’язані з необхідністю вражати ціль по непрямій траєкторії.
Згідно з доктриною, Росія використовує артилерію як головний засіб ураження у глибоких операціях і в ближньому бою. Російська бригада у захисті отримує від старшого начальника бригадну артилерійську групу (БрАГ), яка складається з двох дивізіонів ствольної артилерії і одного — реактивної. Вона повинна розташовуватися за 2-4 км від лінії фронту і надавати додаткову вогневу міць проти ворога під час його наступу чи прориву.
У війні в Україні росіяни не відійшли від цього принципу. В обороні застосовують артилерію централізовано. Проте найчастіше артилерійські установки розміщують на глибині 12-15 км, а вночі ще далі. Підходять ближче лише під час коротких вогневих місій, після чого швидко повертаються назад. Це пристосування пов’язане із необхідністю забезпечити виживання артилерії.
Щодо «проблеми непрямого вогню», то тут росія мала декілька заготовок, із якими і вступила у війну в Україні.
По-перше, це тактика шокового вогню. Поєднує принаймні два засоби виявлення артилерії противника — безпілотники та контрбатарейні радари, і прискорює цілевказання. Ця тактика показала себе ефективно — в ідеальних умовах весь цикл цілевказання і вогню займав до 3 хвилин, тобто на межі фізично можливого.
По-друге, це розвідувально-вогнева система. Поєднує засоби тактичної розвідки і спостереження з артилерійськими підрозділами фактично в режимі реального часу. Це реалізували у російській системі «Стрелец». Засобом ураження тут виступає високоточний боєприпас «Краснополь», який наводиться по лазерному променю, наприклад, із безпілотника «Орлан-30». Застосування «Краснополя» ускладнюється наявністю хмар, особливостями ландшафту і нестачею передових спостерігачів для цілевказання. Тому росіяни більше застосовують баражуючий боєприпас «Ланцет-3», який може самостійно або в ручному режимі шукати цілі.
Боєзаряд «Ланцета» часто недостатній для знищення техніки
Це стало відповіддю як на розосередження української артилерії, так і на відсутність достатньої кількості високоточних артилерійських снарядів. Адже для знищення окремої гаубиці потрібно витратити чимало звичайних боєприпасів, що з огляду на виснаження запасів проблематично. З іншого боку, боєзаряд «Ланцета» часто недостатній для знищення техніки.
Третьою концепцією є «вогневий вал». Тобто велика кількість, інтенсивність і щільність артилерійського вогню для досягнення ефекту. На Заході частіше віддають перевагу точності над кількістю, але інколи застосування лише високоточних боєприпасів недостатньо. Радянські артилеристи в минулому отримували детальні таблиці з розрахунками, скільки снарядів протягом якого часу потрібно для ураження різноманітних цілей. Ця кількість величезна.
70 відсотків втрат в українській армії спричинені російською артилерією
Російські автори зазначають, що у війні в Україні російська артилерія не досягає необхідної інтенсивності вогню. Це пов’язано зі значним розосередженням гаубиць, нестачею боєприпасів, високим рівнем втрат у техніці та особовому складі. Попри це, до 70% втрат в українській армії спричинені російською артилерією, що показує її значний вплив і ефективність через поєднання традиційного доктринального підходу з інноваційними тактиками і технологіями.
Старша наукова співробітниця Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Ульріке Франке пише про роль дронів у війні.
Війна в Україні не перша «війна дронів». Їх застосовували у В’єтнамі, Іраку, Афганістані, Нагорному Карабаху тощо. Але в Україні унікальним є масштаб і кількість дронів. За оцінками, щомісяця втрачається лише до 10 тисяч безпілотників.
В Україні застосовуються різні типи дронів — від крихітних Black Hornet, невеликих квадрокоптерів DJI до ударних Bayraktar та «Орион», а також дронів-камікадзе або баражуючих боєприпасів.
Спостереження і розвідка є природними завданнями дронів, які збирають дані про пересування військ і місця їх дислокації. Також вони знімають матеріал про знищені росією міста і затоплені території після підриву Каховської дамби, ураження ворожої техніки, кораблів, живої сили. Дрони використовують для наведення і коригування вогню.
Важливою особливістю цієї війни є велика кількість цивільних дронів, які легкі в користуванні, відносно дешеві, а тому є розхідним матеріалом — на зразок китайських DJI Mavic.
Війна може перейти на територію росії
Атаки дронів на Москву зараз мають більш символічне значення, але зрештою можуть мати військовий ефект. Якщо їх частота зросте, з фронту доведеться перекидати більше ППО і фахівців для захисту російських територій. Крім цього, Україна показує, що війна може перейти на територію росії, і що армія не може її ефективно захистити.
Хоча дрони легко збивати, це не значить, що з ними легко боротися. Потрібно мати ППО в тому місці і в той час, де вони летять. Їх знищення не повинно коштувати набагато більше, ніж сам дрон. Їх можна збивати ракетами і кулями, придушувати РЕБом, ловити сітками або знищувати за допомогою інших дронів. Боротьба з ними може стати багатомільярдною індустрією.
Крім повітряних безпілотників, велику роль відіграють надводні, за допомогою яких Україна здійснювала атаку на базу ЧФ рф у Севастополі, пошкодила російський танкер і десантний корабель.
Україна буде серйозним гравцем на ринку дронів після закінчення війни
Україна, очевидно, буде серйозним гравцем на ринку дронів після закінчення війни. Вона уже стала важливим місцем розробки і виробництва дронів. Партнерство між державою і приватним сектором, доступ до західних технологій та фахівців, необхідність тут і зараз шукати ефективні рішення в умовах війни дозволяє Україні створити потужну промислову базу і виробляти безпілотники, які пройшли випробування полем бою.
