Знизити смертність від поранень можна до трьох відсотків

Вісім мобільних навчально-тренувальних комплексів із тактичної медицини на опорних полігонах на півночі, півдні, сході та заході України розгортає фонд «Повернись живим». Забезпечує обладнанням, розхідними матеріалами та спеціалізованим майном. Допомагає підготувати інструкторський склад за єдиним затвердженим у Збройних силах стандартом. Як результат — маємо створити умови для навчання домедичній допомозі близько 200 тисяч військових на рік за рівнем TCCC ASM.

Про свій шлях від медика-добровольця на війні до проєкту «Тримаю!», який системно посилює спроможність українського війська, розповідає керівниця інструкторського напряму «Повернись живим» із тактичної медицини Людмила Паутець:

— Мріяла бути лікарем, але навчання було занадто дороге. Обрала менеджмент у сфері охорони здоров’я — дешевше і пов’язане з медициною. Хотіла попрацювати в гарячих точках, дуже імпонували «Лікарі без кордонів». Але був потрібен досвід роботи, тому влаштувалася в лікарню. Зарплата — 900 гривень, «несумісна з життям». Тому пішла в торгівлю. 

Медики, як залежні — і хочеш кинути медицину, і жити без неї не можеш. Це завжди цікаво. Тому повернулася. Працювала у Києві адміністратором і медсестрою в приватній клініці, також у психіатрії на Кирилівській. Ще мала два підробітки. 

Після Майдану, з початком війни росії проти України пішла у військкомат, зробила воєнник. І вирішила знання підтягнути. Знайшла проєкт «Медсанбат» з іноземними лікарями. Там познайомилася з протоколом ТССС (Tactical Combat Casualty Care, — ред.). Навчалася, далі асистувала інструкторам і викладала сама. 

Влітку 2014-го на Донбасі поранили мого друга. Він був десантник, у мирному житті — директор магазину, в якому я колись працювала. Ми поїхали зі ще однією подругою його забрати з Дніпропетровщини до Одеси, щоб там встигли врятувати йому перебитий нерв. Тоді я ще вагалася, чи зможу на фронті допомогти. Не була фізично сильною чи витривалою. «Мала, худа і кашляю». Як я на собі винесу пораненого? 

Шматок шрапнелі влучив у стегно. Не було нікого, хто б умів надати першу допомогу

У Паші не було ушкоджень великих судин, але втратив більше трьох літрів крові. Шматок шрапнелі влучив у стегно. І не було нікого, хто б умів надати першу допомогу. Навіть пов’язки не наклали. І з нього просто кров витікала кілька годин. Якби було поранення серйозніше, або евакуація довша, він би помер. Так я зрозуміла, що буду корисна на війні. І почала шукати, куди краще піти.

У військкоматі розпитувала, як діяти, якщо підпишу контракт, чим мене як медика забезпечать. Сказали, пройду тиждень навчання і — на фронт. Щодо решти невідомо. Ні, так мені не підходить. 

Думала йти в «Госпітальєри» чи в «Правий сектор». Хотіла в «Азов», але вони не брали жінок. Збиралася група добровольців після курсів Медсанбату. Вирішила бути з ними — ми разом навчалися, я була впевнена в їхніх навичках. Домовилася з командою Окремої медичної бригади швидкого реагування, що їду. І тут прийшов замкомандира і сказав: ніяких баб. Ми якраз були на парковці біля «Унімогів» (Unimog Mercedes-Benz — мультифункціональний повнопривідний автомобіль), на яких мали працювати. Я знала німецьку, і поки на вулиці сперечалися, подивилася, що там позначено, як що працює. Кажу: «Заходьте, все покажу». А вони: «Ну, може, й згодишся». 

Треба дивитися на людину, а не на стать. Як вона впливає на мою роботу? Фізично сильніші чоловіки, але й вони є кволі. А в мене рік у психіатрії, я морально стійка. Крові не боюсь і в критичній ситуації не панікую. Це важливіше, ніж вміти на собі тягнути 200 кілограм. Вирішила брати головою і характером. 

На війну їхала з двома спортивними сумками й однією клітчастою. Взяла стерилізатор, шовник, набори інструментів

Я собі купила форму, рюкзак, назбирала медикаментів. На війну їхала з двома спортивними сумками й однією клітчастою. Не знала, що нас чекає. Взяла і стерилізатор, і шовник, набори інструментів. 

Нас було основних п’ять звичайних медичних екіпажів і два реанімобілі, де лікарі вивозили дуже важких, на апаратах штучної вентиляції тощо. Мій екіпаж — це троє людей: я, водій і штурман, який мені допомагав. Керував нами всіма начмед однієї з бригад. 

