«Мене часто питають, чи не важко мені з чоловіками тут. Це в них треба спитати, чи їм не важко з жінкою»: історія операторки FPV «Фенікс»

28-річна «Фенікс» ніколи не мріяла бути військовою, натомість подавала великі надії у спорті. До повномасштабного вторгнення спортсменка стала чотирикратною чемпіонкою світу з ММА, отримала розряд кандидатки у майстри спорту з боксу, та завоювала пояс чемпіонки світу від організації WWC Promotion. Втім зараз усі заслуги, нагороди та титули відійшли для дівчини на другий план, адже на війні вона — відважна зовнішня пілотеса FPV у складі 79-ї окремої штурмової бригади. Ось її історія:

«Фенікс» — одна із користувачок майна, яке передане Фондом компетентної допомоги війську «Повернись живим» у межах проєкту «ОКО ЗА ОКО 3». Спільно з компанією ОККО Фонд збирає 500 мільйонів гривень для Десантно-штурмових військ. 10 рот ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБАК) отримають бойові Пульстрони — комплекси розвідки та знищення вартістю 50 мільйонів гривень за один. У Пульстрон, зокрема, входять ударні та розвідувальні дрони, транспорт, зв’язок і все необхідне для управління. Підтримуйте збір за посиланням.

Кинути все і піти на війну

Коли почалася повномасштабна війна, я оголосила батькам, що хочу піти у військо та захищати свою країну. Тоді мій батько сказав, що «не ховатиметься за моєю спідницею» і також піде. Але ми домовилися, що при цьому я своє рішення на трохи відкладу.

Тато пішов, потрапив до піхоти. Сидів у окопах сам, по десять днів ми не мали із ним зв’язку і, звісно, страшенно переживали. Потім його комісували за станом здоров’я — тепер все навпаки: він хвилюється за мене.

Коли його комісували, я працювала за кордоном. Як тільки закінчився робочий контракт, я одразу взяла квитки додому. У літаку перед вильотом, пам’ятаю, переписувалася щодо документів, які треба зібрати для вступу в Нацполіцію. Батько мене підтримував, допомагав. Мене не дуже хотіли брати, бо не чую на ліве вухо — мушу носити слуховий апарат, а ще пісок у нирках. Загалом, було багато причин не йти воювати, але я таки пробилася.

У грудні 2023-го потрапила у зведений полк спецпризначення Нацполіції «Сафарі». Я хотіла потрапити саме в цей підрозділ, оскільки багато кого звідти знала — це хлопці зі спорту, які виступали в ММА або були тренерами. Проте згодом у структурі підрозділу сталися зміни й нам командою довелося звільнитися. Тоді ми разом подали документи у Десантно-штурмові війська. Так я підписала контракт і поїхала на навчання. Батькам про своє рішення повідомила вже на полігоні — вони, звісно, переживали, бо розуміли, що із ЗСУ просто так не звільнитися.

Не можу сказати, що усвідомлено обирала місце служби — пішла туди ж, куди й моя команда. Я їм довіряла і досі вірю, вони стали мені як брати. Так потрапила у Десантно-штурмові війська, до 79-ї бригади. Показала, що маю базові навички роботи з FPV і почала їздити на перші бойові виїзди.
Готувалася до того, що мені треба буде доводити фізично і розумово, що я впораюся не гірше за чоловіків. На БЗВП виконувала всі завдання на рівні з побратимами й стала єдиною дівчиною в роті, яка пройшла смугу перешкод — фізично та психологічно. Всі навколо бачили, що я окей, тому абсолютно нормально ставилися.

Навички бійчині

Ту форму, в якій я була під час спортивної кар’єри, я давно втратила. Нормально тренуватися тут вдається нечасто. Але намагаюся підтримувати себе фізичною активністю поза роботою. Думаю, якби я повернулася до своїх тренувань на регулярній основі, мені б знадобилося півроку-рік, щоб повернути той рівень майстерності та фізпідготовки, з якими я виступала на змаганнях.

Втім, ні про що не шкодую. На початку вторгнення багато країн підтримували українських спортсменів. Я отримувала багато пропозицій переїхати до Бразилії, Європи чи Америки. Могла б все кинути та будувати там спокійне життя, розвивати кар’єру. Але я тоді емоційно вигоріла в спорті і якраз вирішила взяти час відпочити від змагань.

Чи повернуся я до цього після війни, сказати важко. Скоріш за все, ні. Мені хочеться пробувати нове, не можу стояти на одному місці. Мені потрібно щось таке, від чого я буду кайфувати, що змусить моє серце горіти так, як воно горить зараз, коли я розвиваю себе як зовнішній пілот.

Проте зараз мені допомагає база, яку я здобула у спорті. По-перше, фізична підготовка та витривалість: коли треба вивантажувати дрони та боєкомплекти до них, я не стою осторонь, а допомагаю побратимам. По-друге, дисципліна: я відповідальна, пунктуальна, серйозно ставлюся до роботи. По-третє, характером: коли мені страшно, я вмію взяти себе в руки, щоб не втрачати контроль над ситуацією.