Військові аналітики Ліем Коллінс, Майкл Кофман і Джон Спенсер для порталу War on the Rocks написали про битву за Гостомельський аеропорт, яка стала ключовим моментом російської поразки під Києвом.
Цей бій тривав 36 годин, але визначив долю всієї битви за Київ. Російський гелікоптерний десант мав взяти під контроль аеродром, що знаходиться за 12 миль від центру Києва, а потім отримати підкріплення від десантників на військово-транспортних літаках. Вони мали просунутись у сторону столиці, взяти місто під контроль, скинути або примусити до втечі українську владу.
Хоча росіяни врешті-решт заволоділи аеродромом, вони не змогли захопити Київ. Національна гвардія України за підтримки артилерії зірвала російський задум. Росія готувала обезголовлюючий удар, а не загальновійськову операцію зі знищення української армії. Планувала, що після захоплення Києва за 3-4 дні, військові підрозділи складуть зброю або їх ізолюють російські війська. Москва мала великий досвід проведення подібних операцій — придушення «Празької весни» 1968 року, захоплення Кабула 1979-го, аеродрому у Приштині 1999-го, окупація Криму 2014-го, а також провальна операція у Грозному 1994 року.
Російська розвідка переоцінила свої спроможності, а значну частину її агентурних мереж нейтралізували ще до вторгнення
Російська військова стратегія виходила з того, що спецслужби і агентурна мережа створили необхідні умови для блискавичного наступу, який би паралізував українське керівництво. План провалився. Російська розвідка переоцінила свої спроможності, а значну частину її агентурних мереж нейтралізували ще до вторгнення. Російські військові, зосереджені на кордонах України для «навчань», дізнались про вторгнення в останній момент. Щоправда, Україну також заскочили зненацька — вона готувалась до головного удару на Донбасі і зосереджувала свої сили відповідно.
Росіяни вибрали аеродром в Гостомелі через довжину злітної смуги, яка могла приймати транспортні літаки, його розташування і меншу захищеність порівняно з іншими.
Перша хвиля російського десанту складалася із 200-300 військових із 31-ї окремої десантно-штурмової бригади та 45-ї бригади спецназу на 34 гелікоптерах Мі-8, Мі-24 і Ка-52. Росіяни не очікували на серйозний спротив. Багато українських частин почали рухатися на позиції за добу до вторгнення, і не встигли вийти на оборонні рубежі на півночі Києва. Аеродром у Гостомелі захищали 200 строковиків 4-ї бригади Нацгвардії із стрілецькою зброєю, радянськими ПЗРК «Игла» та зенітною установкою ЗУ-23-2. Підтримку з неба їм забезпечували два бомбардувальники Су-24М і два МіГ-29. Росіяни хоч і змогли подавити стаціонарні радарні станції і пункти базування ППО в перші дні вторгнення, удари проти мобільних ЗРК не мали такого ефекту, і через кілька днів українці почали закривати небо для російських літаків. Ракетні удари по аеродрому Гостомеля вранці 24 лютого також не досягли своїх цілей.
Зрештою о 9:30 ранку російські гелікоптери на низькій висоті увійшли у повітряний простір України над Київським водосховищем. Українці збили Мі-8 та Ка-52, але інші дістатися до аеродрому близько 11 ранку. Нацгвардійці, які зайняли там оборону, змогли збити ще три Ка-52 і один Мі-8, але росіяни все ж висадили в Гостомелі близько 300 десантників. Нацгвардійці, які залишились без боєприпасів, змогли організовано відійти в бік Києва без втрат. Двадцять нацгвардійців, які охороняли радар на півночі аеродромі, потрапили в полон.
Операція не відбулася або через руйнування злітної смуги в Гостомелі, або через побоювання втратити літаки від української ППО
Російські десантники, які взяли аеродром під контроль, залишилися у непевній позиції — без підтримки з повітря і з легкою зброєю, в очікуванні на підкріплення, яке мало прийти у вигляді 1000 військових на 18 військово-транспортних літаках Іл-76 зі Пскова. Але ця операція не відбулася або через руйнування злітної смуги в Гостомелі, або через побоювання втратити літаки від української ППО. Російські наземні сили також не встигали підійти з Півночі, і десантники на аеродромі зустріли українську контратаку без підтримки.
Контратака почалася близько 17:30. До ранку військові 80-ї та 95-ї десантно-штурмових бригад, 72-ї механізованої та 3-го полку спецпризначення за підтримки артилерії і бомбардувальників повернули контроль над аеродромом. Вони знищили багато російських десантників, які не змогли зайняти грамотну оборону. Щоправда, через підхід основних російських наземних сил українцям довелось залишити Гостомель 25 лютого, перед цим повністю вивівши з ладу злітну смугу.
Битва продемонструвала багато уроків — про необхідність завоювання і утримання переваги у повітрі, чого російські ПКС не змогли досягти; про необхідність мати вогневу підтримку від артилерії чи авіації при здійсненні глибоких операцій; про важливість політичних розрахунків і припущень, які мають велике (у даному випадку катастрофічне) значення для планування воєнних операцій.
Якби росіяни почали проводити класичну загальновійськову операцію, виходячи із тривалих бойових дій і значного спротиву, результати могли б бути іншими. І навіть гостомельський десант не був приречений на провал, якби не вперта оборона і контратака українських сил. Дії окремих військових, командирів, цивільних мали значний вплив у ключовій битві, яка стала визначальною для подальшого ходу війни.