Ми заїхали в Костянтинівку. У психушці колишній зробили склад. Нас закріпили по напрямках. Мали їхати з групою в Станицю Луганську. Але тоді почалися активні бої за Донецький аеропорт, упала його вежа і треба було терміново всі сили кинути туди. Працювали там, поки не почалося Дебальцеве. Тоді вже були то там, то там, залежно від потреби. В наш «Унімог» можна було помістити багато поранених сидячих, або лежачих четверо, і це дуже економило час на евакуацію і кількість супроводжуючого персоналу. 

Із ДАПу нам вивозили бійців переважно на Карлівку. Там перехоплювали і забирали у госпіталь на Селідове, Покровськ — тодішній Красноармійськ. Були осколкові поранення серйозні, багато контузій, переломи. З масивними кровотечами — два чи три випадки. В основному — дуже виснажені бійці, які інколи тиждень не бачили їжі, майже не пили. Сніг їли. Першого разу так соромно стало, що у нас немає з собою запасів ніяких. Після того брали чай у термоси і харчі.

Пам’ятаю свого першого пораненого. Ми його приймали в Красноармійську. У хлопця був перелом стегна. Лікар йому не розрізав штани. Уламок кістки стирчав трохи вгору, і коли він знімав їх, впиралися в цей виступ і застрягали. Він почав смикати. Я кинулася розрізати штани й побачила два заплавлені осколки в районі паху. Якщо б лікар висмикнув їх, посилили б кровотечу. Як можна відноситися до людини так? Дехто з місцевих медиків мали сепаратистські погляди. Надалі ми старалися більше контролювати, брати на себе роботу в прийомці, щоб пораненим було менш дискомфортно. 

Мали працювати по два тижні. Через два місяці на день потрапила додому

Мали працювати в зоні бойових дій два тижні через два. Але неслося так, що я через два місяці на один день додому потрапила. Потім повернулася і ще місяць працювала, аж до перемир’я після виходу з Дебальцевого (бої за місто завершилися 18 лютого 2015 року. Українські військові організовано відступили, — ред.). 

Перший важкий у мене був із Дебальцевого. Ми везли поранених двома екіпажами на Краматорськ, звідти забирав гелікоптер. Наша машина відстала і заблукала. Другий екіпаж віз пораненого важкого на реанімобілі. Вертоліт не злітав до повної загрузки. І в того пораненого вже закінчувався кисень на апараті штучної вентиляції легень. А в нашій машині хлопець із осколковим пораненням плеча і пошкодженим нервом усю дорогу несамовито кричав. Машину трясло, й обломки кісток йорзали по нерву. Стало холодно в салоні, рівень дизелю впав. Я з себе зняла весь одяг, їх позагортала. Ми заїхали бозна куди. Навігатор не працює. Думала, не вийдемо живі. 

Все-таки дісталися, загрузили поранених у гелікоптер. Тяжкого, котрого наші везли на реанімобілі, довго не виходило перенести, заклинило ноші. У нього закінчився кисень. Його відключили від апарату штучної вентиляції, і я почала докачувати вручну мішком амбу. Він став опритомнювати. Вийшов наркоз, а самостійно дихати він не може. Запам’ятала його вираз обличчя, очі. У нього була ампутація руки і ноги. Від смикання нош йому було боляче, він від цього міг прокинутися. І я потім дуже мучилася. Прокручувала в голові, що можна було в тій ситуації змінити. Я відчувала, що моїх знань було недостатньо. 

Про мішок амбу я дізналася тільки на курсах Медсанбату. Була медсестрою, але нам цього ніхто не показував. Нас вчили збирати і розбирати скляні шприци, готували по радянських книжках. Які знання мені дали, що я можу? Зробити укол, поміряти тиск. А в бойових умовах, що з цим зробиш? Після того я проходила всі можливі курси, які з’являлися в Україні. 

Медик знайшов живого серед мертвих, коли перезавантажував тіла — почув дихання, серцебиття

Інтенсивність боїв упала. І в квітні ми почали між евакуаціями більше навчати військових домедичній допомозі у районах фронту, де працювали. Ми приїжджали й на базі госпіталів, стабілізаційних пунктів проводили короткі лікбези. Хоча б як користуватися турнікетом, накладати пов’язки — якісь примітивні речі, щоб поранений дожив до приїзду медика. Кликали і медиків із підрозділів поруч, стрілків-санітарів — часто ними були люди без знань зовсім: от тобі торба з медикаментами і розбирайся.

Бувало, військові навіть не могли визначити, чи людина жива. Не знали, як перевірити правильно пульс, реакцію зіниць. Під час боїв за Дебальцеве медик знайшов живого серед мертвих, коли перезавантажував тіла. Він у всіх перевіряв ознаки життя, і почув дихання, серцебиття. 