Я звикла розраховувати тільки на себе, тому у мене немає якихось ритуалів чи забобонів. З переживаннями справляюся всередині себе — якось автоматично виходить. Але через це в деяких моментах ловлю себе на тому, що можу розраховувати тільки на себе. Тоді доводиться переступати через себе, тому що робота у нас командна.

Ще зі спорту лишився азарт. Дуже подобається, коли я за пультом, і вести дрон дуже важко, бо сигнал давить ворожий РЕБ, картинка відпадає, а мені вдається втримати керування і ще й вдало залетіти на удар.

За характером я дуже самокритична. У спортивній кар’єрі ніколи не «ловила зірку» — не, тому що не було чим пишатися, а, бо скільки б вершин не досягала, мені завжди замало. Завжди є над чим працювати. На війні так само: от вдалося знищити танк, а мені мало, думаю про те, що не так залетіла, що треба було з іншого боку влучати. Ці процеси допомагають розвиватися, удосконалювати техніку, що позитивно впливає на роботу та мої результати.

В усьому іншому спорт і війна — кардинально різні світи. Коли виходиш на ринг, розумієш, що якщо програєш, буде дуже неприємно. А тут, коли не зробиш виліт, думаєш про те, що там, на передньому краї, наша піхота і вона потребує прикриття.

Робити роботу якісно

Я ніколи не була в піхоті, але через досвід батька добре усвідомлюю, що це непосильно важка праця. Тому часто думаю, що не можу собі дозволити неякісно зробити свою роботу, бо там, в окопі на передньому краї, сидить чийсь батько — так само як і мій на початку вторгнення. Цього чоловіка також чекають вдома — так само як і я чекала тата. Я маю його прикрити.

Спочатку я вела облік ворожої техніки, яку мені вдалося знищити. З часом перестала: приїжджаю з виїзду й одразу спати, а щоб заснути, треба про все забути і відключитися. Але є моменти, які запам’ятовую дуже добре.

Одного дня, коли мій підрозділ працював на Курахівському напрямі, почався масовий штурм — на нас тоді їхало 54 одиниці техніки. Наступ тривав три дні, розпочався якраз у мою зміну. Того ранку ми заїхали з екіпажем, підготували дрони, налаштували обладнання, перевірили зв’язок.

Мені передали по рації, що десь там горить танк, поруч із ним підбита БМП, а неподалік іще одна — її треба вивести з ладу. Я підлітаю, а там багато диму, низька видимість — з однієї сторони не змогла зайти, треба з іншої. Облітаю і прямо в задню частину БМП залетіла, а там, виявилося, були боєкомплекти. Тоді були емоції, звичайно, бо, по-перше, усі ці БК не летітимуть на наші позиції, а по-друге, дуже файно підірвалося і красиво горіло.

Ми відбивалися три доби, працювали й інші екіпажі, хлопці з мавіками, артилерія. Росіяни перли з усіх боків колонами. Я тоді влучила 15 разів — одну одиницю техніки знищила, інші зупинила.
В такі моменти емоції заважають, треба думати тільки про те, щоб усе працювало: щоб телеметрія була, відео транслювалося. Думаєш ще про безпеку свого побратима, який виставляє цей дрон. Бо якщо його підганяти, він буде метушитися і неправильно щось під’єднає, десь помилиться. Я відкладаю емоції та переживання на потім, щоб працювати з холодною головою.

Жінка у війську

Зараз почуваюся комфортно, наскільки це можливо в цій ситуації. Я маю змогу робити те, що вмію, маю мінімальний відпочинок, щоб поспати, помитися та попрати речі. А більше мені і не треба. Є нюанси, але мені вдається адаптуватися.

Мене часто питають, чи не важко мені з чоловіками тут. Відповідаю, що це в них треба спитати, чи їм не важко з жінкою. Я не почуваюся слабою статтю абощо. Попри це, я б не радила на загал всім дівчатам бути як я. Тут все індивідуально.

У мене немає чоловіка та дітей, я не марю ідеєю, що власна сім’я — мета всього мого життя. Буде — добре, не буде — теж добре. Виходить, у мене розв’язані руки і втрачати нічого. Якщо вам є що втрачати, треба добряче подумати перед тим, як йти на бойову посаду. До того ж є багато вакансій у штабі, де також можна бути корисною, але з меншим ризиком для життя і з кращими побутовими умовами.

Це не має бути імпульсивне рішення. Людина повинна бути готова до того, що її виїзд буде останнім. Хоча, мабуть, неможливо бути готовою до цього, проте треба усвідомлювати ризики. Наразі не маю думки, що я обов’язково виживу. Звісно, є певні правила, які суттєво підвищать мої шанси. Але здебільшого це лотерея: КАБ є КАБ, а ворожий FPV або влетить в авто, в якому ти їдеш на позицію, або ні.