Перейти до головного вмісту

«Сталеві воїни»: подкаст про історії духу, що сильніший за тіло

Журналістка Дарʼя Бура записала чотири епізоди цього подкасту ще 2021 року — до того, як російсько-українська війна набула давно небачених в усьому світі масштабів. Проте «Сталеві воїни» — це історії, які після 24 лютого 2022-го стали, на жаль, навіть актуальнішими, адже українських захисників із важкими пораненнями, що призвели до втрати кінцівок, стало значно більше. Багато учасників бойових дій зараз проходять те, що «сталеві» пережили раніше, і їхні розповіді можуть спрямувати чи надихнути.

Цей подкаст покликаний розказати про життя і шлях до відновлення воїнів, які пройшли найзапекліші бої 2014–2021 років. Всі чотири його герої наразі так чи інакше залучені у відсіч ворогу й продовжують боротьбу з окупантами: хтось повернувся до війська, хтось допомагає побратимам у тилу.

#1: Олександр Бабченко – про реабілітацію та мотивацію жити повним життям

Олександр Бабченко служив у 92 окремій механізованій бригаді. Повістку йому вручили ще під час першої хвилі мобілізації і сказали стандартну на 2014 рік фразу: «Ми вам зателефонуємо пізніше». До війська потрапив вже з третьою хвилею мобілізації і служив на Луганщині.

Слухати подкаст на інших платформах: Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, SoundCloud

Шосте число називає особливим — 6 серпня мобілізували, 6 вересня відправили у район АТО, 6 жовтня під час бою отримав поранення.

Переживши клінічну смерть та пройшовши важкий шлях протезування і відновлення, Олександр повернувся до мирного життя. Він працює у Сумах, майже не відчуває обмежень і каже, що про війну, не рахуючи новин, йому нагадує металева нога, численні шрами на тілі і розповіді друзів, багато з яких і досі продовжують службу на передовій.

#2: Максим Єрмохін – про життя після поранення та менторство над побратимами

Максим Єрмохін родом із Хмельниччини. В армії він із 2012 року, тож питання йти чи не йти захищати країну, коли росіяни почали окупацію, не виникало. 2014-го, ще будучи курсантом, випрошував у керівництва  поїхати на війну, але йому відмовили, сказавши: «Ви, курсанти, вчіться, а потім подивимося». У свою першу ротацію потрапив у 2017 році. Називає це незакритим гештальтом і каже, що має комплекс з цього приводу.  А вже друга ротація змінила його життя.

Слухати подкаст на інших платформах: Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, SoundCloud

«Я вже купив квиток на потяг, ми мали повертатися з ротації. І за тиждень я пішов в останній вихід. Була маленька доріжка, по якій ми не раз ходили. Її ніхто не міг замінувати, бо це було фізично неможливо. Перед цим дощ пройшов — земля чи стала м’якшою, чи та волога, яка була в ній, трохи припідняла міну. Першим пройшов мій товариш, а за ним пішов я і натрапив на міну. Спочатку подумав, що зачепив розтяжку, але потім подивився, що там ямка, з однією ногою все було зрозуміло одразу, а друга була покоцана».

Тепер, знаючи все з власного досвіду, Максим розповідає іншим і про падіння на культю, і про незручності, які точно виникатимуть перший час. Свій протез Максим називає перевагою, а не недоліком, тому абсолютно не соромиться ходити, наприклад, у шортах.

Єрмохін прождовжує нести службу у лавах Збройних Сил України та підтримувати українських військових, поранених в боях російсько-української війни.

#3: Станіслав Гібадулін — про (не)інклюзивність українського суспільства та нову мету

Станіслав Гібадулін — «Хітмен». Йому було 25 років, коли 2015-го він приїхав з Молдови воювати за Україну. За його словами — переконаний, що це його справа і місія — захищати нашу країну від російського ворога. Він на боці правди і справедливості. Називає себе націоналістом.

Слухати подкаст на інших платформах: Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, SoundCloud

За час участі у російсько-українській війні «Хітмен» отримав три поранення, заробив безліч осколків, втратив селезінку та фаланги пальців. Говорить, що відправляючись з дому на війну, чітко розумів — імовірність бути пораненим чи загинути дуже велика. Але для нього було важливо стати воїном на цій війні. У травні 2019-го Стас підірвався на вибуховому пристрої і втратив ногу.

«Хітмен» легко говорить про поранення і те, що довелося пережити. Його хвалили лікарі, мовляв, швидко відновлюється. Але Стас підтверджує слова інших хлопців з ампутаціями ніг: найскладніше — коли в тебе не виходить те, що собі уявив.