Засипали цукор у рану, заливали хлористий кальцій, запихали пережований мох із сіллю, тампонували хлібом, замазували білком із яйця

Знань тоді у солдатів абсолютно не було. Комусь щось «афганці» розповіли, хтось щось десь вичитав. Засипали цукор у рану, заливали хлористий кальцій, запихали пережований мох із сіллю, тампонували хлібом, замазували білком з яйця. Зараз обізнаність, навіть з усіма проблемами — непорівнювана.

Викладання — не моє. Люблю практику. Але зрозуміла, що сама можу зробити менше, ніж усі ті, із ким поділюся інформацією. 

Якось ми навчили один підрозділ, і через півтора-два тижні у них боєць зазнав поранення. Колишні курсанти класно спрацювали, врятували. Його командир подарував в подяку мені круті дорогі ноші, в Україні таких було не знайти. 

Найперше в медицині — не нашкодь. Дуже боялася щось робити неправильно. Один випадок довго не давав спокою. Було тяжке поранення — два осколки в голові. Такими завжди займалася лікарська бригада. Але в лікаря був іще важчий боєць. І він сказав, що цього маю відвезти я. Мовляв, і з нами поїде фельдшер, допоможе. Хлопця прокапали препаратами, які знижують тиск, щоб не росла черепна гематома. І ми їдемо по дорозі, яка прострілюється, а я не можу прощупати пульс. Зупиняємось, міряю тиск — 20 на 0. Якщо йому не підняти його, зупиниться серце, а як підняти, може нарости гематома і він помре. Я не працювала в реанімації і не мала знань, що робити в такій ситуації. 

Тримає в руках пакет із рештками побратима. Переживає, чи достатньо останків для аналізу ДНК

Ми стоїмо недалеко від блокпоста, там вже видно нервові рухи — їдемо зі сторони ворога. Водій стукає: давай швидше. Я до фельдшера — а він не в собі. Тримає пакет із рештками побратима, якого вбив прямий приліт. І він мусив зібрати, що від нього залишилося. Переживає, чи достатньо останків бодай для аналізу ДНК. Розумію, що він не допоможе. До лікаря, який на мене пораненого перекинув, не додзвонилася. Вирішила брати відповідальність на себе і підняла тиск. Ми його довезли до нейрохірурга. Але я все думала потім, що з ним було далі, чи зміг відновитися. Та в тій ситуації з тими знаннями я не могла нічого зробити краще. 

У Всеукраїнській раді реанімації в Дніпрі пройшла два курси навчання з TCCC. І напросилася стати інструктором — була першою, кому вони дали цей сертифікат. Доти мої знання були збірною солянкою. А тут я побачила структуру, методологію викладання: маєш розказувати про навичку, наприклад накладання турнікету, так і отак, чітко. Мені сподобалося. Розуміла, що треба вчитися в людей, які мислять системно. 

2015-го почалося навчання поліції за новими стандартами, і мене запросили викладати тактичну медицину. Згодом ми з товаришами вирішили зібрати інструкторську групу і робити TacCat — курси першої допомоги за офіційними визнаними протоколами як для військових, так і для цивільних. 

Навчали зупинці кровотеч, базовій підтримці життя, наданню допомоги в тактичних умовах. Отримали сертифікацію і на основі цих знань могли робити авторські курси, наприклад, з допомоги при ДТП. Вразило, що за перших два роки війни на дорогах загинуло більше людей, ніж на фронті. Ми вирішили щось робити. Навіть вдалося дещо змінити в програмах автошкол.  

Наші тренінги пройшли близько 5 тисяч людей. Мали передчуття, що знання з тактичної медицини треба поширювати масово. Намагалися її популяризувати. Щоб це було цікаве, навіть модне. Отримуєш знання, екстрим — навіть якщо працюєш зі штучною кров’ю, руки трясуться. Крім того, робота із симуляторами, реалістичними моделями поранення дає емоції, завдяки якими вивчене краще відкладається в пам’яті. Люди ділилися своїм захватом, підбадьорювали інших приходити на курс: це важко, але круто. Через пандемію ковіду проєкт довелося поставити на паузу. 

Ось адреса аптеки, ключ візьміть під камінчиком, усе вивозьте куди треба

Перші тижні повномасштабного вторгнення, поки не було волонтерки закордонної, їздили з колегами по Києву збирали медикаменти, передавали на підрозділи, госпіталі, лікарні. Мені дзвонили і казали: «Ось адреса аптеки, ключ візьміть під камінчиком, усе вивозьте куди треба». Формували рюкзаки медикам, шили підсумки з джинсів, бо нікуди було пакувати індивідуальні аптечки. Люди робили турнікети із бігуді і шматків тканини, розійшлися всі запаси, навіть тренувальні.

Ми розділили з колегами з «Мотохелп», «Госпітальєрами» й іншими зони відповідальності по столиці й навколо. Наша була – Ірпінь, міст на Романівку, аеропорт Жуляни. 

На Солом’янці був добровольчий шпиталь у приватній клініці, мав евакуаційні бригади. Взялися їх вчити по ТССС. На тренінги приходили і військові, рятувальники. Коли був штурм Нової Каховки, одному з наших курсантів відірвало шматок ноги. Подивилася відео — перша допомога надана майже ідеально. Коли бачу таке, думаю, що прожила недарма. 

2022-го змінився характер поранень на війні. Якщо раніше були ближні стрілкові бої, то зараз бомблять чим завгодно. Осколки летять із різних сторін і потрапляють навіть у частини тіла під бронежилетом. Поранень тулуба було значно менше. Але зросло і виживання після них. Наші медики вже вміють працювати. Якщо 2014-го людина могла загинути від простого кульового поранення в гомілку, то зараз із дуже важкими виживають і відновлюються. 

Ми собі взяли фору за рахунок АТО/ООС. Якби було повномасштабне вторгнення одразу, жертв було б набагато більше. За 8 років війни багато активних людей навчилися правильно надавати допомогу, байдуже за цивільним чи військовим протоколом. Кров витікає однаково, пов’язки накладаються, шини – неважливо, від чого травма. 

З медреформою розвивалася первинна ланка допомоги, екстренка, з’явилися парамедики. У війську було — як пощастить. Начмед міг вчити першій допомозі за книжкою з допризовної підготовки юнаків, методам часів Другої світової. Водночас з’явилися медрота у 169-му навчальному центрі в Десні і 205-й навчальний центр із тактичної медицини. Часто зміни ініціювали зовні активісти, волонтери.

Влітку торік Збройні сили затвердили перехід на єдиний стандарт домедичної допомоги — натівський ТССС. Волонтери, активісти прийшли на допомогу. Переклали усі матеріали, відео, презентації. Вони у вільному доступі, але потрібно розуміти, як викладати, як організовувати навчальний процес відповідно. 

Американським TCCC ASM (All Service Members Course —  стандарт надання допомоги в догоспітальній медицині на полі бою, розроблений для всіх військовослужбовців, які не є медиками, — ред.) користуються більшість розвинених країн. Він показує ефективність, зниження смертності з 27% до 3% у деяких підрозділах. Усе залежить від того, скільки часу і до якого рівня підрозділ тренує першу допомогу. 

Цей стандарт логічний, має прості акроніми, які легко вивчити. Наприклад, MARCH (алгоритм, що визначає пріоритети і порядок дій у допомозі пораненому: massive bleeding — масивна кровотеча, airways — дихальні шляхи, respiration — дихання, circulation — циркуляція, head injury/ hypothermia — травма голови/ гіпотермія).

Старт проєкту «Тримаю!» ми готували чотири місяці. Взаємодіяли з Командуванням медичних сил ЗСУ, Військово-медичною академією, допомагали з навчальними програмами. Їздили на кожен із 8 полігонів, де розгортаємо навчально-тренувальні центри. З’ясували, скільки у них по штату інструкторів, коли вони були набрані і як навчені. За якою програмою вони викладають, чи відповідає вимогам? Скільки людей вони ще можуть взяти в штат? 

Працювали і з громадськими організаціями, які займаються навчанням, сертифікацією. Зводили в єдину базу, щоб можна було залучати на полігони їхніх волонтерів. 

96 інструкторів полігонів ми відправляємо у 184-й навчальний центр. Там вони проходять підготовку на інструктора АСМ. Їх навчають, як викладати цей 8-годинний курс у рамках базової військової підготовки. Отримують презентацію, план-конспект, повертаються до себе на полігон працювати за новою програмою. 

Якщо інструктор навчання не проходить, його з курсу відраховують. Не справляється з посадовими обов’язками, не має сертифікації, отже рекомендуємо керівництву полігону його замінити.

Коли вже маємо на полігоні навчених інструкторів, ставимо туди палатку з усім начинням — стільцями, проєкторами, екранами, колонками, манекенами. Раніше багато з них викладали такмед просто в лісі на землі, навіть взимку. Дехто мали намети без підлоги, освітлення, опалення. За таких умов якість засвоєння інформації мінімальна. 

Хочемо збільшити кількість осередків, де можуть готувати інструкторів

Далі будемо контролювати, як навчальні центри змінюють і втілюють програми. І хочемо збільшити кількість осередків, де можуть готувати інструкторів. 

Даємо не рибу, а вудку. Замість самим навчати бійців такмеду, допомагаємо війську робити це якісно і масштабно. У нас мало часу. Усе треба на вчора. Особливо перед контрнаступом маємо підготувати якомога більше людей.