«Через тиждень я вже танцював з дівчиною на одній нозі. Через півтора місяця після підриву ходив. Спочатку дивишся на хлопців, які вже впевнено ходять на протезі, думаєш, що теж так зможеш, а сам не можеш пройти і 100 метрів. Та я кажу, що для всього потрібен час».

За словами Стаса, українці зовсім не вміють поважати права людей з інвалідністю.

«Я постійно думаю про місця для людей з інвалідністю. Наприклад, коли займають місце для машини. Але це не така проблема, як коли в маршрутці займають місця, призначені для інвалідів. Заходить, наприклад, хлопець, а в нього немає обох ніг, але він у штанах і не видно. Чи вважається це порушенням його прав? Були випадки, коли мені потрібно було зробити щось швидко. Так, я можу постояти на протезі у черзі, як інші люди, але тоді мені потрібна була позачерговість. Я підходжу до каси, кажу: «Вибачте, я поза чергою, мені це передбачено законом». А людина на мене дивиться згори донизу і каже: «А ти що, інвалід?».

Найкраще, говорить хлопець, після війни і поранень діють налаштування себе і визначення мети у житті. Свою мету Стас знає.

«Я знав: навіть, якщо не повернуся на війну, то у громадському секторі робитиму все для перемоги України, щоб знищувати ворогів. Можна воювати навіть не на війні».

З початком повномасштбаного вторгнення Станіслав Гібадулін долучився до підрозділу ССО «Азов-Київ», брав участь у боях за Київ. Після звільнення Київщини пішов з війська. Наразі «Хітмен» допомагає друзям просувати лікування ПТСР і депресії.

#4: Олександр Сарабун — про Іловайськ та болісний шлях відновлення

Олександр Сарабун, про якого часто кажуть: «Хто ж не знає «Вінницю?», до війни працював будівельником. У квітні 2014 року записався до військкомату, через місяць його відправили у Гончарівське, а звідти, говорить, втік, бо хотів на фронт. Сашко опинився на посаді командира відділення. За тиждень до заходу в Іловайськ, потрапив у свій перший бій.

Слухати подкаст на інших платформах: Apple Podcasts, Spotify, Google Podcasts, SoundCloud

«Найбільше обстрілювали ближче до Дня Незалежності. Вони там ніби звіріли. Лупили з чого попало. «Смерчі» і «Гради» літали, а деякі хлопці кажуть, що й «Ураганами» бомбили. Було страшно».

29 серпня о 6 ранку українські військові почали шикуватися колоною, щоб залишитися місто. Вони опинилися у потрійному кільці оточення регулярних російських військ. Під час цього виходу Сашко отримав поранення в праву ногу.

«А перед цим, ще в Іловайську, сиділи я, Андрій «Браво» і Льоня «Броня», в мене був дерев’яний хрестик, подарований волонтерами, і на ньому було розп’яття. Я його тримав, дивився — і воно на руках відпало. Кажу: «Пацани, щось мені цей знак не подобається». А вони мені: «Вінниця», а ти що, хочеш до старості прожити? Помремо молодими, воїнами». З нас трьох тільки я лишився».

Сашка після пережитого в оточенні і російського полону, вантажили як дуже важкого пораненного. Він і сам відчував, ніби це кінець. Коли Сарабуна доправили в Дніпро, йому ставало гірше. Пішло зараження крові, на нозі гангрена, мало не відмовили нирки. Тоді йому довелося зробити найскладніший вибір.

«Лікар сказав: обирай — або ти вмреш, бо пішло зараження крові, або ампутуємо ногу».

Це згодом він з іншими, хто також втратив ноги на війні, потрапить до австрійської школи ходи. А до цього був важкий шлях звикання, примирення та хибних кроків.

«Присів на «Налбуфін», сам навчився колоти. Вся сім’я була в шоку. Але вплинуло на мене те, що донька ще була мала, вона спала, а я дивися на неї і думав: «Що цій дитині зможу дати — без ноги, без пенсії, без зарплати. Ще й наркоман».

У Сашка був довгий процес звикання з протезом.

«Я на нього ображався, я ним кидався, я біля нього плакав, поки вчився на ньому ходити. Скільки разів я падав…. А потім вирішив, що мені з ним ще жити: або я переможу, або він мене».

З 24 лютого 2022 року Олексанлр Сарабун активно залучився до допомоги війську і цивільним.

Творимо історію разом! ПІДТРИМАйТе БФ “ПОВЕРНИСЬ ЖИВИМ”

ПІДТРИМАТИ